Люди часто називають нашу пам'ять інстинктом. І ми того інстинкту міцно тримаємося. Наш рід Крукинецьких, Львівських і Підльвівських, дуже давній — ніхто не знає, коли і як він розпочався. Найстаріші наші знання — з часів початку Львова. Мешкали ми переважно за містом, а обгороджене місто було не дуже велике — навіть не доходило до університету, який біля парку ім. Івана Франка.
— О я знаю, Франко — це "Лис Микита" й "Абу-Касимові капці", — вигукнула Данка.
— І не тільки це. А й "Коли ще звірі говорили", — додав Крак.
— Я знаю, — відповіла дівчина. — "Мальований Лис". От бачиш, і звірі колись говорили.
— Справді, але це було ще за давніх-давен. Ти молодець, Данко, що стільки всього знаєш. Та повернемося до парку Франка. О, десь там між містом і церквою св. Юра ми мешкали сотні-сотні років. Тому я знаю далеко більше про Львів, аніж інші круки, що жили у Винниках чи Білогорщі. Наш рід був дуже чисельний, і в кожне століття з'являвся вельми мудрий крук, що переймав у спадок знання від такого ж попереднього. Окремі навіть знали людську грамоту, бо радо давали себе приручати на якийсь час людям-мудрецям. І, врешті, настала черга на мене. Все запам'ятати від моїх розумних попередників і самому стати таким. Між іншим, ми так, як і люди, наймудріших називаємо професорами. От саме з таким ти познайомилася.
— Он як! Дуже цікаво! Ти ще молодий професор чи дуже старий? — поцікавилася Данка. — Чи ти вже всього навчився? І чи маєш сам кого навчати?
— Десь посередині. Ще живі мої навчителі, але й вже й мене відвідують молодші, що виявилися дуже здібними учнями, з доброю пам'яттю і дуже до всього цікаві.
Справді, все було не так просто з Краком. Він мусив би бути дуже зайнятим. То чого він прилітає до мене, — подумала Данка. І вже хотіла про це запитати, але Крак продовжував і вона не сміла такого поважного професора перебивати. А той провадив своє:
— Коли давні монахи (університету ще там не було збудовано) стали впорядковувати парк, тоді й нас потіснили звідти. Ото ж люди стріляли по нас, руйнували й струшували гнізда, щоб ми забралися. Ми переселилися недалечко, з боку Святоюрської гори. І хоч наше каркання дещо засмучувало вірних, але вони ще якось нас терпіли. Правда, нас стало менше, бо частина подалася на Залізні Води.
— А тепер де ви? — запитала Данка. — Біля церкви Юра я не помітила ворон.
— Крруків, — поправив Крак. — Тоді, як єпископи Шептицькі збудували нову церкву, оту, що тепер, то вони стали упорядковувати біля своїх палат сад — і прогнали нас. Довелося податися за місто.
— Можна ще тебе запитати, але не затіваєшся? — попросили Данка.
— Ніколи у світі! Запитуй!
Данка нарешті набралася відваги запитати те, що давно не давало їй спокою.
— Чого ти прилітаєш до мене? Ти маєш старих учителів і молодих учнів. То й часу в тебе не так багато зостається. Чим я тебе зацікавила?
— Оцього, — відповів щиро Крак, — сам пояснити не можу. Маю якесь відчуття, що, потоваришувавши з тобою, довідаюся про щось дуже мені потрібне. А, може, й ні. Я ще заприятелював з одним письменником-чорнокнижником у Винниках — це пан Юрко Виннищук. Від нього, власне,я тобі телефонував. У нього чудова бібліотека!
— Але ж я не чорнокнижниця. Чому я тобі цікава?
— Ти просто мені подобаєшся, — сказав Крак. Зашелестіло листя — і він зник. Куди, не було видно. Тільки хиталася гілка. Цвіли бузкові кущі. Під ними ганяв Гавчик. Мнявка, провівши поглядом Крака, таки задрімала. Можна було братися за віршик. Він написався легко, бо допоміг початок скласти Іван Франко.
Ось що вийшло:
Надійшла весна прекрасна,
надійшло вже свято.
І найкраща в світі мати —
це моя мамуся.
Я до неї пригорнуся —
і скажу без свідків:
— Я тобі дарую квіти —
ти сама, як квітка!
Правда, записувала віршик бабуся — Данка їй тільки диктувала. Данка вміла писати тільки друкованими літерами та й то не кожне слово. Але такі, як мама, все-таки вона могла написати. Опісля вона уважно і з невеликими відхиленнями відмалювала бабусин запис. "То я оце як пересмішник — підмальовую", — засміялася вона. — "А, може, й ні, бо я той віршик сама склала і все розумію. Отак!"
— Знаєш, бабусю, ти тільки не гнівайся, але запиши сама для себе такий віршик, а я, як схочеш, також перепишу. Це був такий віршик:
Надійшла весна прекрасна,
надійшло вже свято.
Ти найкраща в нас бабуся —
мамусі мамуся.
Я до неї притулюся —
і скажу без свідків:
— Я тобі також дарую —
Від мамусі квітку!
— Мняв, — закінчила Мнявка, мов поставила крапку.
10. Свято Матері
Як тільки защебетали в садку пташки, на підвіконні лежали великі китиці білого бузку — свіжого, ще з росою — і неймовірно пахучого. Який молодець той Крак, подумала дівчинка. Із квітами та віршиком вона обережно, начебто не хотіла розбудити мамусю, але так, щоб вона все таки прокинулася, підійшла до неї. Мамуся розплющила очі — перед нею великий пухнастий букет білого бузку і папірець з віршиком, обведений розмальованими візерунками.
— Господи, яка краса! — вигукнула мамуся. — Дякую тобі, донечко.
