Та оці його слова про батьків, які були альпіністами.
— Обоє загинули в горах. Спершу мама, а другого дня тато. Коли вже спускались з вершини. Тато ніс мертву маму, і так удвох і полетіли...
В Яринки болісно ламаються брови. Уявляє чомусь його батьків птахами. Великими-великими птахами. Мама загинула, і тоді тато-птах, згорнувши крила, каменем упав на землю. На гостре каміння.
— А ти? — питає Яринка — очі її повні сліз.
— А я навчився літати. І щоліта приїжджаю сюди.
— Ти сам змайстрував собі крила?
— Змайстрував? — Він якось дивно подивився на неї. — Я їх не майстрував. Вони самі виросли.
— Як виросли? — вражено спитала Яринка.
— Ти літала вві сні? — спитав у свою чергу Юрко.
— Умгу... Коли була ще маленькою, — розсміялась Яринка. — Так смішно: досить махнути руками — і вже полетіла.
— А проснувшись, хотіла літати? Насправді?
— Ні, — подумавши, чесно відповіла Яринка.
— А я хотів. Я дуже хотів. Особливо коли не стало батьків. Так хотів, що уже й жити не міг. І одного разу стрибнув з дев'ятого поверху...
— З дев'ятого? — жахнулась Яринка. — І не розбився?
— Як бачиш, — усміхнувся Юрко.
"Яка в нього гарна усмішка!" — подумала Яринка.
— Як же ти уцілів?
— Уцілів, бо, поки падав, у мене виросли крила.
— І тобі не страшно було?
— Не страшно. Я знав, що обов'язково полечу. Я не міг не полетіти!.. Крила з'явилися вже при самій землі. Вони наче вибухнули. Я навіть відчув, як на спині тріснула шкіра. Так заболіло, що закричав... Але тут мене підхопило, понесло, і я м'яко опустився на землю.
— І ніхто тебе не побачив?
— Ніхто, я стрибнув серед ночі. Коли усі спали. — Юрко знов усміхнувся, щось смішне пригадавши. — Ти б подивилась, яке було в мого дядька обличчя, коли я, піднявшись, подзвонив, а він одчинив мені двері!
— А ти хіба не міг злетіть на балкон? В тебе ж уже були крила!
— Не міг. Я тоді ще не вмів літати. То вже потім, пізніше...
Юрко замовк. Мовчала й Яринка. Не знала, вірити йому чи не вірити, хоч не схоже було на те, що він говорив неправду. Та й навіщо? Що він вигравав, вигадуючи про крила? А все ж відчувала, що не матиме спокою, поки остаточно переконається, що все сказане правда.
— Слухай... Ти не розсердишся на мене?
— За віщо? — спитав Юрко. Обхопивши коліна руками, дивився кудись в далечінь. А на лиці його лежав хмаринкою сум. Може, думав про батьків...
— Як я тебе щось попрошу. Не розсердишся?
— Що саме попросиш?
— Пообіцяй не сердитись. — І Яринка благально торкнулась його руки.
— Не розсерджусь.
— Покажи свої крила. — І, злякавшись того, що він таки розсердиться, швиденько додала: — Я тільки гляну разок... І нікому-нікому не скажу. Навіть мамі. Чесне-пречесне!
Юрко якось дивно подивився на неї. Потім звівся, став мовчки стягати футболку. Широкі плечі його засяяли здоровою смагою.
— Дивись, — сказав він і повернувся до Яринки спиною.
І Яринка побачила крила. Двоє крил, притулених щільно до спини. Осяяні сонцем, вони переливалися сріблом, струмували, стікали донизу і знов підіймалися вгору. Якась сила, якийсь рух вчувався у них, якийсь трепет невпинний — Яринці здалося, що вони от-от самі собою розгорнуться і Юрко злетить у повітря.
Злетить? Але ж вони такі маленькі! А ті були величезні.
— А де ти подів оті, великі? — зачудовано спитала Яринка. — На яких літав уночі?
Юрко повів плечима — і за спиною в нього вибухнули крила: величезні, як у гігантського метелика, вони так і війнули в обличчя Яринці. І були такі тонкі, що крізь них прозирало все: і гори, й дерева, і море, й небо. Вони тремтіли, переливались веселкою, звали до руху, до лету.
— Полети! — попросила Яринка. — Ну, полети!
— Вдень? — здивувався Юрко. — Щоб хтось побачив?
Повів плечима — і крила враз опали, згорнулись, притулилися щільно до спини.
Спускалися мовчки. Юрко чи то вже розкаювався, що показав крила, чи з іншої причини, тільки все мов сердився на Яринку. Вона теж, почуваючи перед ним якусь провину, не сміла на нього й глянути. Стрибала відчайдушно з каменя на камінь і коли б зламала ногу, то лише сказала б: "Ото так тобі й треба!"
Вже в невеликій бухті, що межувала з тією, де вони зупинились, Юрко холодно мовив:
— Ти йди. Я скупаюсь.
І Яринка, маленька, нещасна, не знати чим і ображена, побрела, не оглянувшись жодного разу, до тата, що, здається, як ліг, так і пролежав голічерева оці чотири години.
— Вернулась? А де ж поділа Юрка?
— Зараз прийде. — Боячись розплакатись, Яринка сіла поруч. Лише зараз відчула, як натомилась.
— Що це з тобою?
— Нічого!
Роздягнулась, роззулась, кинулась в море.
І, вже пірнувши під воду, згадала про сердолік. Що лежав у кишені в халаті. Раптом здалося, що вона його загубила. Відштовхнулась од дна, чимдуж попливла до берега.
