Подивись, що зробили з ним? – з плачем вимовила мати, указуючи на сина.
– Сучі сини!.. сучі сини! – шептав Онисько, хитаючи головою.
Не вспіли перекинутись словом-другим, як у хату суне Настя з сином Грицьком.
– Це Яковова жінка, – каже старий, – Настя… Добра жінка, добра і невістка!
Настя уклонилася, уклонився їй і Йосип. Бистро його очі пробігли по Настиному обличчю і зразу похмуріли… Чого? Йосип згадав свою жінку, що не вийшла проводжати його до прийому, не прийшла і на другий день провідати. Хто його знає, чого він, глянувши на Настю, похнюпився і глибоко зітхнув. Може, почув і докір собі у батьковому слові.
– А де ж Яків? – спитався старий у Насті.
– Він зараз прийде, – одказала та.
Яків не забарився; ще й не з порожніми руками прийшов: здоровенна пляшка горілки виглядала у його з-за пазухи. Поздоровкавшись, він поставив її на стіл.
– Молодець! молодець!.. Знаєш порядок… знаєш, – прихвалює старий. – А що ж обіду досі немає? – обізвався він до старої, що клопоталась біля печі.
Настя, передавши сина на руки чоловікові, кинулася перемінити стару.
– Сідайте, мамо, за стіл; я молодша, буду за вас правитися.
За обідом Йосипа посадили у середині, між старою й старим; коло Ониська примостився Яків з сином, коло Явдохи прихватками присідала Настя. Всі були сумні-невеселі, всіх давило горе. Йосип з переголеною головою був тим горем, живою докорою у кожного очах. Всі якось несміло дивилися на його, наче боялися, одна Явдоха не спускала очей з свого сина, роняючи сльозу за сльозою. Онисько один гомонів, то хвалив одного сина, то хвалив другого, то невістку, то всіх разом; він, здається, своїм гомоном хотів усіх розговорити-розвеселити, а виходило навпаки… Явдоха плакала дужче, Яків сумно схилився над сином, Йосип ледве держався від сліз. Онисько плутався – почне одно, а зведе на друге… Не пристало, видно, при горі радіти. Він сам незабаром це виявив над собою.
Подала Настя борщ. Онисько налив чарку, узяв її у руки, устав, – за ним усі устали, – і, перехрестившись, почав:
– Слава тобі, господи! Слава тобі, що ти вернув до мене мого сина… Я знав, що він вернеться… Я знав… зна… – старий затнувся, і, наче горох, з очей його закапали сльози. Явдоха тонко та голосно заскиглила.
– Тату! Мамо!.. – роздався серед того плачу глухий Йосипів голос. – Простіть мене… – Він хотів говорити далі, старий не дав.
– Яка твоя вина?.. Нема на тобі вини!.. Ти викупив її… сторицею викупив… – охриплим голосом казав старий, положивши руки на синові плечі.
Явдоха, з другого боку припадаючи, голосила:
– Йосипе, дитино моя! Навіщо я тебе родила? Нащо на муку лиху виростила?
Настя плакала; Яків тер червоні очі, малий Гриць, глядячи на всіх, собі залився. Яків пригортав його, шикав, гойдав – не помагало, та вже Настя, узявши до себе, угамувала малого.
– Одного буду у вас прохати, – почав Йосип, схлипуючи. – Жінка моя… Не думав я… Ледащо… А проте – люблю її… душу свою віддав би за неї!.. Не обидьте сироти!.. – скрикнув накінці Йосип, мов його що за горло давило, не давало говорити.
– Йосипе! – одказав старий, держачи чарку в руках. – Дивися: ото бог… – і, не доказавши, він зразу вихилив чарку.
– Та й кріпка ж яка, аж сльози видавила! – додав старий, утираючи рукавом очі.
Чарка усіх обійшла (і жінки пригубили), і тоді тільки до борщу прийнялися. Після борщу Онисько знову почав частувати, а там – стара, там – невістка. Сльози потроху сохли; замість плачу хата окрилася гомоном. Говорив Онисько, говорив Яків, Йосип, умішувалася і Настя. Одна тільки Явдоха більше слухала розмови, не спускаючи очей з сина та раз поз раз важко та глибоко зітхаючи.
