Тепер люди звуть його де "злом", де "розбишацтвом", де "кріпацтвом", де "торгівлею", а учені колись прозвуть його торговий капітал.
Так виходить, що я не син князя Вишневецького, а торгового капіталу? І "ха-ха-ха", — хотів чванливо, крутячи чорного вуса, протягти пан Вишневецький, але вийшло тонесенько-тонесенько:
— Пі-пі-пі-пі-пі-пі-пі...
— Вибач мені, моя ласкаво-сувора мамо, пусти мене, бо я вже боюся... А скажи, — додав він, — чи не можна б було побачити, що далі ти, ненько, народиш?
— Ні, — промовила із сміхом-плачем історія, — всього показати не можна. Я тобі можу показати того дивака, що перший піднесе перо (тоді буде за шаблюку правити), щоб показати тебе з цієї шуфляди на люди таким, як ти справді був.
— Ось він! — і вона ткнула на мене (автора) пальцем.
— Ото він такий?.. Ха-ха-ха! — зареготався пан Вишневецький... і прокинувся.
В хаті було видно, хоч і була ніч. Глянув у вікно на той бік Дніпра й похолов.
Весь степ і низький берег Дніпра по тім боці були вкриті вогнями.
Вовк та Яким, що терли до цього часу виски й лоскотали попід руками Вишневецького, легко зітхнули.
— Пане! Пане Дмитре! — прохав Вовк, — вставайте, бо все 'дно ми згинули отут... Татарська орда облягла ще з вечора...
— Так чому ж ви, чорти, мене раніш не розбудили?
— Я ж казав, — вступився Яким, — що ми ж і в пеню попадемо, як колись я ще вдома за Марка та полонянку.
— Будили ми вас, ваша світлість, ще з вечора, а ви як неживий. Ми думали спершу, що вмер, але ж послухаємо вухом — б'ється серце.
— Ч-чорт! — заревів князь, — думайте краще, як од татар оборонитися. Як там поспільство? Не бунтує?
— О, що ви. пане! Хіба ж вони такі дурні? Хоч дехто спершу й промовляв, що тут же в орді Марко з хлопцями, але кому охота йти до татар в полон? Це їм саме страшне, і хоч би як вони нас не любили, вони будуть захищатися, як божевільні.
.............................................................................................................................................................................................
X
Широкий та просторий розлігся степ татарський. А через нього понад Дніпром-Славутою в'ється татарський шлях, зміюкою вигинається. Вузенька доріжка перерізує степи, гаї та гайочки, то спускається в балки, то піднімається на горбочки.
Тягнеться шлях, а навколо пуща. Перебіжить заєць навскоки з жорсткої тирси до болота води напитися; стане на задні лапки, поведе очима й поскаче далі. Сипне, як горохом, куріпками вздовж дороги, махне-прошумить господар степу — орел, і знову тиша...
Іде пан Аучко, управитель Вишневецького з Січі од князя, везе віз добра різного, дарунки від татар кримських. Позад його загін челядинців — охорона. Рипить віз великий навантажений, покритий зверху халабудою, дрімає в ній пан Лучко, заколихується на килимах та пуховиках коштовних. Дріма на передкові візниця, час од часу хитаючись і хльоскаючи батогом по товстих кульшах сивого підручного.
Сонце піднімається и припікає.
Челядинці сонно кивають головами, час од часу штовхаючи острогами коней.
— Киртіле! Чуєш, Кириле? — протяг сонно Лучко з халабуди, — чи Золотий Гай ще далеко?
— Га? Золотий Гай? Скоро... Тпру!..
— Що там? —— захрипів Лучко.
— Чоловік поперек дороги.
Два челядинці вмить вискочили наперед.
— Ей, земляче! Чуєш?
— А ну поверни, Юхиме, його догори черева. Хто воно є?
— Та лежить якесь стерво і не ворушиться,
— Гарапником потягни його! — наказав Лучко, виглядаючи з воза.
— За що? — промовив подорожній і підвів голову.
— Микито?!
— Голубе?!
— А казали ж там, що ти з Січі втік? — дивувалися далі челядинці.
— А де Семен Дубовий?
— Не знаю.
— А ти додому?
— А ви куди думаєте? Звичайно! Цілих півтора року не бачити родини, та ще й додому не йти. Може там і живих нема нікого?
Пан Лучко злісно сплюнув і, залазячи в свій берлин:
— Сідай до візниці та доїдеш додому.
Пан Лучко недурно сердився й кривився од приїзду Микити.
.............................................................................................................................................................................................
Коли віз, поволі рухаючись, докотився нарешті до останнього кряжу, а потім став спускатися до села, перед очима Микити розіслалася така картина; замість великого багатого вільного села, замість нових рублених, біло обмазаних, вкритих новим очеретом чи білим житнім околотом хат — він побачив сірі з облізлими, як в дохлої кішки, ребрами якісь кошари. Острішки тут і там пообсовувалися — нема хазяїна, нема кому своєчасно підбити.
Два роки тому нові високі тини тепер часто-густо проламані, а де так самі пні залишилися. Нема кому дровець врубати було, — попалили. Вулиця широка споришем поросла.
"Татари побували", — подумав Микита і, під'їхавши до своєї хати, пішов на подвір'я.
Сумна перед Микитиними очима картина. Великий широкий двір зеленню послався. Хата, як і в усіх інших, — обідрана. А в дворі тихо. Не кувікають свині, не кудкудачуть кури, не ревуть воли, прив'язані до нових ясел, уздрівши господаря, як було колись. Та й ревти нема кому — пустка. Біля самої хати сяк-так прочищено, а далі, на подвір'я і тік, — все покрито високим бур'яном, лободою та щирицею.
