Чудасій

— Де ж він?

— А от збирайтеся — і підемо. Поведу вас до своєї нареченої.

— До .нареченої?!! — ще більше здивувався я. — І вона має атлас?!

— Вона все має. Зрештою, яке вам до того діло? Во­на, чи не вона — ходім!

Я миттю зібрався і пішов з Олексою.

Він повів мене аж на самий край міста, де в чепурних садочках стояли маленькі будиночки, і, зупинившись біля однієї з таких садиб, привичним натиском руки відчинив хвірточку. Ми зійшли на ґанок, Олекса постукав у двері — і за якусь хвилину нам відчинив... старий Усевич.

"Чи ж це дійсно можливо?! — пролетіло в моїй голо­ві. — Чи б справді тією таємничою нареченою була Тама­ра?! Ні, неймовірно!"

Але по тому, як сердечно, привітався Усевич з Олек­сою, і як той увійшов до хати, видно було, що він тут — свій чоловік.

— Добридень, добридень! — говорив Усевич, стис­каючи мою руку. — Забули ви про нас зовсім, аж біда при­вела, га? Ну, нічого, заходьте, будьте гостем. Тамара десь пішла до товаришки. Шкода, бо була б дуже рада... Гай-гай, скільки то літ минуло! Ви ще не були в нас у цій хаті?

Усевич був дуже приємною людиною, і я вже пожалу­вав, що якось так занехаяв це знайомство.

— А де ж Левко? — спитав я.

— Левко далі в Ленінграді. Тепер десь у січні обіцяє приїхати. Здається, буду мати невістку...

— Так? І хто ж вона?

— Та співачка ж, як і Левко. Матиму власний театр у хаті. Хе-хе-хе! Тамара ж, знаєте, також хотіла, в кіноартистки йти. Добре, що хоч змінила пляни... Я щось, гріш­ний, не дуже за тим... Ще син-артист — півбіди, але щоб донька... Маю, знаєте, трохи застарілі погляди...

Ми посиділи з півгодини, Усевич дав мені атлас, який я обіцяв принести йому через тиждень, і на тому ми по­прощалися.

— Бодай же вас, Олексо, курка вбрикнула! — сказав я, коли ми вийшли. — Майже два роки морочите мене ті­єю нареченою, що має очі, як мед, і подібна до бджілки, а я її знаю з отакої...

— Ага, ага! — радів. Олекса. — І не догадувалися! Ц-ц-ц!..

— Та певно, що не догадувався.

— І гарна, правда, гарна?

— Чи гарна?! Красуня! Ґратулюю!

Олекса сяяв, Олекса топився, Олекса тішився неви­мовно.

— Глядіть же, Олексо, — пригрозив я, — як не візь­мете мене за дружбу — то і знати вас не хочу!.

— Приліпка з вас! Де ж тепер бувають дружби? Хіба в ЗАГС за свідка підете.

— Та хоч за свідка.

— Гм... Знаєте, між іншим, що тут один священик є. Укривається, звичайно, двірником працює. Але я з ним поговорю...

— А Тамара погодиться на церковний шлюб?

— Мусить погодитися. Я інакше не хочу.

Протягом цілого тижня я від ранку до ночі сидів у ботанічному садку з атласом, щоб закінчити припізнену роботу, і не бачився ні разу з Олексою. А через тиждень, так і не дочекавшись його, зібрався і пішов сам, щоб від­нести позичені книжки.

На цей раз двері мені відчинила сама Тамара, і я, тіль­ки глянувши на неї, відчув млосний заворот голови.

— А-а, це ти?! — посміхнулася дівчина і блиснула на мене з-під шовкових вій своїм золотистим поглядом.

"Дідько би взяв того, Олексу! — позаздрив я знову. — Отаку красуню підчепив! І чим він її полонив?"

Я зайшов у хату, привітався з Усевичем, і між нами почалася жвава розмова, як це буває, коли зустрічаються давні знайомі. В їдальні тим часом бряжчав посуд, і я до­гадувався, що Тамара готує чай. Справді, незабаром від­чинилися двері, і в них стала красуня, причепурена в сві­жу білу блюзочку з жовтими жучками та біленький фар­тушок. Виглядала так чудово, що я на хвилину, як то ка­жуть, забув свої очі, які напевне з нескромним захоплен­ням прилипли до її чарівного, личка.