– Чому таки ви своєї жінки не привели з собою? Чому не познайомите нас з нею? – допитувалась у Йосипа Настя.
– А справді, чому її між нами немає? – спитав старий. – Не чужа ж вона тепер нам – яка не є, а все ж невістка.
– Я зараз привезу, – обізвався Яків. – Хіба мені дорого коня запрягти? Йосипе, поїдемо за жінкою? – і Яків, не дожидаючи одказу, хутко метнув з хати.
– Нам би було хоч вареної зварити. Нічим же невісточки і попотчувати, – турбувався старий, коли Яків і Йосип виїхали з двору.
– У нас є калганівка, – хвалиться Настя, – та й тернівки трохи зосталося.
– Мчи, дочко!
Поки Яків та Йосип звернулися, уже увесь стіл був заставлений напитками та наїдками. Запаслива Настя усього нанесла: і коржиків на меду, і горішків на смальці, і ковбасу ще від Різдва приберегла; з напитків: калганівки, тернівки, дулівки… Все стояло на столі і тільки дожидало дорогих гостей.
Не забарилися і гості. Йосип увів Параску у хату і підвів до батька-матері. Старі стріли їх, як молодих, з хлібом-сіллю. Явдоха, схлипуючи, обцілувала і невістку, і онука; старий підставив невістці лоб, а онукові руку; дитина одвернулася і начинила репету; з Настею Параска поцілувалася у губи і зараз же втерлася, потім Йосипа й Параску завели за стіл і почали знову їсти та пити. Параска за всіх їла, всього смакувала; сина передала вона Явдосі, і стара тішилася з онуком.
– Це поздоров боже Насті, – казав старий, коли що хвалила Параска. – Стара вже нікчемна стала… Це все вона у нас мастикує.
– Це нагадує мені давнє, – щебетала Параска, пропустивши одну-другу дулівки, – як ще ми жили з матір'ю у пана в горницях… Боже! Чого там тільки не довелося з'їсти, спити? Нігде, мабуть, не доведеться уже так удруге.
Йосип більше мовчав і понуро дивився на жінку, як та про Ратієвщину виспівувала. Коли ж Параска дуже вже заговориться, він стиха та й обірве її примовкою:
– Гаразд, гаразд, одно погано, що ми там у Ратієвщині та нічому не навчилися.
– Коли ж мені було учитися? Я тоді ще в кукли гралася, – бликнувши очима, одкаже Параска і знову почне про те, що вже десять раз розказувала.
Тими переказами, своїми згорда замірами вона усім відразу не подобалася, усіх одвернула від себе. Онисько наче і слухав її щебетання, та все поз уха пускав: Явдоха більше з онуком вовтузилася, Яків приставав до брата випити… Настя дивилася на Параску та думала: "Видно, їй і трохи не шкода Йосипа, бо не щебетала б так, знаючи, що, може, через тиждень тільки й бачитиме його".
Йосип, тільки кинув оком на своїх, зразу помітив, що не таку невістку ждалося батькові-матері, не таку сестру брату-братовій. Йому робилося сумно, гірко. Він ще через місяць, як побралися, побачив, як гірко помилився; та все таїв на своїй душі, гнітив на своєму серці. Поки ще сам на сам був з нею, все більше змовчував, мирився з своєю долею – сам здобув, сам і зноси на здоров'я; а тепер, коли він укине її у чужу сім'ю, тільки вміючу наряджатися та хвастати та хвалитися тими розкошами, які вона звідала, живучи у горницях, – йому робилося так гірко, так трудно…
Парасчине щебетання гострим серпом драло його по горлі. Він ставав далі все сумніше та мовчазніше; серце його ждало тільки слова накриво, щоб спалахнути. Він стільки раз обривав Параску, і вона кожен раз хоч з трудом, а змовчувала. Все те таїлось на душі, гнітило… Ось воно і прорвалося…
– Чому ви, сестро, не одвідаєте ковбаси? – спитала Настя, як випили по чарці тернівки. – Все те солодке та солодке, а з його ніякого наїдку, тільки одно нудитиме… Прошу вас – одвідайте та й скажіть, чи добра наша ковбаса?
