— Скоч-но до двора, та й скажи, щоби вислали по паню коні, — лиш борзо!
Юрко ухопив наопашки сердак, перескочив пліт і пішов направці до двора.
— О, він там зараз буде, — сказав батько, з гордостю споглядаючи на сина, і зближився до Солєцької, зняв капелюх і поцілував обі пані в руку. — Слава Ісусу Христу!
— Навіки! — відповіла пані.
— Пані троха проходжуються?
— От вийшли-сьмо, така гарна днина.
— Та чому, добре, студені нема. О, він зараз там буде, — додав, вказуючи рукою в сторону двора. — От, коней лиш що не видко.
— Дякувати вам, трохи підемо наперед, а може, подибаемося з кіньми, — сказала Солєцька і віддалилася.
Мужик низько поклонився і вернув до своїх пуків.
— А що, Матроно, може би, і ти пішла трохи на "спацер" перейтися, — сказав до жінки, котра вийшла з хати, зачувши, що чоловік з ким-то чужим говорить.
Матрона, висока, худа жінка з острими рисами лиця, байдужно здвигнула плечима.
Тимчасом пані пішли поволі напротив коней. О кілька хат дальше стояла невеличка хатина. На призьбі сиділо маленьке хлоп'я, лиш в самій сорочині, з кусником чорного хліба в руках.
— Бідне дитя, таке мізерне! — сказала Ядзя до матері, побачивши дитину. — Боже! Як тоті люди можуть жити: інша дитина відразу умерла б від такого зимна і такої їди.
— Все залежить від навички, вони вже так навикли, то їм се і не шкодить, — відповіла практичнійша мати.
Але Ядзя не могла на собі перенести, щоби до дитини не промовити:
— Чому ти, дитинко, сидиш на дворі? Чому не ідеш до хати?
Але дитина, узрівши паню і не зрозумівши бесіди, зірвалася з плачем і побігла до хати. Для Ядзі, що зачинала мати в селі славу доброї паннунці, немило було, що дитина так єї перепудилася; постановила, отже, піти до хати, щоби переконати дитину, що не є ніяким страхом, хоч мати єї від того відтягала. Увійти з свіжого воздуха до затухлої хлопської хати — се річ неприємна і небезпечна для делікатного здоровля. Однак не противилася дочці; вона і так мало могла дати їй розривок, жиючи в такій глуші, що се було ще добродійством, що єї хоч що-небудь займає.
Ядзя увійшла в хату. На постелі, прикрита грубою веретою, лежала молода жінка. Губи мала засохлі, очі блищали, а лице палало темним рум'янцем. Груба брудна подушка висунулася з-під голови і упала на землю; хора упустила руки, як би хотіла єї підняти, але не ставало сил. Двоє дітей дерлося на землі над якоюсь мишиною, а старший хлопчик, що був на дворі, причик на лаві і дивився у вікно, певно, щоби видіти, що дієся з панями. Коли Ядзя станула в дверях, діти скричали не своїми голосами і кинулися на піч. Хора слабо повернулася, а очі єї оперлись о Ядзю, як би перед нею стояла якась мара. Натомість Ядзя, побачивши хору, без помочі жінку, забула о перепуджених дітях і причині, для якої увійшла в хату.
— Що вам, жінко добра? — запитала лагідно хорої, підійшла ближче, піднесла подушку з землі і підложила недужій під голову.
По лиці хорої перебіг промінь тепл іншого чувства; вона хотіла промовити, але лиш закашлялася і застогнала. Діти, що збилися в купку на печі, заверещали знов в один голос. Їм здавалося, що пані хоче мамі щось злого зробити.
— Ох, тихо, тихо, діти! — промовила хора ледви чутним голосом і знов застогнала, хапаючись за бік.
— Що вас коле? — запитала Ядзя.