— Прошу на чай! — сказала Тамара з кокетливим уклоном.

Ми перейшли до їдальні й посідали, за стіл.

— Будь ласка, — підсувала мені Тамара то одну річ, то другу, — бери, що тобі подобається і не чекай на при­просини. Я не люблю церемоніяльних гостей.

— Дякую, — відповів я і взявся намащувати густе сливове повидло на хліб. — Олекси сьогодні не було?

— Ні, — якось трохи різко відповіла Тамара і злегка почервоніла.

— Між іншим, — сказав я з найліпшими намірами, — ти, Тамаро, зробила розумний вибір.

— Який вибір? — ще різкіше спитала дівчина.

Я відчув щось непевне, але вів до кінця:

— Маю на увазі Олексу. Він — прекрасна людина, і жінка за ним почуватиме себе, як у Бога за пазухою.

Треба було подивитися в ту хвилину на Тамару! Як тигриця, вона підскочила на стільці і злісно засвітила о­чима, що в ту хвилину стали зовсім жовтими. Ложечка з її рук з брязкотом перелетіла, через стіл і впала, по дру­гому боці.

— Як ти смієш мені це говорити?! — крикнула вона на цілий голос.

Я змішався.

— Вибач, Тамаро, що я, може, не зовсім тактовно за­чепив цю тему. Але Олекса мені казав...

— Яке мені діло до того, що тобі якийсь ідіот ка­зав?! — верещала Тамара. — Перекажи йому, що, коли він ще раз осмілиться показати сюди носа, то я його сторч головою з ґанку спущу!!! Кретин! Нахаба!

— Тамаро! — вистогнав Усевич, стараючись піймати доньку за руки.

Але Тамара стала подібна до фурії. Обличчя її вкри­лося червоними плямами і стало не лишень поганим, а по­просту страшним. Вона затупала ногами, вдарила з усієї сили рукою по столі, але з опалу попала в підставку. Склянка з гарячим чаєм підстрибнула й перекинулась їй просто на ноги.

— О-о-й! — засичала з болю дівчина..

— Тамаро! — закричав переляканий батько і кинувся до неї.

— Геть від мене!!! — вищала Тамара, грубо штовхаю­чи батька. — Це все через тебе! Це ти його приваблював!

— Тамаро!

— Геть!

І Тамара вискочила до кухні, з усієї сили гримнувши дверима.

Я готовий був провалитися крізь землю і не знав, що з собою зробити. Усевич плазував по підлозі, збираючи скло, і щось бурмотів, змішаний не менше від мене. На невиразні, хоч і палкі слова мого перепрошення він тільки рукою махнув, І по всьому було видно, що хоче мене по­збутися. Я зрозумів це, попрощався і якнайскорше вийшов за хвіртку.

— Фу, що ж то за ідіотична сцена! Що ж то за непри­ємне враження! І який лихий дідько потягнув мене за я­зик? — думав я собі, скоро ступаючи по нерівному хідни­ку.

Лице моє горіло, і коли б мені в ту хвилину попався під руки Олекса, то я, здається, попросту його роздер би.

— Павло Омельченко, ні? — почувся раптом коло ме­не жіночий голос.

Я глянув убік і побачив за штахетами постать ста­ренької жінки, що збирала на квітнику насіння з посохлих айстр.

— Уляно Федорівно! — здивувався я, пізнавши свою колишню вчительку. — Ви тут живете?

— Тут, тут, хлопче... А що ж це ти? Також топчеш стежку на нашу вулицю? — спитала Уляла Федорівна, по­сміхнувшись добряче-багатозначною посмішкою, і відчи­нила хвіртку.

— Ой, ні! — сказав я і потиснув простягнуту мені ру­ку. — Я, мабуть, вашу вулицю тепер десятою дорогою об­минатиму...

