Блиск коштовностей, сліпучий до болю в очах, нагадував йому його вчительку. У неї були немовби такі ж самоцвіти.
Онука приїхала була терміново із Москви. І, обкільцьована бабусиним золотом, розповіла йому, що Лохнеса у лікарні. І що коли б не молоток, який завжди лежав у неї на виступці, щоб бити у стіну до сусідки Юліної, коли їй ставало погано, то певне б що Неси Ольгердівни вже й на світі не було. А так — усе, слава богу… Ще жива… І багата…
І на цих словах онука раптом розсміялася.
— Что? – спитав Валух. Питання було ідіотським, але він не міг придумати ніякого іншого.
— Ничего, — сказала онука, помовчала, скинула палкими чорними очима на дебелу вахлакувату фігуру Інокентія і спитала: — А ты напиться не хочешь?
— Сегодня, вроде, времени у меня нету, — проговорив, затинаючись, Валух і теж чомусь уп'явся поглядом у фігуру дівчини. Особливо, його хвилювали її груди. Вони були пружні, високі і круглясті, як дині. Їх вабливу ніжність було видно крізь чималий розріз викотистого коміра грубошерстої кофти, вдягнутої у спеку на голе тіло.
— А ты найди! – проказала онука і солодко потяглася, розправляючи плечі.
— Найти, что? – не міг ніяк спам'ятатися Валух, причарований смуглявою шкірою персів, що бучавіла і пружилася під ясно-вишневою колючою ниткою коміра.
— Время…
І Інокентій у той день час таки віднайшов. Онуку Лохнеси звали Стеллою. І була вона високою, ставною, сильною і самовпевненою. З фігурою атлетки. З мускулястими засмаглими ногами у мережеві золотавих дрібних волосинок. З рівною, як у принцеси, спиною. Класичним профілем і таїною у гострому, трохи скошеному розрізі очей. Високою шиєю, що ховалась у пасмах каштанового волосся. З широкими вилицями і ямками-рубцями посеред щік. З глибокою темінню погляду, який від насолоди іскрився і тихо спалахував на самому денці. А ще вона вміла сміятися. І заводила сміхи навіть тоді, коли це було зовсім недоречно. Немовби щось у повсякденному помічала таке, чого інші не бачать.
Часу Валух знайшов для Стелли у той день доволі. І на наступний день також. І впродовж всього тижня так само. Він взагалі перестав вчитися, хоч травень добігав кінця і сесія була вже на носі. Він лишень займався любов'ю. Схуд. Змарнів, просто-таки, за тиждень. І щоки йому повтягало у рота. Посередині тих западин виникли різкі ямочки-шрами точно такісінькі, як і у неї, у його Стелли. Усе, що діялося з ним, було схоже на неймовірний шал, навіженство, палення, вічний потяг, нестримне бажання, яке займалося повсякчас і від будь-чого. Від дотику. Він запаху терпкого, спітнілого у спекотні літні дні тіла. Від вигину Стеллиної литки, якщо на неї дивитися зверху. Від б'ючки, що билась і пружилася під гладенькою шкірою шиї, як натягнута тятива, як струна, як фал на вітрилі. Його займало і брало перелюбним випотом від легкого ворушіння її відпедикюрених рівненьких пальців у відкритих сріблясто-сірих туфлях на низькому підборі. Від морозива, яке вона лизала кінчиком рожевого язика, що відразу робився білим. Молочним. Солодким. Липким. А ще у неї на руках інколи напиналися жилки. І зап'ястя, фаланги пальців ставали хижими, як у птаха-стервяка. Вузлуватими. Дужими. А пучки – чіпкими, прилипливими. Коштовності і персні немов вгрузали у налиту кров'ю побронзовілу плоть руки. А у складках між пальцями проглядала світла, рожева сласна шкіра.
Він від тих дрібниць і ознак пристрасності горів. А Стелла попри цілком фізіологічні вияви потягу завжди залишалася десь глибоко у душі стриманою, немовби відміряла йому ласку і любощі на вагах. І злягалася вона із ним зосереджено. Зі знанням справи. Бажаючи насолодитися від кожного руху. Методично і пожадливо втягуючи у своє єство все, що ніс він у собі. Що пережив чи ухопив від світу кілька хвилин чи годин перед тим. Що побачив у ньому, як у своєму відображенні. Усі його бажання і чуття вона вбирала у себе, всмоктувала. А тоді бурхливо із добре відпрацьованим криком відпускала, вивільнювала свою жорстоку, на мить вгамовану, хіть.
У час знесилення вони бродили по розжареному сонцем місту. Дихали сухістю і пилом спеки. Вгрузали обцасами у розпечений асфальт. Мовчки сиділи на лавках, зморені жаром і люботою. Стояли на зупинках тролейбуса чи трамвая, обхопивши одне одного нижче пояса. Реготалися не до ладу. Позирали на хмари чи на свої тіні, що клубочилися від палючого сонця вихорцями шкварного повітря й розмивалися по краях обрисів жаротою.
По тих тінях, особливо коли вони видовжувалися, ступали ноги перехожих, їздили колеса, човгали шкірястими червоними лапами голуби, настовбурчуючи вусібіч від спеки свої куці пір'їни.
Млосна утома наздоганяла їх скрізь. Хоча будь-якої миті вона могла перетворитися на нестримне бажання.
Коли ж хлопця добряче зморювало, Стелла любила лежати із Валухом на дніпровському пляжі у Гідропарку і розпитувати про те, як він вчився у Лохнеси грі на фортепіано. Часто цікавилася, що йому розповідала Неса Ольгердівна про свого чоловіка, про його минуле, чи показувала йому щось з пам'ятних чи дорогих речей. Може якусь золоту прикрасу?.. Але він такого не пригадував. І Стелла переводила розмову на іншу тему.
