Тож на мою думку — ми сковзались по в'язких ріллях, ніби "ходили навприсядки" — праворуч. Але ж один із товаришів усе "був при своїй думці" — протилежній. Можливо, що була це рідкість з коротшою лівою ногою, мовляв — шульга на ногу. Він цілком збивав усі мої вирахування. Не лишалось нічого, як пустити наперед того кремезного, кованого парубійку.
Та ж сказано в святім Письмі: "Коли сліпий поведе сліпого, оба впадуть у яму". І не тривало довго, коли ми, задні, зненацька вчули близько спереду незрозумілий шум, потім за шустотом — віддалений уже гуп! І відкілясь здолу — голосний стогін. Наш провідник злетів із кручі в провалля й тяжко стогнав із чорної глибини.
Для сьогочасних читачів треба додати, що за тієї доби ще не існувала ні сама навіть ідея електричних кишенькових світилень чи запалювачів. І хоч я в своїй мисливській торбині мав пуделко сірничків, воно, витягнене мокрими руками під дощем, "не робило служби". Що ж я квапився, чуючи стогнання в проваллі, черкнув незручно — і сірнички полетіли тією ж дорогою, що й наш шульга. Не було вибору: ми полізли з кручі додолу напомацки.
Глеєві стрімкі стіни прірви пливли з нами додолу, не раз доводилося покотитись кілька кроків у багні, раз я вгруз просто обличчям у несподіваний розмоклий виступ глею. Це замість Лідочки поцілувало мене мокре провалля! А в голові крутилася на всі боки цитата з "Енеїди":
"Дідона ж мала раз роботу, як з ним побігла на охоту".
Нарешті, ми знайшли свого камрата. Він вже отямився, сидів у болоті й стогнав, лише обмацував свої крицеві кінчини. Всі були цілі — такі ж бо витримають усе! Але нарікав, що дуже болить у ребрах, бо впав він грудьми на свою рушницю — важку "пістонку".
— Та дяка Богові, — сказав я.— Все ж таки не так зле, як могло б бути, коли б ми тут заспівали: "Поломив, потрощив ребра й кості"!
Товариші хотіли йти далі. Та я запротестував: куди вже там іти? Щоб таки напевне зломити в'язи коли не в цім, то в другім проваллі? Знайдім навпомацки в стіні якийсь виступ, щоб не лило цівкою на голови, попритулюємось один до одного й пересидимо так до світанку.
На тому й стали. Знайшли кут і під ним, як зайці, просиділи ніч, що була досить тепла, але безконечна.
А світанок приніс нам чимале здивування: ми сиділи на виступі крутого берега. Він урвиськом навис над болотяною Говтвою, що срібним меандром обшивала наш гнідий глиняний вибіжок. Зробили б ми найбільше зо три кроки вперед (назад — не було й можна!), — злетіли б стрімголов у воду, що була тут, на закруті підмитого берега, досить глибока.
Та ж мана хоч і довго водила нас, таки до неминучого загину не довела. Заплатили ж ми за нашу нерозважність досить дешево: стратили качок і зайців, подрали одіж, понабивали собі садна на колінах і ліктях, промокли до кісток та вивалялись у глею так, що потім за ціле життя ще тільки раз довелось мені вмазатись не менше. Можливо, однак, що з того "щасливого випадку" було в моїх суглобах заложено перші підвалини артритів, які по кількох десятиліттях примусили мене дуже докладно згадувати про цю пригоду над Говтвою. Сказано ж: "Кожна пригода — до розуму нагода".
***
Справедливо, що життя є боротьба. Та ж не кожен собі усвідомлює що в першу чергу є це боротьба з небезпеками. Тільки ж тисяч небезпек ми й не помічаємо. В самому нашому організмі заложено безліч охоронних приладів — фізичних, хімічних і механічних. І студіюючи природничі науки, дивувавсь я сильно, коли довідувався про хімію ензимів, про механіку серця, про фізику ока. Не спинятимусь на цім дивовижнім для ляїка питанні, хоча й кортить у двох реченнях сказати для тих, що природознавства глибше не студіювали, бодай про так званий Майснерів спліт. Це — сіточка ніжних нервових волоконців, заложена під слизовою оболонкою наших кишок. Існує він на те, щоб упіймати, коли в наші кишки втрапить якийсь гостряк (а скільки ми їх ковтаємо, не помічаючи!), який може не в одному місці пошкодити кишкову слизівку, а те може причинитися до затяжної немочі або й викликати смерть. А механіка того уловлення така. Їжа пересувається в кишках від шлунка до виходу. Вона посуває з собою й гостряк, скажім шпичку (з троянди, чи кісточку з риби). І от, щойно гостряк легенько діткнеться слизниці, — вона враз стиснеться й захопить гостряк, притримає його, аж маса дальшої їжі, що просувається додолу, не поверне його тупим кінцем і тим тупим кінцем віднесе його далі. Та ж кишки хитаються сюди-туди, в них їжа обертається (щоб усі її частини прийшли в дотик із слизовою оболонкою, що висмоктує поживину) і той самий гостряк знову починає йти вперед шпичкою. І знову, щойно діткнеться слизниці, буде нею вхоплений, а нова їжа оберне його тупим кінцем наперед. Отже, поки така шпичка перейде наш довгий кишковий шлях, вона одна могла б стократ ушкодити наші кишки, якби не той охоронний прилад. А ми, ївши дрібну рибу, могли за один раз проковтнути й сотку маленьких, прегострих кісточок. Тобто протягом якихсь шести годин, що ними з'їджена нами рибка та її кісточки пересунуться через наш кишковий шлях, ми десять тисяч разів підлягали небезпеці!