— А то чому? Що там сталося? Я чула якийсь крик... Та ти зайди на хвилинку. Маю тобі щось дуже важливе сказати... То Олекса був тут з тобою минулого тижня?

— А ви його знаєте?

— Ну, як же, давно знаю! Заходь...

Уляна Федорівна жила самотньо: чоловік помер, діти пороз'їжджалися, а вона винаймала маленьке мешкання, що складалося з кімнати й кухні, бідно, але чистенько у­ряджених.

— Сідай, хлопче, сідай, — говорила вона, відсуваючи стілець від стола. — У мене гості рідко бувають. Зараз почастую тебе чаєм.

— Ні, дякую, Уляно Федорівно! — сказав я рішучо. — На сьогодні з мене чаю вистачить... Зайду хіба колись на чай другим разом. Ви мали мені щось сказати?

Уляна Федорівна подивилася на мене пильно своїми темними очима й повела пальцем по взірці обруса*.

— Та я не знаю: говорити, чи ні? — відповіла нерішуче. — Не моя, бач, справа...

— А чия? Олексина?

— Еге ж. Ти знаєш?

—Власне, що нічого толком не знаю, і через це попав сьогодні в халепу.

— Голубе мій! — зложила руки Уляна Федорівна. — Олекса мені завжди каже, що ти — його найближчий друг. Поговори з ним. Може, він хоч тебе послухає...

— Щоб зрікся нареченої?

— Та якої там нареченої?! Він з нею ще ні разу не за­говорив.

— Як то?! То вони не наречені?

Уляна Федорівна розсміялася:

— От, горе ти моє! Він і мені те саме: "Наречена, на­речена". Йому, бач, дівчина сподобалась — то вже й на­речена, бо, каже, "а як же її називати?". Оце вже півтора року сюди ходить, мед носить, яблука носить, взимі зай­ців носить, а я йому смажу...

— А-а, то це він вас називає "справжньою мамою"?

— Та мене ж. Отакий чудасій! Добрий він, страх, який добрий, тільки ж і впертий — сохрани Господи! Вже скільки разів я йому казала, що з того нічого не вийде — так де ж там! "Наречена" та й "наречена". А вона, мо­же, і справді тепер наречена, та тільки не його... Слово чести, і сміх і жаль дивитися; бо тільки Олекса на одні двері входить — Тамара зараз на другі тікає. А він сидить до півночі з старим Усевичем, оповідає йому про пасіку, про полювання, чай п'ють, зайця їдять. І так щоразу.

— Дивно! Чому ж людині відразу всього ясно не ска­зати?

— А що ж йому говорити? Він же нічого про Тамару не питає, тільки до Усевича на розмови ходить.

— Гарне мені "нареченство"!

— Отаке, голубе, як чуєш. Коли б це так хтось інший — то мені б було байдужісенько. Але він же, знаєш, як дитина... Поговори з ним.

— Та вже ж! Після того, що я сьогодні почув, — му­шу говорити!

— Спасибі ж тобі, хлопче! — зраділа Уляна Федо­рівна. — Дякую, як за рідного сина. Він, бач, для мене ба­гато добра зробив. Оце тепер вистарався мені роботу в їхньому інституті. Я вже не маю сили в школі працювати, а сидіти, згорнувши руки, не вмію. То він мене там до біб­ліотеки примістив. Якраз робота для мене: з двадцять кни­жок за день видам, а з двадцять прийму — от стільки й труду...

Поговоривши ще довгенько з Уляною Федорівною та врешті піддавшися її намовлянням випити чаю, я вийшов з твердим наміром — вияснити Олексі його положення. Шкода мені було, що мого доброго й сердечного прияте­ля дівчина має за кретина й нахабу. Мусів говорити з ним і переконати його, щоб не робив з себе посміховища.

Однак, того наміру мені не вдалося здійснити. Олекса не прийшов день, не прийшов другий і третій, а я неспо­дівано одержав спішне відрядження на двомісячну робо­ту в Криму. Напередодні від'їзду, так і не дочекавшись Олекси, вирішив уперше піти до нього додому.

Признаюся, що мене охопило велике хвилювання, ко­ли я звернув на Зелену вулицю.