Чи то може сильніше забилося постаріле серце?... І думки кружляли сполоханими птахами, не знаходячи місця, де б могли осісти. Повернувшись до замку, змусив себе запитатися про долю Катерини й Карла. Але прийшов каштелян, зігнуто-прислужливий і слова про них ніби застрягли в барона у горлі. Як не намагався — не міг висловити їхнього імени. Він, безстрашний перед турецькими ятаганами й козацькими списами, тепер тремтів перед споминами, як колись дитиною перед уявою казкового привиду.
Аж на святкуванні свого повороту до замку., що влаштував для цілої околиці, спромігся барон на розпитування. І ніби лекше й спокійніше ставало йому, коли чув, що давно, дуже давно взяла вже смерть і Карла й Катерину... І навіть їхніх дітєй та дітей їхніх дітей, залишивши лише одного вінука, знов таки Карла. Ставало справді лекше й спокійніше, немов якась рука відсувалася від горла, рука, що тримала за нього від самого приїзду до Райнбурґу. Але за хвилину серце затремтіло й зупинилося. Бо ніколи не усвідомлював собі, як давно, безконечно давно був він чепурним джурою, а Катерина... Велика охлялість захлиснула цілу його істоту... Наказав лише на другий день привести хлопця до замку і сам здивувався, з якою старечою втомою покинув свято.
У півсні, півдрімоті пройшла ніч. І коли на другий день русявий хлопчина, майже вже юнак, стояв перед ним, барон довго й мовчки вдивлявся в юні риси. Мовчки студіював очі, брови, уста, цілу струнку постать хлопця. Напружував зір і не знаходив у тих рисах нічого, щоб пригадувало дідів... Дідів... І знов, як учора, велика, нерухома втома лягла йому на серце і під дотиком її руки він прижмурив на хвилину налиті оловом повіки. Сидів хвильку без думи й спомину, забувши за хлопця. Але підніс звислу на груди голову, глипнув і... ось! Це вона, Катерина, дивилася на нього з-поза тих спокійних очей. Спокійно й ніби трохи зацікавлено, як тоді на місточку через потічок... Зрадів, так зрадів, що навіть несві|домо підвівся, щоб наблизитися до тих спокійних очей і зазирнути через них до того страченого часу... Але очі вже сховалися за звичайний погляд трохи зніяковілого хлопця і сонна втома знов торкнулася обважнілих повік. Покликав турчина., наказав дати хлопцеві цехіна й відпустити його. А сам довго сидів без виразу на обличчі глядів у просторінь перед собою...
Ще кілька днів не покидала барона задума Ніколи перед тим не бачили його слуги з тзкому замисленні, цього, завжди нанятого до чину войоївника й бистрого вельможу. Був тихий і занурений у собі, немов не завважав оточення. Але якби його запитали, що думає й до чого приправляється, не міг би відповісти. Просто тепер, лише тепер утомления напруженням цілого життя, відмовила свідомість реєструвати оточення й занурилася в якийсь півсон.
А останнього дня такого стану, коли над околицею стояв місяць, тривожний, зворушуючий, повновидий місяць, а в теплому нерухомому повітрі тмяно дихали скошені трави, — вибрався барон з замку. Вірний турчин хотів за ним, але барон лише відмахнувся. І майже несвідомо намірився в долину, перейшов потік і з усилиям виступав на схил, покритий першими копицями сіна. І знов не міг пізнати місця... Край ліса заступив йому дорогу могутніми ялинами... Може це тоді відбулося й тут, а може й ні. Нічого пізнати вже не можна було... Земля стрясла з себе всі сліди і лише копиці й місяць були все ті самі, що й того вечора...
І враз гострий, як різь вузького стилета, б:ль пройшов йому через груди. Нема, нічого вже немає... Нічого не можна вже повернути... Ані за ціну всіх життєвих успіхів, слави й багацтва... Бо все таке мале й непотрібне в порівнянні з тими очима, що колись приглядалися до боротьби двох фавнів, десь тут, на окраї nica... В порівнаїнні з тою, невідомою, привабливою, незнищимою в спомині, що колись звалася Катериною й хвилювала серце вже ніколи не поверненими почуттями кохання й боротьби...
Коли повернув додому — барон не памятав. Але не дурно пройшов лицарську школу вихови й життя. Ранком пробудився таким, як бував перед тими днями непритомности духа. Вчорашній день був останнім днем прощання з тим усім, що відзивалося рештками минулого "не можна". До кінця життя мало залишитися одне, без суперників і ворогів — "не личить".
І життя на замку враз пішло так, як давно вже не знали в цій околиці. Бо зі склепів були винесені важкі скрині, повні дорогоцінностей і грошей, що їх ціле життя нагромаджував барон. Тепер перемінені в зручних ремісників, малярів і різьбарів перетворювали вони піівзруйнований замок у достойне райнбурзьких баронів житло. Забіліли відновлені мури, оловяним блиском заясніла стріха, вкрилися килимами покої, стелі прикрасилися дивної краси мальовилами й різьбою.
Барон цілком захопився цею перебудовою. Цілими днями слідкував він за працями майстрів, придивлявся до малярів і підбадьорував повільних різьбарів. Здається, не жалував нічого для розбудови своєї резиденції. І коли не вистарчало чогось серед багатого майна, — Відень і Пресбург швидко виконували його бажання. Серед тої праці над відновленням замку забув він цілковито про минуле. Знов жив майбутнім, бо знов володіло ним владне: "не личить".
