Хоча я віддавала всі свої сили, вкладалась і в роботу, і в дім, і в дітей, і в стосунки, але внутрішньої свободи витрачати гроші на себе в мене не було. Я рахувала кожну копійку, мені здавалось, що чоловік часто витрачає гроші не туди і я викльовувала йому мозок, а він називав мене жадібною. Так часто називав мене жадібною, і в жарт, і перед моїми друзями, і перед своїми родичами. Мені хотілось фінансової незалежності, але хоч я приносила гроші в сімʼю, мені потрібно було відзвітувати, що я купила чи куди вклалась і якщо чоловік вважав витрату недоцільною, він мене критикував, або радив щось з своєї позиції, мені було це некомфортно і я старалась приховати щось від нього. Одного разу я купила собі чоботи, вдягла їх кілька разів і зрозуміла, що мені в них дуже некомфортно. Чоботи були добротні і я виклала оголошення в інтернеті як подарунок. Їх доволі швидко забрали, але вийшло так, що чоловік про це дізнався і дуже довго докоряв мені цим вчинком.
Постійно зменшувала в розмові ціни, витрачені на покупки, хоч вони були і так не високими, бо я була заядлою відвідувачкою секонд-хенду.
Ще в нас був зошит, де ми записували, скільки хто заробив за місяць, в цілому я заробляла трохи менше, але завжди дихала йому в спину. Перші три роки я сама оплачувала няню, яка була за сумісництвом мамою чоловіка, бабусею наших дітей. Я платила їй мінімальну зарплату няні, яка тоді була на ринку, але внутрішньо постійно відчувала конфлікт. Чому плачу тільки я? Навіть прописуючи зараз це все, я здаюсь собі друже дрібʼязковою, бо я весь час думала про те, скільки вклала і скільки отримала. І весь час було оте відчуття, що щось відбувається неправильно, не так, як було б мені комфортно.
Я не прагнула, щоб чоловік мене утримував, бо, мабуть, не вміла приймати, або, можливо, від нього мені було б приймати складно, ну, навіть через ті ж таки проблеми з сексом, бо, беручи гроші, я б відчувала ще більшу повинність задовільнити його тоді, коли це потрібно йому, а я вже на той момент і так досягла піку насилля над собою.
Коли я зараз це пишу, мені здається, що ситуація була жахливою, я весь час думаю про те, що не хочу, щоб мій чоловік виглядав на цих сторінках так, як виглядає, я б не хотіла, щоб він це читав, бо знаю, що це б ранило. Мені ніяково за нього і за себе, що ми допустили таке, що ми були такими поруч один з одним.
Найгірше – це було сваритися весь час за гроші, детально рахувати, хто скільки вклав і куди, хто скільки заробив, хто цінний і хто головний. Мабуть, в кожного з нас було відчуття, що ми відвойовуємо для себе певну свободу, якої нам бракує. А ще бракувало вдячності один від одного.
А тим часом мій колишньо-теперішній нормальний мужик вдягнув мені свої навушники і ввімкнув якусь пісню і це навіть не узким язиком. Мені подобається, що він хоче зробити мені приємно. Слухаю і намагаюсь побачити його в своєму майбутньому через двадцять років.
Мені подобаються вокзали в Deutschland, тут я майже ніколи не почуваю самотності, завжди так багато різних людей усіх національностей, віку, вподобань, завжди можна припустити що серед них є хтось, хто може бути з тобою на одній хвилі.
Моя квартира, коли я туди увійшла, здалась мені дуже маленькою та незвичною, до неї прийшлося заново звикати, але звикати набагато простіше для мене ніж відвикати. Особливо, якщо це щось хороше. А моя квартирка хороша, вона невелика, тепла, затишна і по мірках Німеччини дешева.
По приїзду наші стосунки не клеїлися. Чоловік хотів домінувати, кричати на мене, отримувати повний карт бланш та свободу і при цьому мати пристрасний секс. Я дуже витривала жінка і ніколи б не закінчила це безобразіє, якщо б він сам мене не кинув після однієї ситуації за тридцять секунд.
Це сталося після того, як наша дитина в школі розбила носа і нас машиною з мигалками відвезли до лікарні. Я не повідомляла йому нічого, бо розуміла, що мені потрібно бути зібраною, а він може якимось коментарем порушити мою і так хитку в цій ситуації душевну рівновагу. Я просто виклала сторіз в інстаграмі, після чого він подзвонив і запитав чи все в порядку. На той момент я уже знала, що ніс не зламаний і струсу мозку немає, на питання чому я не повідомила раніше, я відповіла правду – не хотіла чути критику в свою адресу. Він відповів "брєд", я відповіла, щоб тоді сам шукав собі причину, яка йому подобається, чому я не подзвонила. В той же вечір в він сказав, що нем треба поговорити, а я відповіла не сьогодні, через двадцять хвилин він прийшов і розірвав зі мною стосунки за рекордний час в 30 секунд.
ДДА
У лютому минулого року я вперше почула про ДДА, точніше я і раніше чула про дванадцятикрокові програми, але думала, що то тільки для наркоманів чи алкоголіків, бо лише таку залежність я визнавала. Те, що залежність може бути неусвідомленим бажанням бути покинутою, я дізналась саме там. Про те, що в дитинстві на рівні хімічних речовин, які виділялися нашим організмом під час сварок та істерик наших батьків, ми отримали залежність до того, щоб відчувати себе нещасними.
