Вчитель ганяв його вздовж і впоперек, ставив каверзні питання, запитував про речі, яких не було в підручнику, але Славко рівно й спокійно на все відповідав. Нарешті піт зросив лоба вчителя, і він поставив супроти учня скаламучені очі:
— Звідки ви взялися, молодий чоловіче? Ви що, і раніше вчилися в цьому сонмищі остолопів і баранів?
Клас дружно гримнув реготом на цей безсумнівний учителевий жарт.
— Я був тут завжди, Ефреме Соломоно-вичу, тільки ви мене не помічали.
— Гаразд, маєте своє п'ять! — сказав учитель.— Хто ще хоче п'ять?
Руку підняла їхня кругла відмінниця.
Вона відповіла на всі запитання, але тільки те, що було в підручнику. Вчитель слухав її, уже відверто нудьгуючи.
— У вас п'ятірки з усіх інших предметів? — кисло спитав він.
— Так,— сказала відмінниця.
— І ви хочете одержати медаль?
— Так,— сказала відмінниця.
— Гаразд, маєте своє п'ять. Хто ще?
Тоді виступило ще кілька з тих, що хотіли медаль, і також одержали свої п'ять. Решта змагатися з учителем не захотіла: їм досить було й трійки.
На перерві учитель сам підійшов до Славка, поправив краватку-метелика, обдивився його холодними сірими очима й сказав:
— Я радив би вам вступати на філософію.
— Боюся, що не втну високої мудрості марксизму-ленінізму,— відповів, скромно потупивши очі Славко,— явно з учителя іронізував.
— Думаєте? — глянув на нього уважніше вчитель і раптом сказав таке, що зруйнувало між ними неперехідну стіну, яка завжди відділяє учня від учителя:
— До речі, цієї високої мудрості не втямив і я також... Будьте обережні у висловах, молодий чоловіче, щиро вам раджу...
Цей учитель недовго пробув у їхній школі, невдовзі він зник, але Славко тільки про нього одного й говорив із симпатією.
— Дивно,— завершив він свою розповідь.— Мою іронію зрозумів. Ні, це була голова!
Артур оповів про свій конфлікт із учителькою — це була Сопля Іванівна, учителька української літератури. Вона розпоширю-валася про реакційність митців, що сповідували мистецтво для мистецтва. Артур устав і сказав:
— А по-моєму, мистецтво й повинне таке бути. Коли вони не славили суспільного ладу, в якому жили,— це й була їхня форма протесту. Бо ті, що його славлять,— запроданці!
Учителька, Сопля Іванівна, отетеріла:
— Хочеш сказати, що сучасні письменники, які славлять існуючий лад, запроданці?
— Я кажу про письменників нашого важкого минулого,— підступно, але назовні цілком невинно мовив Артур, а вчителька вкрилася густою барвою, навіть злякалася: виходило, що це вона назвала сучасних письменників, які славили існуючий лад, запроданцями.
Ми недаремно зійшлися: всі три воювали по-дитячому проти стандартності, хотіли виломитися з тієї маси бетону, яким заливали наші думки й почуття, тіла наші й мозки, хотіли зірвати ошийники, а разом із ним того мацака, що приклеївся до нас і напомповував чорною отрутою. Збиралися в кочегарці й вели розмови, від яких зів'яли б вуха в наших батьків та вчителів, ну, хоч би згадати отой прецікавий Славковий монолог, який він виголосив, сидячи на перекинутому ящику в сутіні, облитий кволим електричним світлом і відблисками вогню із печі; я тільки-но наповнив невситиме жерло, а Артур курив, естетично випускаючи з рота дим, який вився над його головою гарними, кудлатими кільцями:
— Українці — це порода триіпостасна,— сказав Славко.— Малороси, хохли і справжні українці. Малороси — це ті, що мову й культуру українську відкидають і зі шкури лізуть, щоб стати "руссссскими". Вони зневажають і ненавидять тих, котрі ще українською мовою говорять: селян, міський простолюд, хохлів, а особливо ненавидять українців справжніх, бо мають затамований комплекс вини за своє відступництво. Це викінчений тип ренегатів. Вони рекрутуються із міщан та напівінтелігентів, "напів" тому, що справжній інтелігент не допуститься національного відступництва. Це тип безперспективний — гній землі. Другий тип поширені-ший — хохли. їхній головний Бог — пристосуванство й вигода, користь. Вигідно йому говорити українською, буде українською, вигідно турецькою — миттю перейде на турецьку, хоч її і не знає. В роботі не перерветься, але вміє створити видимість діяльності. Він — прислужник, хапач чинів, блюдолиз; вигідно йому покинути свою землю — покине, в армії він служить "сундуком", а коли вилазить у начальники, стає хамом (не доведи Боже, з мужика пана!). У нього немає ні святого, ні Божого, а тільки взяти й пристосуватися. Це порода невмируща, бо має силу до виживання, культивувати таких не потрібно, вони не гній землі, а її бур'ян, але вони духовно вироджені, через це також безперспективні. І нарешті — третій тип — справжній українець. Він великий трудівник і там, де він живе, земля розквітає квітами, садами, плодоносить, бо він як бджола трудиться від ранку до вечора. Він любить свою землю, а коли його насильно з неї викидають, робить садом землю чужу, тужачи за своєю, він ніколи не зрубає даремно дерева, не зірве без потреби квітки, не забруднить джерела, річки чи криниці. Він може вмерти за рідний край, і це він створив оті тисячі пісень, співаючи які, розриває й лікує свою душу. Він здатний до праці без винагороди, а тільки задля радості душевної чи на благо загальне, він безкорисливий і байдужий до багатства, добрий, сентиментальний, але завзятий у своїх переконаннях та пристрастях, за які бореться з винятковою мужністю. Він не гній землі, а її сіль, її господар, оберігач і надія. Саме цей тип немилосердно винищувався малоросами, зайдами і їхніми холуями — хохлами. Але він невмирущий, бо має дивовижну упертість і витривалість.
