Те, що я вже зробив. Пішов у будку, а не став навколішки. (Скрикнув навіть). І не стану! Здохну в оцій ось будці, а не стану! Хоч я не знаю, для чого тоді людині коліна? Та й хіба в колінах згинається людина? (Сам до себе). Ось мені гадалось, що, вповзаючи в цю будку на колінах, я все ж таки не стою перед ним навколішки. А виходить — навпаки. Прибігає вночі наївне дівчатко і просто так питає, чи не той я, що сьогодні грав їм на дудці? Але що гірше? Дудка чи коліна? Га? Тепер я у вас питаю!
Маклена. У вас є мама?
Музикант. Гм. Ви хочете сказати, щоб я про це у мами спитав? Немає. Згідно з хрестоматією нікого немає. Я зовсім самотній. Я сирота.
Маклена. Так чому ж ви залізли сюди й сидите? Чому не підете в революціонери, якщо у вас нікого немає і ви проти них?
Музикант. Нарешті-таки буденне, трафаретне запитання. В революціонери? В комуністи? А навіщо туди йти, ma fille? Заради чого? Для чого?
Маклена (спалахнула). Як це — навіщо? Як — заради чого ж? Та як вам не сором таке говорити? Ви, може, й справді не знаєте навіщо? Та коли б ви тільки знали, заради чого борються, наприклад, комуністи, ви б так не питали! Але коли б я зараз була сама, коли б Христинка була трохи-трохи більша, а батько не хворів, я зараз же майнула б через оцю стіну і пішла б у революціонери! Побігла б! Ой, як би я билася за соціалізм!
Музикант. Це, ma fille, мої юнацькі фантазії та мрії. А ти їх мені сьогодні повторюєш. Сьогодні, коли я вже виріс із них і знаю, що соціалізм — це буде лише друга після християнства світова ілюзія…
Маклена. А що таке — ілюзія?
Музикант. Річ, яка тільки здається, але нездійсненна.
Маклена. Та як же ж вона нездійсненна, коли її всі пани бояться, а поліція за неї в тюрми садовить? От чудний! Та коли б ви тільки бачили, як сьогодні вели в тюрму товариша Окрая! З шаблями наголо, не спускали з нього очей. Ось отак! (Показує). Ви гадаєте, що за нездійсненну річ отак поведуть?
Музикант. Це такий кульгавий? Агітатор?
Маклена. Його поранили в ногу. Він комуніст. Іде! Їх четверо, здоровенні такі ґевали, похмурі, та злі. А він ловить дощові краплини і сміється. Вони на нього дивляться, він — на ввесь світ. І ви гадаєте, він один такий? Мільйон дев'ятсот тисяч!
Музикант. Дощові краплини ловить?
Маклена. У тюрмах усього світу замкнуті.
Музикант. Звідки ви знаєте?
Маклена. Сама з прокламації вичитала. А знаєте, скільки їх було розстріляно і повішано за рік. Дев'яносто тисяч п'ятсот! (Не дочекавшися подиву чи співчуття). Магда ось теж не могла зрозуміти зразу цього числа, то я їй пояснила так. Скільки рік має днів, ви знаєте?
Музикант. Триста шістдесят п'ять — колись мене вчили.
Маклена. Виходить, що кожного дня розстрілювали по двісті п'ятдесят. Ви лише порахуйте! Це значить, кожної години — десять чоловік. Кожні шість хвилин — одного. Ось ми з вами скільки сидимо? Шість хвилин? Більше? (Тихо). Значить, двоє вже загинули на землі. Я іноді, як прислухаюся отак, чую постріли… А ви кажете: соціалізм — це нездійсненна річ! Та вона вже здійснюється! Он отам, у радянських краях. Я, коли вийду вночі за канави в поле і гляну в той бік (жест на схід), придивлюся отакечки, то бачу — далеко-далеко, он отам, уже сяє соціалізм.
Музикант. Дев'яносто тисяч п'ятсот, якщо вірити прокламації. Це значить — дев'яносто тисяч п'ятсот трун? Якщо їх виставити в ряд, це приблизно на сорок п'ять кілометрів… Та-ак. Жоден ксьондз не зможе обійти їх з молитвою. Минуть ще роки, десятки літ — і цими трунами можна буде оперезати всю землю, ma fille, по екватору. Але земля від цього не перестане обертатися навколо сонця і залишиться землею, і люди, і труни, і осінь, нерівність і собачі будки на ній були і завжди будуть.
