А то ходиш зарозумілий, ховаєшся, щирості немає...— швидко проказав Аркадій.
— В комсомол! Подам, а потім... не приймете... Ти мене не жалій! Жалієте! — з розпачем, вишкіривши зуби, відрубав Марко. Ще більше зблід, вирвав руку і пішов.
За ним хряпнули двері.
8
— А винен все ж таки я,— похитав головою вслід Маркові Аркадій. Ходив по кімнаті. Хотів розібратися — в чому справа, чим пояснюється таке Маркове поводження.
Дим від Маркових цигарок смердів так, що можна було вчадіти.
Треба було б зараз з кимось поговорити, порадитись. Марко бентежив Аркадія, хоча таємницю його поведінки Аркадій уже трохи розумів. Усе прояснювалося. Не вперше пропонують Маркові наблизитись до комсомолу; він завжди ухилявся від розмов на цю тему.
Деякі товариші Марка вступили в комсомол ще перед іспитами в сьомому класі, а інші — в восьмому. У десятому класі тепер дев'ятнадцять комсомольців з двадцяти семи учнів.
"Даремно образився Марко! — знизав плечима Аркадій.— Не для образи, а від чистого серця запропоновано йому гроші".
Основний капітал вкладав Аркадій у ракету. Вже понад рік будував він цей фантастичний апарат, але кінця ще не видно. Оце, може, Іван Романович прискорить роботу. Ракета примусила Аркадія працювати влітку вожатим в піонертаборі, а тепер готувати учнів.
Не стане ж він у матері просити на свої примхи грошей, а їх треба чимало. Може, й на квіти для Кіри теж прохати у матері? Смішно! От був би трюк: "Мамо, дай, будь ласка, мені карбованців ...надцять, я хочу подарувати одній милій дівчині букет квітів..."
Звичайно, Надія Василівна жодним рухом не виявила б свого здивування. Але які думки промайнули б у неї в голові і якими очима він дивився б їй у вічі? А може, хоч тоді мати зрозуміла б, що йому вже вісімнадцять років, у нього є свої потреби і примхи, на які він мусить сам заробляти? Отакий великий і на утриманні матері!
Та, на жаль, матері всі однакові! Надія Василівна відмовлялася брати у сина гроші на господарство. А якщо Аркадій наполягав, тоді матері на весь вечір псувався настрій, вона сиділа мовчазна, насуплена. Тільки подарунки сина приймала з радістю.
— Завтра беруся за ракету! Всі вільні хвилини віддам, треба підганяти!
Так Аркадій утішав себе. Легко сказати — взятися до роботи. Його покоління учнів середньої школи вчилося до сьомого класу ще тоді, коли калічили їх різними дальтон-планами, лабораторно-бригадними методами, педагогічними експериментами. Ця ворожа плутанина, що звалася "новою, лівою системою виховання", тільки шкодила. Доводилося тепер наздоганяти. В програму старших класів ввели навіть арифметику і початкову граматику,— і зробили цілком вірно. Зате підготовка уроків забирає багато часу, а ще комсомольська робота, політшкола, засідання, у фузкультзмаганнях треба брати участь.
Звичайно, ще є й така дуже важлива і небезпечна річ, як ледарство. Нехай день завантажений з ранку до самого вечора, але десь неодмінно пропаде кілька годин, за якими потім жалкуєш. Тепер він теж ледарює! Роздумування є перша ознака недіяльної натури, це ж відомо всім, правда?..
Аркадій швидко підійшов до радіоприймача, доторкнувся до регуляторів. З шухляди так дико гримнуло, що він зразу виключив приймач.