Мабуть цього прикладу вистачить, щоб усвідомити собі, "како опасно ходите" по цій дивній планеті, де на кожнім кроці "з журбою радість обнялась". І коли б кожний, найспокійніший старший чоловік, що тихо-мирно просидів своє життя на однім місці, в якомусь глухому селі, потім пригадав от так, як ось я намагаюсь тут пригадати небезпеки, що загрожували моєму життю чи бодай здоров'ю, — то був би аж здивований. Що ж я був дуже непосидючий та небезпеками нехтував, то їх дійсно було аж досить на моїй довгій життєвій дорозі. Поминаючи тут усякі, часами дуже драматичні пригоди, що однак просто не загрожували моєму життю, було дуже багато й тих випадків, коли смерть явно простягала по мене студену руку. Що ж обставини вільного руху влітку, на феріях давали мені багато нагод потрапити чи й навмисне ув'язнути в більші або менші пригоди, то переважно такі нагоди приходили саме в літі.
***
Закінчивши чотирьохрічну бурсу та шістьохлітню духовну семінарію, де я бачив стільки негативних виявів недовірства, блюзнірства й аморальності, я, як і звичайно те буває, відносив прикрі ті факти на рахунок не грішних людей, а на рахунок самої релігії. Отже, вийшов я з духовної школи, що приправляла хлопців до попівства, тобто на поширення у людей віри в Бога, — повним "атеєм" — безбожником. То ж саме через оте проживання канікул в освіченій етичній родині в товаристві побожного тата й не менш побожної тіточки, люблячи добру, чесну книгу та маючи достойних приятелів, я вважав за нечесне клякати й кадити перед образами Святих, чеснотам яких я не надавав ваги, а чудесам не вірив.
Тому ще в семінарії я остаточно вирішив, що не буду "живитись від скинії", вийду з моєї родової стихії — з "коліна Левітова", а щоб бути корисним темному нашому селянству, — буду вчитись на ветеринара.
Та ж саме в тій добі, з огляду на масову втечу духовної молоді від парафії та церкви, на вимогу російського Синоду, влада заборонила юнакам з освітою духовних семінарій вступати до вищих світських шкіл. Що робити? Переді мною ніби намічалась дорога в літературу. Але ж — у чужу. Та й та стежечка була вузенька. Йти служити в "акциз" (державний "фіск") чи пробувати пролізти в урядники й відмовитись і від волі і від якоїсь ідейності в праці? Про заложення того чи іншого власного підприємства за моїх часів у голові інтелігента не могло постати ні гадки. Була ще одна евентуальна дорога: вступити до академії мистецтв і затриматись на малярському шляху.
Але ж була й малісінька щілина до світської високої школи: я міг (говорячи теоретично), дістати персональний дозвіл міністра народної освіти, мовляв, "у ході винятку". Але: як? Писати прохання до Петербургу, а потім чекати на шиї в тата може й кілька літ, поки бюрократичний міністерський віз докотиться аж до прохань, посланих якимсь жовтодзьобим "фруктом" із "Богоспасаємої" Гоголівської Диканьки? Хіба ж ми не знали, що то є "московський місяць"? І чого ради міністр заочно зробить мені виняток з розказу, коли ж я не маю в "Пітєрє" ані якогось Хлестакова! От, коли б поїхати самому й особисто попросити міністра, тоді буде змога обґрунтувати своє прохання. До того ж можна поінформуватись і в мистецькій академії. Одне слово: втік — не втік, а побігти можна!
На ці теми я й почав виводити всякі узори, прибувши до Диканьки.
Як? До самого мі-ні-стра?.. До царського мі-ні-стра в Петербурзі?
На ті часи для глухої й приголомшеної української провінції це була аж надто сенсаційна авантура. Однак мій тато пристав на неї досить легко.
Якому ж хлопцеві не пахнуть мандри? А подивитись на Петербург — кому ж це пошкодить?
Того ж дня полетів мій лист до колеги Сашка Чаковського, що також хотів просунутись у ветеринарний інститут. Взагалі Сашко був, як кажуть "з одного мішка зі мною". Вже на третій день він був у Диканьці, а ще через день ми й рушили до "Пітєра" з побожним татовим благословінням.
Їхалось нам напрочуд щасливо. Доїхали без пригод, а в міністерстві перша людина, що ми до неї озвались, був наш земляк — воротар. З його поміччю без затримки ми достукались до самого міністра, дуже добре пописались, аж на здивування міністерських урядовців виграли враз свою справу без умовин, затримок і комплікацій. Та ж, коли верталися щасливі домів, бракувало рівно одного центиметра, щоб я віддав був Богові свою душу.
На одній із великих станцій наш швидкий потяг затримався значно довше, як мав стояти за розкладом їзди. Виявилось, що чекаємо, поки проїде тут царський потяг: у ньому їде цар із родиною в Крим на свої літовиська в Лівадії. Кому ж не цікаво побачити коли не самого царя, то бодай його потяг?.. Та ж він щось не їде й не їде, а тимчасом наш уже почав помалу сопти й розкочуватись. На станції між коліями — сила всяких залізних стовпів: ліхтарні, приймачі пошти, семафори. Кожному пасажирові відомо, що вихилятись із вікна вагону на станціях — небезпечно. Річ видима, і я те все знав. Та ж коли ми вже минали станційні забудування і я, розчарований, вступив у свій переділ, — саме хтось гукнув: — Царський потяг!
Я, стоявши на площині, не знав, що у вагонах звелено було позачиняти вікна.