Маклена. І ви отакечки сидітимете тут?
Музикант. Я? Гм… Це ви про перспективу?
Маклена (поглянувши). Боже! Який ви обідраний! Вас треба облатати!..
Музикант. Від бочки Діогена до цієї будки була довга дорога. Обірвався!
Маклена. То приходьте до нас завтра. Я вам усе позашиваю. А ви за це заграєте мені. Я люблю музику. Заграєте? Щоб так ясно стало. Що ви мені заграєте? Га?
Музикант. Що? Колись мені гралося ось що. Я вдосвіта виходжу, розумієте, на невідому алею. Ростуть могутні дерева. Таких тепер нема. Ну такі, як на героїчних пейзажах Пуссена. А вдалині — передсвітанкове небо. Такого не буває. На мене чекає прекрасна дівчина. Такої теж не буває. У неї очі — як передсвітанкове небо, тремтять губи. Я цілую їй руки. І ми йдемо по алеї в якусь невідому, неземну країну. Має зійти зовсім інакше сонце, не наше, гидке, а зовсім нове. Ми йдемо і йдемо. Ми неначе вічно йдемо…
Маклена. Не дуже мені подобається. А тепер що граєте?
Музикант. Тепер? Тепер ось що: минули і революції, соціалізм, і комунізм. Земля стара й холодна. І лиса. Ані билиночки на ній. Сонце — як місяць, а місяць — як півсковорідки.
Маклена. Не треба. Годі!
Музикант. Сонце — як місяць, а місяць — як півсковорідки — сидить останній музикант і грає на дудці. (Грає на дудці). Це теперішня моя композиція…
Маклена. Ні. Цього ніколи не буде! Ніколи! Навпаки — земля буде освітлена… як сонце! Всюди гратиме музика. А я вийду заміж… За більшовика. На аероплані! (Побігла від нього). Я думала, він допоможе мені, порадить, а він… сам — як півсковорідки!
IV
1
Підбігла Маклена до своїх дверей. Спинилася. Чує голос батька — хрипкий, знеможений, спотворений гірким сміхом:
— Ну, а коли я стану навколішки? Що тоді скаже пан хазяїн?
Зброжек. До сьомої ранку Граса обов'язково мусить вибратися, скаже хазяїн.
Батько. Тоді я загрузну ось тут по коліна, по пояс — і ніякий хазяїн мене не підведе.
Зброжек. Худобина теж загрузає…
Батько (погрозливо). То ти різник? Різник?
Зброжек (спокійно). Кожен хазяїн різник, а життя — бійня, Граса.
Батько. Що ж тоді мені робити?
Зброжек (помітивши, що Граса занепав духом). Треба сплатити гроші, скаже хазяїн. І, не кажучи більше й слова, піде заздалегідь до пана поліцейського комісара… Прийшовши від пана поліцейського комісара, він звелить розбудити себе о четвертій годині. І ось коли діти Граси, наплакавшись, поснуть, міцно заснуть, а Грасину рану в думках трохи заснує павутиною сон…
Бачить у шпарку Маклена — поникла, зависла на груди батькова голова.
Раптом постукає хазяїн у вікно. (Підскочив до вікна і щосили постукав). Вставай!
Батько скинувся.
Пора! Пострілом з гармати здасться цей стукіт Грасі, і, як пластир із занімілої рани, він здере з душі забуття. О п'ятій годині хазяїн знову постукає. О шостій у двір прийдуть поліцаї…
Батько (сам до себе). І бритви нема…
Зброжек. Бритви? Навіщо тобі бритва?
Батько. Є приказка: хто покотиться, той за бритву вхопиться…
Зброжек. Не такої відповіді я чекав, але й ця приказка непогана. Бритва тут більше допоможе, ніж земля. А тепер хай Граса слухає, що скаже йому на це маклер. Маклер підходить до Граси ось так. (Підійшов і прямо запитує). Скажи, ти взявся б зараз убити людину?