Інколи вона використовувала його у своїх походах по нотаріусах. Примушувала вистоювати у довжелезних чергах до першої нотаріальної контори міста, що на вулиці Енгельса. Бо лише у тій котнорі можна було оформити за радянських часів дарчу чи переписати квартиру. Там він, до речі, вперше познайомився з Папаном. Той був підтягнутий, виспортуваний з копицею сивого волосся на голові. Папан кілька разів допоміг Стеллі юридичними порадами, які давав просто одійшовши на метр-другий від черги. Промовляв лаконічно і категорично, перераховуючи чомусь увесь список предметів, що дісталися онуці у спадок. І подих його був астматичний, утруднений. А його шиплячі слова, що перераховували Лохнесину власність: від трикімнатної квартири у центрі Києва, ампірного трюмо до щітки з червоного дерева і капців з задертими догори носаками, спливали шелесткою луною у помахах двірницьких мітел, що від рана зосереджено сновигали дворами Печерська. Стелла усе записувала мигцем у своєму блокноті. Сухі і байдужі слова Папана лягали у не менш сухі і дрібненькі літери на лінійований папір. Валух завжди почував себе під час тих зустрічей ніяково. Бо Папан жодного разу не звернув на Інокентія увагу. Так наче він і не існував зовсім. Але наприкінці останньої їхньої зустрічі у нотаріальній черзі Папан немовби навмисне скинув у бік Інокентія оком і всміхнувся колюче рівненькими рядочками дрібних зубів. Він наче наостанок підтвердив, що завжди помічав Валуха, і не турбував його зайве… Не заважаючи йому до виснаження тупіти у нудній і завжди сварливій черзі.
Папан пішов. А Інокентій залишився бовваніти у тих чергах з чорт-зна для чого взятим із собою підручником з історії. Він розумів, що зраджує Несу Ольгердівну, котра хвора і безмовна лежала у лікарні після інсульту. Хоча ж нічого підступного у діях онуки не утаювалося. Стелла ж бо була єдиною спадкоємицею усього бабусиного добра. Але Стелла – москвичка і усе, що пов'язане з Києвом їй є і буде непотрібним. Як, зрештою, і він.
І тому через днів десять він схаменувся. Закрився у себе вдома. Не відповідав на телефони. Попросив маму казати усім, що його немає у Києві. І таки склав сесію.
А після іспитів, після двох днів відсипання він пробудився опівдні від довгого настирливого дзвоника. Телефонувала Стелла з Москви. Вона, не вітаючись, сказала:
— Думаешь, ты от меня убежал?.. Я все равно рядом. Хоть сейчас и в Москве.
— Рядом?.. Не мели чепухи, я спать хочу. И я тебе ненужен.
— Кто знает, что нужно ведьме.
— А ты – ведьма?
— Она самая, я ведь родом с Севера с края земли. И мне нужно твое тепло и любовь.
— Это не любовь. Вернее, это была не любовь. Прощай!
— Ты такой мямля, что нелюбовь у тебя еще впереди.
— О чем ты?
— О твоем будущем.
— Что за глупости ты несешь, Стелла? Не звони мне больше. Поразвлекались и давай расстанемся, как нормальные люди!
— Давай. Но помни кто я…
Валух спросонку і так був дратівливий, а тут зовсім розсердився і кинув слухавку. Йому вперше читала нотацію дівчина, трохи старша за нього, ну, може, на рік. Він скривився, озирнувся, відсапуючись, заходив спересердя жовнами на схудлих вилицях. І раптом побачив, що на нього з балкону сусіднього будинку, поряд з балконом квартири Неси Ольгердівни, дивиться якась маленька вузькоока, з широкими вилицями старушенція у хутряній камізельці і хутряних валянцях. Ліва брова, перетята глибокою давньою загоїною, стирчала лівим краєм угору, немов ставила кожному, хто на неї дивився дошкульне запитання. А з зіщулених з лукавістю очей на Інокентія спозирала неприхована цікавість, немов стара здогадувалася про що і з ким він тільки що говорив. Валух знав цю дивачку на ймення Варвара Степанівна Юліна. Вона була сусідкою через стінку Лохнеси. За фахом – колишній метеоролог. Хоча назвати її словом "колишній" було некоректно, бо стара, вже перебуваючи на пенсії, без спеціальних приладів завжди і надзвичайно точно прогнозувала погоду. Тому варто було їй вийти у валянцях на двір, як ставало холодно чи йшов дощ.
Цього разу здійнявся вітер. І Юліна зиркнула сердито на обрій потім на свої хутряні чуні, сказала:
— Фу ты! — не чекаючи, поки молодий сусіда натішиться її персоною, одвернулась, облизала беззубого рота, зітхнула і, відштовхуючись ковінькою, почовгала усередину кімнати, важко перелазячи через високий поріг балконових дверей.
"Рядом? Хе!" — аж сказав сам до себе Валух і глянув у дзеркало. Чи йому здалося, чи насправді так було, але він чимось видався собі подібним на Стеллу. Може, ямками-шрамами на щоках? Чи загостреними вилицями? Чи глибоким, оберненим усередину, чорним поглядом з-під зведених до перенісся брів? Він забув, що зрадив Лохнесу, і втішався власним обманутим сумлінням.
Однак втіха була недовгою. На нього разом із відображенням у дзеркалі наринула хвиля недобаченого перед тим сну. І тільки тепер він нагадав собі, що ж йому снилося. А снилося йому як він іде по широкій порослій високою травою долині. Де-не-де стирчать посохлі чорні кущі. Трапляються якісь тварини, чи то кози, чи коні з дзвіночками.