Задивився Микита, пройшов по дворі й, не дійшовши до напівоголеної клуні, спіткнувся. В бур'яні лежало рало. Як залишив його Микита два роки тому — так і лежить. Тільки якась блаженна душа збила новий гартований леміш, що того рою/ насталив Микита.
Одчинив клуню. Пусто-холодно. На тому місці, де колись була полова, тепер купка гною переточеного мишами. Два ціпи висіли на бантині, і павук обснував їх своїми сітками.
— Невже не молотили цього року? А вже ж Спасівка минає.
— Та й чи ж посіяно було що? — подумав Микита Й пішов до нової, але з обсмиканою вже стріхою, комори. Порожні засіки з проточеними мишами боками, мішок з недотовченою кутею, коробка з лубка без дна — ось і все.
А два роки тому засіки тріщали од хліба, лантухи з зерном та борошном горами піднімалися під стелю.
Похитав сумно головою Микита й пішов до хати. Ввійшов, — чистенько прибрано. Видно, що є хазяйська рука. Але ж де рушники гаптовані, що застилали стіни, де ліжники домашнього виробу жовтогарячої та червоної фарби, що застилалися колись нові дубові лави?
Нема. Хоч у хаті й чисто.
Одчинив скриню, грюкнув вікном об дерев'яну стіну.
— Хто там? — почулося з печі. — Це ти, Марисю?
— Мамочко! — крикнув Микита, — це я. Де ж ви тут? Живі й здорові?
— Ой, мій синочку!.. — затужило старечим голосом з печі й закашлялося, а далі. — Ой, як же ти змарнів та постарівся.
Злізла з печі.
— Мамочко, рідненька, що тут є? Чому навколо така пустка? Де Марина? Зараз же молотьба?
— Молотить, моя дитино, та не вдома. У Вовків.
— Як, у батьків того ката, що людей їсть у Випшевецького?
— Ой, не кажи, синку! Спасибі їм, хоч вони не дали з голоду померти. Тут пан управитель як наклав податків! Та й хлібом, і грішми, і полотном...
— Як? Податки? Та я ж відбуваю одбучу панові вже два роки та ще и податки? — здивувався Микита.
— Казали й це, мій голубе! Так сам Лучко приїхав до громади та каже... Од податків звільняються ті, хто сам пішов до князя служити та їхні родини. Чий родич, — каже, — числиться у мене в реєстрі, тому и пільги є, а кого вигнали на князівську службу гарапником, тим, каже, нема нічого.
— Ой, прокляті! А Вовки, Скарби, Гонтовенки та інші, виходить, не платять?
— Ні. Та, спасибі, хоч Вовки нам допомагають...
— Задаром?
— Де там? Спасибі їм, хоч погодилися на одробіток. Ходить Марина на роботу до них.
Обірвалося щось у Микити Голуба, а в вухах голос Марків:
— Ждіть панської милості.
XI
— Ой біда! Ой біда! — набиваючи люльку, говорив Микола, візник пана Лучка, до якого прийшов над вечір Микита.
— З трьохсот, брат, дворів лише сорок дев'ять живуть, а решта — та що тобі казати — по своєму господарству бачиш. Та отаке й по інших селах.
І старий Микола пихнув люлькою.
— А як же пан Лучко? — ледве чутно промовив Микита, — господарює? — додав і окинув оком чорне подвір'я Вишневенького.
— Ото, він господарить!.. — Пах-пах! (люлькою), — він господарює. Ось хіба не бачиш? — і Микола ткнув пужалном на нові будівлі. На широкому чорному дворі князя Вишневецького стояла ціла низка нових будівель.
— Ось свинюшників наробив. Сало возить аж до Гданську. Оце перед цим цілий місяць їздили з валкою возів. Худобу туди ж ганяють щомісяця.
— Або ось комори, — ткнув праворуч Микола, — Хліба збирають сотні пудів, а на що тратять? Везуть в Кумейки і гонять горілку. Горілку знов до Гданську.
Слухав Микита... А думки линули назад до Січі, до степів, до Марка,
— Ну спасибі ж тобі, Миколо, за доповідь. Піду. Досі моя Марина прийшла.
Смеркало, Місяць піднімався червоним колом з-за Дніпра над панським садом. Микита повертався додому.
.............................................................................................................................................................................................
— Дурна; — почулося Микиті, що стояв за рогом своєї хати, чекаючи Марини.
— Ой, дідусю, — почувся її голос, — та бійтеся бога. В мене ж десь чоловік.., А ви старий.
— "Чоловік... чоловік", — зарядила його без упину. Чоловік за горами та чи й живий? А тут тобі... та й... та слухай — став шептати старечий голос.
Розмовляли зовсім близько за тином і Микита виразно це чув.
— Я тебе озолочу, заберу до себе... ну... та говори ж, моя ягідочко, — трусився чоловічий голос за тином,
Микиту трясло, як у пропасниці.
— Ні, дідусю, — тихо, але рішуче промовив жіночий голос.
— Вона, Мариночка моя... — прошептав сам собі Микита.
А вона, різала далі:
— Старий ви, дідусю. І, кажу вам правду, коли б я навіть побачила свого чоловіка мертвим, я б і після того не погодилася б жити з вами. Я ж молода, здорова, і ви мене, як кажуть, "не порятуєте, а тільки роздратуєте".
— Мариночко, моя голубочко, — лащився голос старого, — як же ж ти такеє говориш, не попробувавши?
— Пробувати тобі, гадюко? — прошипів Микита і схопив старого Вовка за товсту шию.
Той пручнувся.