Батько подивився на Зброжека.
Маклер питає про це спокійно і серйозно.
Батько (пильно поглянув на Зброжека). Вбити?
Зброжек. Так.
Батько. Людину?
Зброжек. Не взагалі людину, а одного нелюда. Нелюда, який наробив за своє життя багато лиха людям. Особливо, кажучи вашою соціалістичною мовою, робітникам, пролетаріатові. Він, щоб заробити, труїв їх зіпсутою ковбасою, гнилими консервами, завжди продавав вогку сіль, а цукор — з піском. І це не в одній крамниці, а всім дрібним крамницям постачав оптом, сотнями тонн, а браковану тканину — цілими кілометрами. Заробляв, гнав монету з квартир, любові, води, навіть з повітря. Скажи, ти взявся б зараз убити такого мерзотника?
Батько. Пан хоче цим способом стати тут єдиним господарем?
Зброжек. Атож. Я хочу в цей спосіб стати тут єдиним господарем.
Батько. Пан хоче, щоб я вбив Зарембського?
Зброжек. Ні.
Батько. То кого ж іще?
Зброжек. Мене!
Батько. Пан сміється?
Зброжек. Пан маклер серйозно питає, чи взявся б Граса вбити сьогодні пана Зброжека? Тирана! Експлуататора! І за гроші!
Батько дивиться на Зброжека.
Я не хворий і не збожеволів. Справа в тому, що панові Зброжеку вигідніше зараз померти, ніж жити. Отож йому потрібно, щоб його хтось убив. До зарізу потрібно. І серйозно вбив. Це тепер єдиний для нього вихід із кризи, туди (жест нагору), на високий хазяйський балкон.
Батько. Пан Зброжек хоче вбити себе і не може?
Зброжек. Панові Зброжеку треба вбити себе, і він може. Але він, як старий маклер, хоче трохи заробити на своїй смерті. А для цього треба, щоб його вбили.
Батько. Я вас не розумію.
Зброжек. Невже Граса не може зрозуміти такої комбінації? Життя пана Зброжека — це рахівниця. Кожну хвилину перетворював він у гріш і відкладав на рахівниці. Двадцять три роки! Від кожної копійки жолобки в нього в пам'яті і в серці. І ось прийшла криза, схопила цю рахівницю і — р-раз! — скинула з неї все. Крахнув банк, де лежали всі гроші, та Граса, певне, вже чув про це. Відкладати знову, будувати з хвилин драбину на балкон не вистачить уже років. Залишилось одне — вбити себе, але підходить маклер і каже: ти застрахувався від раптової смерті. Дострахуйся ще, заплати за свою смерть, але зароби й ти! Цікава смерть, га? Хай Граса зарубає собі це на носі. Маклер дає йому безплатну пораду. Все одно і Граса незабаром помре, заробімо ж на цьому!
Батько. Панові… мертвому… гроші?
Зброжек. Імені моєму на балкон. Граса дурень. Хто його навчив так думати? Ксьондзи чи соціалісти? Мертвий, в якого в головах гроші, ще живе довго. А що таке живий без грошей? Що? Це вже напівмертва людина. Від неї тхне хворобами, голодом, смертю. Це буде, наприклад, Граса, коли він не візьметься сьогодні вбити пана Зброжека!
Батько. Хай! А я за таке діло не візьмусь!
Зброжек. Чому? Граса боїться покарання? Можна буде зробити це так, що цього ніхто зразу не побачить.
Батько. Робіть краще так, щоб я цього не бачив.
Зброжек. Тоді Граса вже й себе не побачить. А за це він одержить зараз гроші і завтра заплатить Зарембському за квартиру.
Батько. Ні!
Зброжек. Я плачу за цю роботу п'ятсот злотих! Граса, чуєш! П'ятсот злотих! Хоч я, на мою думку, заслужив собі безплатну смерть. Мене варт убити задарма! За моє маклерство, за цукор із піском, гнилі консерви! Нарешті, за те, що все одно, коли Граса мене не вб'є сьогодні, я вб'ю його завтра, обов'язково! Витурю з квартири, видам поліції… Ну, хай хоч раз помститься мені мій квартирант Граса!
Батько.