Глянув на стіну, в дзеркало. Наблизив обличчя до самого скла і погладив верхню губу. Вуса ледве позначалися м'якою темнуватою смужкою на губі. На бороді розсипався пушок і кучерявилося кілька довших волосинок. Впіймавши пальцями волосинки вусів, Аркадій посіпав за них. Губа смішно піднялася, защемідо... Аркадій не вперше приглядався до своїх вусів і до бороди. І до бритв придивлявся в крамницях — кортіло провести гострим лезом по щоках, щоб стати дорослим, мужчиною. Дехто з товаришів уже голиться, це Віктор Мартинов, Яша Баркін.
Світло електрики відбивалося від дзеркального скла. Виблискувало, дробилося в холодних нікельових частинах моделі ракети, в тарілці, в скляній вазочці для олівців, і знову все це поверталося в сріблясті береги дзеркала і там застигало.
В дзеркалі відбивалася протилежна стіна і полиця, де лежав чорний саркофаг, в якому сховано скрипку. Вона оживала в руках Аркадія. Тижнів два Аркадій не розкривав футляра. Грав він лише для себе, під настрій, щоб його не слухали, тому майже ніхто з товаришів не чув гри Аркадія. Він соромився своєї гри, йому здавалося, що скрипка — це не його справа. Вже три роки, як в Аркадія є вона. Після одного концерту, де Аркадій сидів, як заворожений, слухаючи гру видатного скрипаля,— він замислив вивчитись гри на цьому ніжному, як мрія, інструменті.. Довго не наважувався купити скрипку, обмірковував і натякав матері, що скрипка краще, ніж рояль, який займав багато місця і якого не можна возити з собою.
Нарешті мати зрозуміла, чому так обстоював скрипку Аркадій, і подарувала йому не дуже дорогий інструмент, купивши випадково у знайомого музиканта. Як мале дитя, зрадів Аркадій цьому подарункові. Накупив самовчителів, але самому вчитись було важко, і він з рік уперто ходив до вчителя. Він подавав надії, і вчитель жалкував, коли Аркадій покинув навчання. Далі вже грав сам як умів і вчився самотужки...
Побачивши в дзеркалі довгий чорний футляр, Аркадій ще раз пригладив хвацьким рухом вказівного пальця перші паростки майбутніх вусів і узяв скрипку.
Якусь хвилину настроював, зосереджено дивлячись в одну точку і нічого не бачачи перед собою. Потім придавив підборіддям холодну деку і змахнув смичком.
Коли б цю гру чув критик-професіонал, він, напевне, знайшов би скільки завгодно огріхів. Аркадій імпровізував. Не знав, що саме він грає, тільки відчував гармонійне, жагуче звучання струн, в якому бриніли і радість, і туга, і нерозв'язані сумніви сьогоднішнього вечора, і ще щось дуже сильне й прекрасне. Згадав батька, вбитого білими в бою під Воронежем. Батькові — молодому робітникові — було тоді дев'ятнадцять років, а син його ще не народився.
А світ лежить такий великий, прозора даль, сонце, степи. Коли Аркадію було шість років, вони з матір'ю їхали тачанкою серед широких червневих ланів. Тиша залягла в травах, у бур'янах, у кривулястих ярах. Дотлівала багряна пожежа заходу над обрієм. Запорошений пилом спориш між коліями і полин дихали ніжними пахощами, навколо росли чебрець та волошки. Кінця степу не видко. Аркадій дивився на цю даль широкими очима. Тепер спогади женуться за ним під звуки покірних струн, які він перебирає пальцями... Вечоріло і ставало боязно, але коли припасти до материних грудей,— не страшно нічого в світі! Коні спинилися на кілька хвилин. Маленький Аркадій побіг розім'яти ноги, застиг на хвилину біля коней і підійшов до величезного, стрункого будяка, що виріс біля самої дороги. Широкий, гіллястий будяк здіймав угору чудові рожеві, повні принади квіти. Аркадію подобалися квіти будяка, який був набагато вищий за самого хлопчика. На одній прекрасній квітці, сп'янівши, заснув, сховавшись носом у духмяних пелюстках, темнобірюзовий, майже кругленький, немов полірований жук. Дуже захотілося дитині зірвати чудову квітку з жуком. Аркадій простягнув ручку, міцно вхопив галузку, але відразу скрикнув перелякано і заплакав. Колючки вп'ялися йому в долоню.
