Все, в последний раз я тебя сюда привожу!" — кривилася, від чого її видовжене і наче трохи зеленкувате обличчя нагадувало марсіянське. Але все одно привозила, бо канікули у баби Галі заощаджували родині Романенків, яка ледве зводила кінці з кінцями, купу грошей.
Антон попри свою мужню геркулесівську зовнішність, мав тонку, сентиментальну душу, бурхливу уяву, але ці свої, як він вважав, вади ховав за навмисною хамовитістю й агресивністю. Мав славу невиправного забіяки, який пускав у хід свої пудові кулаки за найменшого приводу: чийогось невдалого жарту чи недоброзичливого погляду. Потай писав досить непогані вірші, які охоче друкувала обласна газета. Йому б на факультет журналістики чи на філфак, про які мріяв, проте батько, полковник у відставці, наполіг на військовому училищі.
Після закінчення школи і вступу до училища він приїздив до Любимівки лише двічі. Наступні відпустки проводив із друзями то на Кавказі, то на Алтаї, то в Карелії. На той час стільникові телефони вже не були предметами розкоші, всесвітня мережа теж усе густіше обплутувала простори колишнього СРСР, тож спілкування братів відновилося на новому рівні — віртуально-мобільному. Валерка, до речі, теж після закінчення Академії сухопутних військ у Львові став офіцером-дестантником. "Приїду, намилю тобі шию, я такі прийомчики знаю", — нахва— лявсь Антон. "Ну-ну, ти ж знаєш, я все одно буду зверху", — глузував із нього Валерій. Російський десантник сповідував активну, наступальну, почасти імпульсивну і прямолінійну тактику боротьби, брат — вичікувальну, контратакувальну. Ніби грав у піддавки. Тож йому завжди вдавалося наперед прорахувати можливу комбінацію супротивника, ухилитися від захватів, уникнути підсічок, і використовуючи силу інерції тіла, застосувати власний підступний прийом. "Дурний кацап і хитрий хохол борються", — казав дід Євген, їхній головний уболівальник і суддя.
Коли загули металеві барабани на Майдані у Києві, розмовляти телефоном стали частіше. Втім, обидва поступово відчували, як у їхніх стосунках з'являються тріщинки від того дробу. Вони перестали розуміти один одного. Врешті посварилися і, здається, назавжди.
Антон боляче переживав розрив із братом, тільки тепер усвідомив, наскільки вони рідні, духовно близькі попри ідеологічні розбіжності. Рука тягнулася до слухавки і відразу шарпалася від неї, ніби від розпеченої пательні: "Ні, перший не телефонуватиму..." З головою коїлося щось незрозуміле. Здавалось, одна півкуля головного мозку билася навкулачки з іншою. До синяків, до кривавиці.
— Тебе, как одному из лучших молодых офицеров нашого подразделения, есть предложение. Можешь заработать Героя... Но дело добровольное...
Він та ще кількадесят геерушників мали вирушити на Донбас для організації начебто повстанського руху. Антон одразу ж погодився, бо слово "добровільно" споконвіку в російській армії означало "наказую". Але в серце ніби хто загнав тупу в'язальну спицю. Спробував її висмикнути з допомогою "бойової подруги" Анжели, розлученої красуні, старшої за нього на сім років, вчительки англійської мови в місцевому ліцеї, але, як вона не вилузувалася зі шкіри, застосовуючи сексуальні прийоми, опановані під час стажування в Лондоні та Вашингтоні, в неї так і не вийшло його "розморозити". Скляні очі хлопця блукали по стелі, обличчя кривилося від душевного болю. Антонові потрібне було щось інше, наприклад, почути просте, але незвичайне, магічне слово, що підштовхнуло б його до відкриття якоїсь істини, прорвало б поліетилен, який вкрив мозок і заважав думкам підкорювати високі філософські матерії. Анжела була доволі мудрою і досвідченою жінкою, тож відчула цю потребу. Але, щоб знайти і запропонувати формулу внутрішнього примирення, мала знати його стан і думки. А він белькотів щось таке, що нагадувало п'яне марення. Зрештою, жінка зусиллям волі, якоюсь надлюдською інтуїцією, яка властива тільки закоханим, зуміла вишикувати уривки його думок та емоцій в одну лінію. "Ты знаешь, я ее тоже люблю.", — раптом мовила вона. "Кого?" — перелякано витріщивсь на неї Антон уже абсолютно тверезими очима. "Ну, твою Украину... И то, что происходит, — маразм, сатанизм, пусть бы жили, как хотят, сколько мы можем их держать на привязи.".
— Дура! — грубо відштовхнув її Антон, — значит, пусть там бесчинствуют бандеровцы? Я смотрю, ты набралась премудростей по своих заграницах.
Проте біль минув, натомість у нього в серці оселилася холодна і чорна лють на страшних бандерівців, які відкриють кордони для натівських танків і змусять росіян говорити українською. Хоча тут же, наче мокрим рядном цю думку накривала інша: "А що ж у цьому поганого — українська мова в Україні?." Хай йому грець! Так же можна з'їхати з глузду!
Свою групу він сформував на місці із людей, яких йому назвало керівництво самопроголошеної республіки. Підбиралися вони за трьома критеріями: міцність статури, вміння орудувати ножом та кулаками і, сказати б, відмороженість, тобто здатність без найменших роздумів убивати. Іншими словами, це були місцеві бандити. Запам'ятав їх за поганялами: Піка, Носоріг, Щербатий, Кусок, Череп, Крик, Гурон, Бетон. Що Бог послав, точніше, нечистий...