Я не засуджую своїх батьків і не бачу нічого поганого в тому, що на зборах ми пригадуємо і розбираємо ситуації, де вони робили нас хворими, бо вони віддавали нам те, що могли, що мали самі. Те, що колись в силу тих чи інших обставин отримали від їх батьків. Це не заперечує всього доброго, що вони для нас вчинили, але дає нам можливість зрозуміти, чому ми такі?
Чому я така?
Мені хочеться закутатись в темінь листопада, щоб не чекати нічого ні від себе, ні від інших.
Жінка повинна вміти надихати
Останнім часом мені подобається грати в гру "Чи хотіла б я собі такого чоловіка", я дивлюсь на них і приміряю до свого життя і знаєте що? В 99,9 випадках я розумію, що це не мій варіант. До прикладу, в моїй юності все було з точністю до навпаки. Чесно кажучи, я на них навіть не дивилася, варто було лише комусь із представників "сильної статі" проявити до мене прихильність і я уже бачила наше спільне майбутнє на двадцять років вперед. Ось така я була травмована.
Може це через моє зламане лібідо? Подумала я і замовила собі розстановку про сексуальність. До слова, я дуже поважаю цей метод хоча б тому, що після нього в мене прилив сил і натхнення. Це і справді спрацювало, я стала задивлятися на чоловіків, бачити їх мужність, милуватися їх силою. Приємно, коли тобі притримують двері, подають руку чи ще якісь дрібні знаки уваги, вклоняючись перед твоєю жіночністю. Це не про якусь розпусту, швидше про здорову сексуальність, де я готова приймати від чоловіків, не відчуваючи себе винною. Хочеться це розвивати.
Правда сил на це поки мало, заходжу на сайти знайомств і розумію, що спілкування потрібно якось розвивати, підтримувати, знаходити зацікавленість у співрозмовнику, і це потребує сил і віри в те, що я все ще маю шанс на щастя. Жодного разу за цілий рік в мене так і не дійшло до побачення. Не вистачає ні ресурсу, ні сміливості в мене знову в те пірнати.
Чоловіку потрібна легкість, жіночність, краса. Коли ти світишся як сонечко він буде все тобі давати: увагу, компліменти, подарунки, а потім, в якийсь момент ця легкість вивітрюється, потопає в спільному побуті, в турботах і її починають уже в тебе вимагати, ображатися, що уже нема, обзивати брехухою. Чи готова я ще раз втратити себе в стосунках? Чи можу з впевненістю сказати, що цього разу буде інакше? Ні.
Але я почала влаштовувати побачення з самою собою маскуючи все для колишнього флюром загадковості та романтичності. Якось особливо приємно робити вигляд, що в мене є особисте життя. Я домовляюся з ним, гарно вдягаюся, роблю зачіску та макіяж, відводжу дітей і просто проводжу час з собою, можу піти в кафе, чи в кіно, іноді повертаюся додому і не вмикаючи світло сиджу в інтернеті чи щось пишу. Раніше мені не хотілось, щоб він подумав, що в мене хтось є, особливо для сексу, а зараз ловлю кайф від цієї своєї для нього недосяжності, хай навіть це лише в моїй голові і йому взагалі однаково чим я займаюсь.
Жінка має бути самодостатньою
Я вчуся бути сама.
Вчуся бути спокійною. Мені пощастило, що зараз у мене є діти, але мені страшно, що вони виростуть і я стану для них обузою, що стану такою токсичною мамашкою, яка захоче контролювати кожен крок. Мені дуже страшно, що колись настане той момент, коли я буду їм непотрібна, і він дихає мені в спину.
Старший на вихідних весь час проводить з друзями, навіть перший раз самостійно пішов в кіно, батько дав гроші і я дізналась про це лише ввечері.
Молодший поки мій, я не пускаю його з старшим, бо все таки він ще дуже імпульсивний, може не слухатись, втікати, тому ми поки проводимо час вдвох. Я цілую його часто, і кажу, що люблю. Іноді він відповідає: "Мамо, я знаю, ти завжди мені про це говориш". А іноді сам напрошуються на увагу фразою "а ти мені ще сьогодні дечого не казала", це є знаком, що треба взяти на ручки, понюхати волоссячко, втопитися в його дитячій безпосередності.
Хочу бути хорошою мамою, передати їм якомога менше тих згубних паттернів, які заважають мені жити на повну.
Бо я так не живу, скільки себе памʼятаю. Мабуть, на пальцях рук можна порахувати моменти, коли дійсно було на повну.
Увесь час це пошук, це очікування, це компроміс з собою, це якась неможливість бути тут і зараз.
Памʼятаю, тоді, коли розірвалися мої чи не найважливіші в житті стосунки, мене рятувала гра. Є така психологічна забавка Мафія. Там дуже цікава відбувається взаємодія між учасниками, завжди під час цього дійства я була в моменті, відчувала азарт та інтерес. Ця гра збуджувала мій розум, мабуть, так було б і дотепер, якби було з ким грати.
Гра допомагає бути в моменті.
Наше життя – це теж, якоюсь мірою гра, лише з дуже високими ставками. Мені ніколи не подобалась ця фраза, але я змушена визнати її достовірність. В грі проявляється сенс, проявляються почуття, проявляється життя. Все залежить від твого вміння бути гравцем.
Досі граю в життя дуже обережно, боючись втратити щось, не вкладаюсь, а по факту, більша частина гри вже минула і я ризикую взагалі не отримати задоволення.
Але для чого ж, як не для задоволення, я почала її.
Часто в мене буває відчуття, що я не встигаю жити життя, що не можу впіймати мить, не можу приділити себе глибоко чомусь одному, бо існує купа речей, які я маю встигнути зробити.