— А чи не може бути змішаних типів: трохи малороса, трохи хохла, а трохи справжнього? — спитав я.
— Може,— сказав переконливо Славко.— Життя неординарне, і його не легко розкласти на полички. В дитині малороса може прокинутися справжній українець, а в дитині справжнього — хохол чи малорос. Все змінне й переливне, одне вбирає, інше заперечує — бо це життя.
Ми сиділи в сутінку, гоготіло в грубі полум'я, кидаючи криваві відблиски на наші обличчя й стіни, пахло вугільним пилом, він тріщав у нас на зубах, а ми відчували себе сокровенно піднесенними, бо разом до чогось у цьому світі додумувалися, бо в нас грала молода кров, бо очі наші запалено світилися; ні, ми не хотіли бути ані роботами, ані коліщатками якоїсь машини чи системи, хотіли розширитися розумом й чуттями на цілий світ, хоча постійно відчували, що там, у кінці довгого сутерена,— то не купа вугілля, а чорний, тисячеокий спрут, який пильно дивиться на нас — уважно, підозріливо, нишпорячи, що цей спрут тільки дочасно спокійний, що він може щохвилини заворушитися й рушити на нас, схопить мацаками й жбурне, як трьох біблійних юнаків у гогітливу пащу печі, і це ще дуже проблематично, що ми там не згоримо, бо ті біблійні юнаки мали віру в свого Бога, а ми її тільки шукаємо, бо той Бог юнаків міг захистити, і вони це знали, а ми діти епохи насилля і зла, спрут обачливо поламав усіх богів і храми, де пробував їхній дух, і мав свою рацію: людей, у яких украдено Бога, легше гнути, чавити, нищити, вправляти, класти на прокрустові ложа, обрубувати те, що виросло понад встановлену міру, а потім сипко шептати їм у вуха, що вони найщасливіші, найбільш обласкані, що вони мусять бути безмірно вдячні за таку виявлену до них милість, бо немає кращих і гуманніших за них, нищителів. Бо мета нищителів ясна й принадна, бо заради тієї мети вони мусять радіти, коли їм перебивають ноги чи відрізають голову,— про це свідчить і велика наука діалектика, отож учіть цю науку й радісно крокуйте під звуки мідних горлянок і бадьорі ковтки барабанів: "Раз-два! Раз-два!"
5
Так бувало у ті часи, коли мене відвідували друзі, коли ж я залишався сам, мене брала стума. Тоді, наситивши жерло гоготли-вої печі, я виходив з підвалу й сідав на лавочку біля будинку. І мені в душу заходила осінь, багата, пишна, барвиста, будинок був неподалік кручі, що різко обривалася в глибоку долину, де в'юнилася тиха Кам'янка; з правої руки, де колись був базар, насадили дерев, дерева виднілися і з того боку річки, і мені здавалося, що то найшли на землю дивовижні руді звірі. Вони були сумирні, навіть непорушні, коли на них дивитися, але тільки відведеш очі, як вони починають ворушитися, зміщатися, і тільки різко кинувши поглядом, можна було це помітити. Але чудо було не в тому. У якийсь дивний спосіб ті барвисті звірі проникали і в мене самого, і я думав тоді барвистими думками з присмаком смутку — думав, про марність свою у світі, бо що я можу в ньому, для чого й куди несе мене моя павутинка? Ще я мав у тих сидженнях інтерес романтичний, бо саме в цей час поверталася додому дівчина із таємничими і глибокими, як осінь, очима. Вдягалася вона часто в барвисту одежу, і мені здавалося, що то осінь, нагулявшись і засвітивши міріади листків, стомлено повертається додому на нічліг. Думка була поетично-дурна, зрештою, я сам був поетично-дурний, якийсь розм'яклий, розчулений, сентиментальний, а збоку виглядав не вельми привабливо: у робочій робі, з темним від пороху обличчям, з чорними руками й брудними черевиками. Мабуть, саме тому, що я так виглядав, дівчина, проходячи якось повз мене, розсміялася.
— Що такого смішного? — спитав я.
— Ти що, кочегар, що такий замазурений?
— Натуральний,— сказав я.— Дбаю, щоб по вашому домі текло тепло.
— Ой, як ти викрутасно говориш! Кочегари так не говорять.
— Бо я кочегар-інтелектуал,— мовив я.
— Хто? — глибочезні очі спинилися на мені, я аж захолов: були вони прекрасні.
— Це так називається моя професія,— сказав я.— Інтелектуал — це синонім слова "тачка". Не чула такого слова?
— Та начебто чула,— сказала дівчина.— Але не знала, що воно значить.
— А що значить люмпен-інтелігент? — спитав поважно я.
— Це щось із історії партії? — поморщила лобика дівчина, очевидно, інтелектуальний рівень у неї явно був невисокий.
— Швидше з історії безпартійних,— мовив я.
Вона звела брівки, глянула чудовими очима, розтулила вуста й завмерла так на хвилю.
— А-а! — сказала вона.— Ти хохмиш?
— Ну да,— сказав я.— Як і всі кочегари-інтелектуали.
Вона пирхнула й пішла в парадне, а я знову відчув осінь, яка застукала мені в серце, як попіл Клааса...
Жахливо не хотілося йти до школи забирати документи, бо там я мав зустріти пісні фізіономії своїх учителів — жоден із них не був світлою особистістю, хоч деякі добросовісно виконували свої обов'язки.