Близько другої ночі група, на чолі з Антоном розташувалася в лісосмузі за п'ять кілометрів од Луганського аеропорту. "Ромашка, я Заря, доложите готовность", — почулося в навушниках. "На точке, все по плану", — доповів Антон. "Ждите сигнал", — одержав наказ.
Вони повинні були збити два транспортні літаки з бандерівцями, які, за версією командування, мали взяти участь у каральній операції проти повстанців. Часу було ще багато, тож очам і думкам треба було знайти заняття. Антон пошукав на безхмарному небі молодик, подумки погойдався на його рогові, потім злітав до Великої Ведмедиці, пробіг босими ногами Чумацьким шляхом, здіймаючи золотаву зоряну куряву, і опинився десь у центрі Галактики, звідти подивився на маленьку зірочку під назвою Земля, наблизив її до величини яблука. Погойдав його на долоні. Побачив на ньому людей, котрі обліпили його, як черв'яки. А це хто там у лісосмузі із ПЗРК, націленим у космос? Та це ж... він сам. Що ж ти, хлопче, хочеш збити? Може, зірку для коханої? Що?! Літак із людьми? Чи ти здурів? То ти, синку, виходить, убивця? Кажеш, що це в ім'я великої руської ідеї? Пам'ятай, що їх, оці ідеї, вигадують для таких дурнів, як ти, щоб виправдати убивства. Пригадай, скільки людей лягло за чиїсь ідеї. Сотні мільйонів. Ця вже не Земля, а мішок із кістками. Ідеї — це лише ширма, за якою ховаються чиїсь прагнення грошей, слави і влади. Ці жертви даремні, світ нічому не вчиться, тупцяє на місці. Ну, з'явилися мобільні телефони і планшети, а у всьому іншому він такий же тупий, безглуздий, жадібний, жорстокий, підлий, як і в Каїнові часи. Не змінити його з допомогою ПЗРК. Так що опусти свою бандуру. "Але ж, певно, є правильні ідеї, наприклад, Батьківщина, рідна земля, свобода...", — заперечив хлопець тому голосу із Кос— мосу. "Але ти ж на чужій землі...", — зауважили йому. "Ні, на своїй..." — заперечив. "То захищай її..."
"Ромашка! Приготовиться! Цель на подлете, готовность — минута...", — заторохтіла рація. — "Огонь!" Антон, знову, як і три роки тому, коли вперше стріляв по живій людині, відчув, як зірвалось у скач серце, ніби хотіло втекти з цього місця десь на край світу, де ніколи не було і не буде воєн. Час спливав, а палець на спусковому гачку ніби спаралізувало. "Что происходит!?" — заверещала "Зоря". "Что-то с аппаратом.", — виправдовувався Антон. "Ладно, соберись, возьми себя в руки. Сейчас будет второй", — наказувала "Зоря". — Давай! Не подведи, сынок, на тебя вся Россия смотрит!" — наставляли його з Центру. Цього разу Антон натиснув на спускову кнопку переносного ракетного комплексу вчасно. Проте замість того, щоб провести ракету поглядом, утупив його в землю. "О, пашла, о, шасс даст! Есть, ура!" — галасували бандити. У повітрі ніби лопнула повітряна куля. Здалося, гаряча хвиля від вибуху війнула Антонові в обличчя, ні, то, мабуть, вдарила хвиля відчаю приречених на смерть. Палаючий факел нагадував комету, а ввігнавшись у землю, спалахнув якимсь диким сліпучим обуренням, ніби протестуючи проти війни і смерті. "Мала— дец, Ромашка!" — почулося в навушниках. Бандити навіть спробували влаштувати йому підкидання, як переможцю. "Та йдіть ви в баню!", — люто відмахнувсь. "У баню, у баню.", — заіржали негідники. Через годину група вже була на дачі місцевого магната і нардепа Єфімова, де їх чекала розкішна "поляна" і сауна з повіями. Коньяк, горілка, шампанське, Жанна, Альона, Глорія...Потім навпаки.
— Ромашка, тебя, — це приніс йому рацію один із охоронців господаря дачі.
— Антон, харош балдеть, собирай свою шарагу и дуй на место падения самолета. Пошарьте, там, как следует. Соберите, документы, шевроны, ну и все интересное.
ому вдалося привести до тями лише чотирьох. Х Л. Решта були в повному ауті. Та й самого Антона кидало навсібіч від випитого і викуреного. Ось і поле, де серед молодого жита, лежить, розкинувши крила, вбитий залізний птах. А в того, хто його вполював, ноги, як свинцеві. Від роси бриджі миттєво стають мокрими, але мисливцю здається, що то кров. Поле й справді у світлі перших променів сонця стає то червоним, то синім, то білим, як простирадло, яким вкривають покійників. Антон раптом укляк. З нутра літака чується. багатоголосий обурений гул, ніби з розбурканого вулика. "У-у-ух, убивця." "Тихо, слышите?" — підняв він руку. Та ні здалося, то в голові гуде від випитого. Чим ближче підходили, тим більше знаходили різних страшних речей: уламки літака, понівечені тіла та їхні фрагменти. Оце так уродило житечко смертю. "Є хлібороби, а є смертороби, ти один із них, сівач і жнивар в одній особі, що посіяв своїм ПЗРК, те й зібрав", — звучав чийсь голос у голові Антона.
— Вот, шеф, все, что удалось найти, — Бетон протягнув йому з десяток обгорілих солдатських книжок.
Антон став машинально їх перегортати. "Гайдук, Москаленко, Лісний, Шостак, Авраменко, Дуб'я— га..." — шепотіли його губи. Молоді хлопці, приблизно його віку. "Шмаркачі, і не сиділося вам дома...", — сплюнув під ноги.