— Ой, коле, паннунцю, ще як коле; вже третій день лежу з тими дітлахами, нікому ні їх погодувати, ні мене обійти, — говорила хора коротким, перериваючим голосом.
— А тут до вас ніхто не приходить? — питала Ядзя.
— Приходить чоловіча сестра і кума; поклали піявки, та й пішли. Де їм при мені сидіти? Мають свої діти і свою роботу… Прибігне на хвильку та й біжить назад, а я сама, діти маленькі; от той старший хлопчина, хіба тілько що ложку води подасть.
— А чоловік ваш де?
Хора лиш махнула рукою.
— Уже рік, як умер…
Гарячка мусила бути велика, бо в хаті було студено, а хора лежала прикрита лише старою веретою, а в ногах лежав скручений сердак.
— Я вам пришлю ліки, — сказала врешті Ядзя, — абисьте того потрохи лляли до води, та й соломи затопити в печі, бо вам недобре так в холоді лежати.
Хора не дякувала, лише дві грубі сльози покотилися їй по лиці, а то було для Ядзі найбільшою подякою.
Коли вийшла від хорої, коні стояли вже на дорозі, а мати сиділа на санях і обтулювала баранцями ноги.
— Як ти, дитино, там довго була! Я вже тут цілком замерзла, — сказала з легким докором мати.
Ядзя розповіла по дорозі мамі в якім положеню застала хору жінку, що мусить післати їй трохи малинового соку, і хоч маленьку в'язайку соломи, бо тото їй обіцяла, — та й журилася, чи то не буде неприємно батькові, котрий часом криво дивився на філантропійні діла дочки, наколи тоті входили в єго границі.
— Що то за жінка, що я у неї була? — запитала Ядзя фірмана уже перед ганком, висідаючи з саней.
— Та то, прошу паннунці, Катруся Петришина, що була за Максимом Іванишиним, — відповів ламаною польською мовою фірман, сільський парубок, лиш на час служби перебраний в широкий плащ і цератову шапочку.
Ядзя мимоволі усміхнулася.
— Ото довідалась, — сказала півголосом сама до себе, — як тоті люди навіть і назватися по-людськи не вміють і випроваджують своїх антенатів як би бог вість якого знаменитого роду.
Коли Ядзя проживала, мов вазонова цвітка, переношена з покою до покою, від вікна до вікна, залежна від догляду вельми дбайливої руки, — Катруся, як дика хопта, росла власним промислом і власними силами.
По смерті матері вуйко був дав єї на службу бавити дитину. Але Катрусі скоро навкучилась криклива дитина і штурханці газдині, покинула, отже, службу і утекла назад до вуйка. Коли вуйко набив і відвів назад до газди, вона таки не була там довго, а що боялася утікати до вуйка, то уганяла по селі від одної хати до другої. В селі стали єї звати непотрібовиськом, бо нігде не могла довго загріти місця і де лиш найнялась, то в короткім часі покидала службу. Нарешті приперлась у одних газдів. Вони були люди вже немолоді, мали на боці давно подружені діти, а найменший син, котрого хотіли при собі держати, умер парубком, і вони, як сиротята, самі лишилися. Катрусі там найліпше вподобалось, позаяк була цілими днями як би сама у хаті, бо газда ходив заєдно з наймитом в поле, а газдиня, аби він лиш за ворота, возьме горнятко молока або спече свіжу паляницю, розкаже Катрусі, що має робити, та й іде до одної або до другої дочки, а далі і до сина, та й там посидить собі не раз і до вечора, а ні — то сак на плече та й іде до потока ловити рибу. Катруся була там скілька літ і виросла на гарну дівку. Мала міцний високий стан, чорне, як вуголь, волосе і тонкі брови над чорними блискучими очима; кругле смугловате лице аж пашіло здоровлєм, а повні здорові губи червонілися гейби восени калина. Коли бувало у неділю убересь і стане на воротах, то усі парубки, що ідуть вулицею, ззираються на ню, а як є і який зачепить, то вона так голосно і дрібонько смієся, як би горохом в решеті котив.