Вона пригорнула Данку, встигши прочитати віршика, і проказала: — це ти — моя найкраща квіточка.
І так далі. Не будемо аж дуже описувати вранішньої втіхи мамусі, бабусі та Данки. Звичайно, татко теж приєднався до привітання. Отож, після тої церемонії з вітаннями, поцілунками та дякуваннями якось само собою виникло запитання, а звідки ж свіжі квіти у хаті. Данка зніяковіло відмовчувалася. Бабуся та мамуся підозріло дивилися на татка, мовляв, це він потихенько вибіг у садок по бузок. Найбільше мучився татко, бо він знав, що цього не робив. Була в нього думка, що це, можливо, Данка домовилася потаємно із сусідкою з першого поверху, щоб та принесла їй квіти. Словом, загадка не була розв'язана, але часу було обмаль на неї, бо чекала церква, концерт у театрі ім. Марії Заньковецької до Свята Матері — і цей концерт якраз був посеред дня — вполудне. А потім Данці хотілося ще піти (зрозуміло, що із батьками) до Шевченківського гаю, бо там будуть виступи різних народних колективів. І, можливо, там привезуть козацьку чайку, про яку татко оповідав, що вона об'їхала багато морів — і нарешті повернулася до Львова. Татко пропадав за тою чайкою, бо сам трохи помагав її будувати, коли Данка була зовсім-зовсім маленькою, що навіть не запам'ятала, як та чайка виглядала. Словом, день мав би бути дуже цікавим, не менш, аніж недавній Великдень.
Концерт видався трохи задовгим, але усім дуже сподобався — виступало багато дітей: і співали, і танцювали на сцені, в глибині якої був гарний великий образ Божої Матері. І все було присвячене то мамі, то Україні, то Діві Марії. А на закінчення всі артисти і дорослі ансамблю "Ватра" заспівали гарну пісню "Мамина світлиця", яку Данка вже не раз чула. І сьогодні вона довідалася від татка, що того композитора також вбили вороги.
— А це що таке? Усіх композиторів убивають? Треба, щоб їх оберігала міліція. Скажи, татку, про це міліції.
— Ой, дитинко... То ж треба ще одну міліцію, аби пильнувала першу, щоб та пильнувала композиторів, — відповів якось заскладно татко.
— Не розумію нічого з твого говорення, — сказала Данка.
— Колись ми повернемося до цієї теми, — пообіцяв татко, він часто так обіцяє.
Поласувавши улюбленим з полуничкою морозивом і бабусиними рогаликами без бабусі (бо "туди далеко пішки йти під гору, мене ноги болять", — так вона сказала і повернулася додому), подалися до Шевченківського гаю. Тут завжди цікаво, навіть тоді, коли концертів чи гаївок нема, бо є що розглядати довкруж: і хати під стріхою, і дерев'яні церкви, і кози у загороді. Виступи на літній сцені були цікаві, але вони трохи повторювали ті, що були в театрі, навіть деякі ансамблі були ті самі, то ми пропустимо розповідь про них. Але чайку обминути не можемо. Татко ніби ожив, коли побачив величезний човен із щоглою, опущеним вітрилом. На саму чайку треба було діставатися східцями — і до них була чимала черга дітлахів: усім хотілося побувати на чайці. Закортіло, звичайно, і Данці.
— А чому вона чайка? Бо чайка — то такий птах чи ще чомусь?
— Справді, птах? Від того, що той птах чайка лине понад водою, легко ковзаючи об хвилі. От і великий човен мовби та чайка.
— А чайка — то вже корабель? — питала Данка.
— Щось посередині. Мовби маленький корабель.
— А що, кораблі більші від неї? — подивувалася Данка. Чайка видалася їй досить великою.
— Як горобець проти слона, — сказав татко. — Але це тепер. Але тоді давно, коли були ще козаки, — чайка була майже як пів корабля. На чайці було легше пливти і оточити великий ворожий корабель багатьма чайками. Козаки так і робили. Але на морі. А до моря ще треба було допливти по ріці Дніпрі — це найбільша ріка в Україні.
— Про Дніпро я знаю, — сказала Данка.
— Козаки будували свої чайки на Січі (це таке місце, де вони мали своє укріплене місто — табір), а тоді пливли до Чорного моря, потім морем аж до Туреччини. А по дорозі траплялися великі турецькі кораблі, що звалися галерами. І козаки часто перемагали ці галери.
— А навіщо було воювати з турками? — і далі питала Данка. — Турки — це вороги?
— Колись були, а тепер вже ні... А воювати — то різні складалися причини. Найчастіше, щоб визволити бранців, полонених українців, які потрапили у неволю. Або просто помірятися силою, — пояснив татко. — Поки що вилазь на човна. А потім я тобі докажу.
Скільки всього цікавого на чайці! Тим часом татко вітався зі своїми друзями, що були повбирувані дуже гарно на козаків, курили люльки і час від часу вистрілювали гучно з гармати. Спочатку було Данці лячно, а потім навіть сміялася від того гуку. Шкода, що татко не одягнений так, як вони, бо він не мав змоги (таки через неї маленьку) податися морями аж до Франції. Та нічого, Данка може його тепер відпустити, якщо, звичайно, дозволить мамуся.
Опісля розмова продовжувалася.
— А чому турки брали наших людей у полон? — запитала Данка, як вони вже, наспівавшись козацьких пісень на чайці, поверталися додому.
— Бо турки хотіли мати рабів: до важкої праці, до галер, щоб гребти веслами, бо моторів тоді ще не було. Тож невольники, заковані в кайдани-ланцюги, мусили гребти, коли попутній вітер не надимав вітрила. А наших дівчат забирали у гареми.
— А що це таке гареми?
— Приміщення для жінок і дівчат, в яких живуть жінки у турків.