Коли ж праці були майже скінчені і з околиці зїхалися цікаві гості, — всі були захоплені дивом на скелі. Проходили через салі й кімнати, через переходи й под в і ря й відусюди випромінювала на глядачів відроджена слава й потуга райнбурзького роду. А барон сяяв як молодий, що йому подивляють його красуню молоду, і з захопленням звертав увагу гостей все на нові й нові подробиці відбудови. Але коли гості розїзджалися і щирий подив вибухував з них останніми проявами пошани й пи'дхл¡блювання, зачулося баронові, як хтось запитався, а хтось підтакнув: кому, мовляв, припаде вся ця краса й розкіш?...
Минуло кілька днів, а цей запит все звучав у барокових вухах: кому? Кому дійсно? Цілий вік боротьби, праці, досягань... Хто скористає з їхніх наслідків? Хто стане за нього на сторожі родового "личить". О, нащадки би знайшлися! У далекій рідні недостатку не було. Але хіба ж він може довірити їм хоч частку самого себе? Хто вони? Ласі на споживання або безсилі на витрачування одиниці. Ні, ні! Та чи не виховати кого-будь з них собі за нащадка? Але знов озивався той самий упертий голос: ні, ні! Краще зужити, зужити самому все те добро, все майно, всю ту розбудовану величність.
На Райнбурґу почалося веселе життя. Одне святкування доганяло друге, так ніби на старість хотів ріайнбурзький барон наздогнати роки суворости й труду. Завжди оточений гарними дамами, запобігливим почотом, музиками й співцями, намагався забути барон Карло, що все це лише набуте його багацтвом і його положенням. Бо коли переривався ряд гучних святкувань і веселих сходин, — пустка довкола здавалася йому ще більшою і ще страшнішою припадала майбутня порожнеча.
У такі дні він кидав зраіня замок і верхи відїзджав до околишніх лук і гаїв. Підбираючи прудкого огиря, чуючи під собою буйне життя й розгон стримуваної сили, відчував себе барон знов молодим. Був уже не райнбурзьким паном, був простим хлопцем, одним із тисячок тих, що прожогом вискакують цього ранку з постілі, з радісним викриком вступаючи до приманливого дня. Кінь мчав по луках і польовий дорогах, а барон почував себе з ним одним тілом і вірив, що він є одним з тих молодих і ярих кентаврів, які колись ощасливлювали землю.
Тепер на замку знайшлося в барона й безліч часу для його улюбленої забави —. байці в — соколиних ловів. Відновив знов на Райнбурзі цю розривку славних предків і ціле серце вклав у ту шляхетну розривку. Здавалася йому втіленням самої засади лицарської боротьби. А з найшляхетніших ловців птахів, кохався лише в соколах. Може тому, що й досі не стратився з серця йому одинокий птах-лицар, шляхетний сокіл, "птах високого лету", що не, як яструб, доганяв свою здобич, ззаду, але здіймався над нею високо, високо й бив згори, завжди й лише згори.
З Фляндрії привіз Карло з собою кількох соколів. Один з них, ісляндський іптах, лицар з білими грудьми, чорними смугами на боках, попелистим хвостом і жовтими черевичками ніг, був його улюбленцем.Коли надходила пора перших літніх ловів, тримав його у себе в опальні. Бо лише прокидався з дрімоти, при першім заблеску дня, то вже короткий клекіт витав його з поперечки, де сидів ісляндець, жовте око, не мограючи, намірялося на нього й крила трепотіли стримувано жадобою лету. А за хвилину сидів звичайно в сідлі. Огир вигравав стрункими ніжками, баронові радістю вигравало в грудях серце, а ісляндець, сидючи лід своїм вишиваним шапероном колпачком, на міцній ловецькій рукавиці, лише мняв її сталевими пазурами й розбрязікував срібним дзвіночком...
Вїздили до піль, усі троє, одне серце й мета, кінь, птах і людина. І коли з верболозів вилітала красна чапля — барон не міг стриматися від ловецького викрику. Підхоплений яіростю лову, зривався без підкиду з рукавиці сокіл, кінь робив з місця довгий скок і погоня зачиналася.
Здавалося з початку, що, зірвавшись стрілою з рукавиці, осліплений сонцем ісляндець не звертає уваги на чаплю, або й не бачить її. Здавалося, що лише одне захоплення волею лету, р<адістю руху підносить його плавкими кругами все вище й вище. І, здоганяючи його, раділо барокове серце високому верху сокола, що йото не ¡бачив досягати жадного ловецького птаха. А сполохана чапля вже бачила ворога і вся перемінювалася в струнку, живу стрілу, випущену страхом з лука життя. Але раптово залишав сокіл свій круг, кількома розмахами вже був над нею. І, складаючи гострі крила, останнім їхнім зусиллям давав розгін долу й без промаху влучав розгублену здобич крицею своїх пазурів. І кожний його порив за добиччю, кожним закрут над птахом, сповнювали баронове серце запалом боротьби.
А коли збитий птах падав камінем у долину, маючи на собі переможця сокола, барон гнав коня без шляху й дороги, щоб захопити останній акт. Срібний дзвіночок вів його без помилки на місце і він зупинявся над переможцем і жертвою: упявшіи жовту пазуріясту лапу в груди: гюдоліаного, рвав сокіл піря й мази, добираючись до серця, а в нем орта ю чиїх очах світилося золоте полумя...
Коли ж повертали до замку, — поволі ступав спінений отер, спокійно вихитувався в сідлі їздець, а сокіл вже дрімав на руці пана, час від часу лише когтючи рукавицю й скрикуючи, мов у бойовім сні...
Ціле літо майже не зявлялися гості на Райнбурґ.