Підбігла мати, притиснула, сміючись, до серця сина і вицілувала з ручки всі болі разом з малесенькими крапками темної крові. Візник дав дитині батіг, і Аркадій пужалном ударив будяк.
Такі колючі будяки і нині трапляються на життєвих дорогах.
Переступаючи через них, знищуючи їх нещадно, життя мчить уперед. Життя...
Звучання струн розсунуло стіни кімнати і понесло туди, де немає меж, куди може летіти мисль. Коли згасає далека зірка в безмежних просторах неба, світло її для людей ще горить тисячоліттями.
Я нічого не зробив ще для людей, але коли треба буде віддати життя за Вітчизну — я віддам його, як
справжній син народу. Я йду пліч-о-пліч з мільйонами громадян моєї країни, прочищаючи бур'янисті шляхи,.. Нині я лише десятикласник, але у мене є велика мрія.
Я зроблю все, все зроблю! Ось ракета — фантазія, мрія, але я її зроблю! Наполегливо, завзято, уперто працюватиму, вчитимусь! Я не боюсь нічого в світі! Зроблю! Аркадій заплющив очі і перестав грати.
Ще якусь мить гриміли звуки і жили видіння. Про любов Аркадія до Вітчизни не можна розповісти самими словами — вона бриніла в струнах, у піснях, горіла на прапорах, переливалася в посмішках.
Аркадій поклав скрипку на стіл. Скрипка лежала мовчазна, строга, беззвучна. Він змахнув з лоба піт.
Хтось несподівано постукав у двері. Аркадій, мабуть, не почув дзвінка.
9
В кімнату зайшла Наталя Павлівна, дружина Яреми Галайди. На хвилину спинилася, чекала запрошення, хоч знала, що її товариство завжди приємне і бажане.
— Здрастуйте, вундеркінд! — співучим голосом привіталася Наталя Павлівна і повела горіховими очима з тінями від вій.
— Здрастуйте,— відповів Аркадій, дивлячись на Наталю Павлівну спідлоба.— Як ви зайшли, що я не чув?
— Я дух безплотний і всемогущий,— кокетливо схилила голову гостя.
— А я не вундеркінд. Я не люблю це слово,— майже скрикнув Аркадій.
— Я помічаю успіхи у вас, мій юний друже, в розмовах з дамами. Тільки не дивіться на мене спідлоба, я боюсь,— строго, повчально сказала гостя і підійшла впритул до Аркадія.— Ви знаєте, чого я до вас прийшла?
— Ні,— коротко відповів Аркадій, не змінюючи виразу обличчя і підозріло розглядаючи Наталю Павлівну. Вона була смуглява, ця нерозважлива жінка. Гнучка постать, ніжно окреслені риси обличчя, рівний ніс і великі вологі очі не могли не спинити на собі погляду.
Підійшовши зовсім близько до Аркадія, знаючи, що на неї люблять дивитися, вона насмішкувато розглядала обличчя юнака і раптом дзвінко засміялася. Розкотисто, різко, але не образливо. Аркадій мовчки розглядав чорне, блискуче, міцне волосся, дбайливо зачесане і розділене надвоє гострим проділом. Рівні зуби, обрамлені свіжими яснами.
Так само несподівано Наталя Павлівна увірвала сміх. Вона часто говорила і робила цілком несподівані речі. Навіть свого чоловіка, Ярему Галайду, Наталя Павлівна часом дивувала ексцентричними вибриками.
Хоча Наталя Павлівна бувала у них часто, Аркадій ніяк не міг звикнути до її витівок. Наталя Павлівна часом дратувала його чимось фальшивим, неприродним, награваним.
Разом з тим Аркадій побоювався її, але радів, коли вона приходила.