— Вона коби лиш на вулиці стояти, та й до всіх парубків зуби шкірити! — воркотів Максим, парубок, що разом з нею служив.
— А тобі що до того, що маєш до мене за рацію? — відгризалася Катруся.
— Та коби ти так роботу робила, як вулиці пильнуєш!
— Або що, я свою роботу не роблю? Щоби ти так робив!
— Але ж ми робітниця! — насміхався Максим.
— Але ж ми робітник! — викрикувала Катруся.
Далі Максим зауважив, що війтів Іван став заєдно вечорами снуватися попід хату.
— От, ледви що в пір'є убралося, а вже зачинає за собою парубків водити!—воркотів Максим сердито, а врешті махнув рукою, бо що то єго мало обходити.
Щось і газдиня стала домірковуватися, що Катруся мусить мати якогось коханка, і зачала більше єї пильнувати, — але Катруся знала викручуватись. Скоро підкмітить, що Іван прийшов, то зараз знайде собі якусь на дворі роботу, десь ніби забуде сорочки з плота здоймити, то курка закричить в колешні, треба піти подивитися, чи тхір не підкрався, а вже найбільше було заходу з пацюками! Давнійше бувало пацюк їв, як бог приказав, а тепер все єго мусила пильнувати, бо або все виверне з цебром, або їсти не хоче, та треба при нім стояти. А як усі полягали спати, вона потихо виходить з хати і стоїть з Іваном до півночі.
Максим не раз спить у колешні та й чує, як Катруся потихо отвирає двері, як виходить до Івана, чує, як шепчуть, сміються, і не раз аж єго підносить зі злості; хотів би встати та й обоїх добре набити, — але насилу поздержувався.
Так велось ціле літо.
Восени рознеслось по селу, що Іван засватав дівку у першого багача в селі, та єї тато не потягав якось, але казали, що дівка дуже була за парубком узялась та й до ворожки ходила, щоби що старому зробила, аби їй не боронив віддатись за него.
— А що, Катрусю, не жаль тобі за Іваном? — розпитували Катрусю товаришки, коли вчули, що він другу дівку засватав.
— Або то лиш він один на світі? — відповідала Катруся, байдужно здвигаючи плечима.
За якийсь час Катруся зачала щораз більше газдині фукати, а врешті стала відправлятись.
— Дідько знає, що до дівки приступило?! — говорила газдиня до господаря. — Тілько літ була, а тепер хоче відправлятись; от кажу, сиротє, най би було, може б, і до людей привернулось, — коли не хоче, та й бог знає, що витребеньдює, чи хто їй яку підмову дав, чи що?
Максим також здивувався, як учув, що Катруся хоче геть іти.
— Та чого ідеш, недобре тобі тут, гадаєш, що щось ліпшого знайдеш? — заговорив він до неї. Але Катруся так на него викрикнулася, що вже більше не обзивався. "Чи не на Буковину до тютюну вона вибираєся? — думав Максим. — Тепер якраз на Буковину робітників забирають, тож, може, і єї хто підмовив, або жаль їй за Іваном, та й утікає із села; дурна, нібито Іван один на світі!"
В тиждень по тому по широкій дорозі, що збігала з гори до села, котився невеличкий візок. Воздух дихав вогким холодом, сиві зимові хмари висіли ще над землею, багато снігу лежало по полях і ровах, заморозь ще міцно тримала, а там, де не було снігу, чорніла грудовата земля. Візок був набитий соломою, солома висіла з усіх боків через подертий кіш, а візок підскакував по камінях, ховзався по верху від вогкої груди, розбиті і роз'їхані колеса голосно тарахкотіли. З одного боку дишля був запряжений в пов'язану шлию сухий буланий кінь, котрому здалека мож було порахувати усі ребра.