Параска узяла кільце, пожувала-пожувала та й виплюнула.
– Негарна, – одказала вона, беручи маковик. – От як я у барина їла, нігде вже такої не їстиму: молочна та пухка – губами їж.
Настя мовчки схилилася; Йосип аж позеленів. Він знав, що ту ковбасу готували Настині руки.
– А чи їла ти коли таку у себе, на своєму господарстві? – уїдливо спитав він її.
– При таких злиднях, які ти завів?! – ще уїдливіше одказала вона йому, свіркнувши, наче блискавка, очима.
– А ти ж?.. ти!.. – на всю хату ревнув Йосип, затремтівши, як лист на осичині. – Що ти принесла до моїх злиднів? Чи ти порядок такий, як слід, давала? Чи ти хазяйства гляділа? Я ж, як та собака, тільки й знав, що по роботах бігав; спини не розгинаючи, робив, а ти дома тільки спала та вилежувалася… У тебе обіду не діждешся; у тебе і хліб глевкий, і з хати к бісовій матері тепло випустиш.
– А ти знав, нащо брав! – скрикнула собі Параска.
– Так я ж тебе навчу! – гукнув у свою чергу Йосип, ударивши кулаком по столу так, що аж усі здригнули, а діти скрикнули.
Параска, як огонь, зайнялася. Ще трохи – і одно другому б у вічі учепилося.
– Ну, чого ви, чого? – суворо перервав їх Онисько. – Йосипе, годі!
– Щастя твоє! щастя! – сварячись на неї кулаком, сказав Йосип.
– Що, бив би? може, битимеш?! Малі руки… руки не виросли! – тріскотала вона, соваючись на місці.
– Мовчи, язичку, а то кашки дам! – глухо одказав Йосип.
– Йосипе! – обізвався Яків. – І чого ти устряв між жінок? Геть покинь їх, іди сюди. Вип'ємо краще… Вони всі одним миром мазані… І моя така!.. Не по їй що – зараз і накриє мокрим рядном… Знаємо ми їх… така вже, бач, натура… Іди вип'ємо… Коли удруге доведеться так? Та чи й доведеться? Покинь їх!
– І справді, нумо вип'ємо… Що вони?! – призро одказав Йосип і посунувся до брата.
Тим часом Настя загомонила Параску, примішався до їх старий-стара. Онисько повів розмову про будущину. Він так не покине Йосипа, він не зоставить Параски. Через сіни у їх зайва хата… Чого Параска буде по чужих хатах тинятися? тут, дома, їй і покійніше, і безпечніше. Він завтра і перевезе їх.
Параска більше згорда, ніж з дякою, прийняла річ старого… Звісно, вона переїде. Чого їй зоставатися між чужими, коли є свої – рідні? Це страмно було б і родові, як сина у москалі узяли – невістку геть одіпхнути… У їх син, у їх дитина. Хто об йому буде піклуватись, коли батько в службі? Звісно, дід та баба…
Йосип сидів біля Якова і слухав.
– Та ти рада будь… Тобі у ногах лазити та дякувати, – одказав він на річ Параски.
– Та буде, Йосипе… Годі. Хай вони там собі погомонять. Чого тобі до їх мішатись? – здержував Яків.
Йосип не вгомонювався. Прихилившись до брата, почав він йому жалітися на жінку, на долю, на свій дурний розум…
– Щасливий ти, Якове! – казав він. – Щасливий! Он твоя сидить… тиха та мирна… Молитися до неї, та й годі!.. А глянь на мою? Відьма… відьмою і дивиться, і дише… А все-таки я її люблю! Ти не повіриш, як мені її шкода!
Сльози на його очах грали, голос тремтів, гіркий жаль та туга у йому почувалися.