Сердолік був на місці. Засяяв живою жариною, і Яринка, заспокоївшись, знов побігла у воду.
Потім вони їли передане мамою, і все було, як ніколи, смачне, тим більше що Юрко, здається, пересердився: підійшов, як завжди, спокійно-привітний. Тож Яринка подавала йому найласіші шматки та й сама не ловила гав, і згодом на газеті не лишилося й крихти. Тато зібрав газету, щоб одкинуть чимдалі, але Юрко перехопив її з татових рук, відніс у каньйон і там спалив. І коли вертались, то підбирав і односив подалі од берега все, що накидали люди. Як у себе в кімнаті.
Мама їх трохи полаяла ("Нарешті прийшли! Я вже хтозна-що й передумала!"), але й це не зіпсувало Яринчиного святкового настрою, тим більше що й тато її не "продав": сказав, що разом з ними піднімався у гори. "Може, хоч трохи схуднеш", — зауважила мама і ще поцікавилась, чи багато було гадюк. І не повірила, коли Яринка відповіла, що не стріли жодної. "То ви так дивились. Укусила б, тоді побачили б!" Мама немов аж жалкувала, що їх обминули гадюки. А Яринка, вже лігши в постіль, подумала, що і сю ніч піде на Медову й зустріне Юрка. І, щаслива, заснула.
Й ганебно заспала. Прокинулась, коли мама вже приготувала сніданок.
— Уставай, мандрівнице, бо й сонце проспиш! Та біжи буди свого татка — скільки можна хропти?
Вийшла Яринка надвір: сонце, небо, море безкрає і Медова гора, що з докором дивилась на неї. "Я пропала! — подумала в розпуці Яринка. — Він ніколи мені цього не простить!" Їй уже здавалось, що Юрко, образившись, зібрався й поїхав додому. І, розбуркавши тата, не втрималась од сліз:
— Та, він не прийде!
Плакала гірко й невтішно, відчуваючи себе найнещаснішим у світі створінням.
— Хто, Юрко? — здогадався одразу ж татусь. — Та де він подінеться, доню! Прибіжить як обпечений! — Обійняв Яринку за плечі, дорогий, рідний, близький, і так солодко було плакать, ввіткнувшись у татові груди обличчям. — Ну, годі. Поплакала, й досить. Ми твого Юрка й під землею знайдемо. Хай лиш спробує мою доню покривдити!
І Яринці трохи полегшало. Хоч цілий день ходила сама не своя. Та ще треба було прикидатись безтурботно-веселою, щоб нічого не запримітила мама. І кожен високий хлопець, кожен юнак здалеку здавався Юрком. "Він!" — так і тьохкало серце. І щоразу була розчарована. Хоч могла б і не виглядати: там, на Трьох Братах, він сказав, що ніколи не бува на цім пляжі. "Тирло! Лежать оселедцями і дуже щасливі". І ще додав, що він не втомлюється дивуватись лінощам курортної публіки. Сто кроків відійти — і вже простір, вже не треба штовхати сусіда, щоб відвоювати собі місце. Ні, злазяться докупи, наче тюлені, купаються у збовтаній воді, де за тілами й моря не видно, і, провівши отак увесь місяць, повертаються додому щасливі: ми побували на морі!
Яринка відчувала себе в цей день теж "оселедцем": на неї весь час наче проливалась Юркова зневага. Кидалася в хвилі, запливала чимдалі, за кольорові буї, на неї кілька разів кричали у мегафон: "Дівчино в червоному купальнику, негайно верніться назад!" А одного разу підпливли навіть човном: "Ти що, хочеш потонути?" — спитали сердито. "Хочу!" — відповіла Яринка ще сердитіше і пірнула, втікаючи од простягнених рук, а доведена до істерики мама казала, що більше не пустить її до моря.
"Ну й хай! — думала Яринка, ткнувшись обличчям у гальку. — Дуже воно мені, ваше море, потрібне!"
І, повернувшись додому, раніше вклалася спати, щоб не проспать хоч цю ніч...
— Ти прийшла? — спитав він зраділо.
— Прийшла! — видихнула щаслива Яринка: вся розпука, всі невтішні думки щезли, як дим.
Він на неї чекав!
— А я думав, що ти вже не прийдеш.
— Я і вчора прийшла б, та заспала, — призналась Яринка. — Ти сьогодні будеш літати? — І благально доторкнулась до нього: — Полети! Ти так красиво літаєш!
І коли він полетів — розтанув у прозорій пітьмі, Яринка й собі забралась на скелю. Враз пригадала його розповідь, як він стрибнув з дев'ятого поверху, подумала: "А я змогла б?" Обережно, щоб часом не звалитись, ступила на край, ще обережніше глянула донизу. Темна прірва одразу ж ожила, ворухнулась, поповзла їй назустріч, простягаючи невидимі руки: "Стрибай! Ну, стрибай!" Позадкувавши, Яринка злізла притьмом зі скелі, одбігла як можна далі, стала ждати Юрка.
А він цього разу недовго й літав: йому теж, мабуть, було нудно без неї.
— Коли ми ще підемо на Три Брати? — спитала Яринка.
— Хоч і завтра. Я щодня туди ходжу.
І Яринка поверталась щаслива: буде ще один похід на Три Брати, і не одна ніч на Медовій горі, і перші обійми, і перший поцілунок несміливий, що запам'ятовується на всеньке життя. І навіть ось така незакінчена Яринчина фраза:
— Коли ми одружимось?..
— А як не одружимось? — перебив він її жартома.
— Одружимось! — аж ногою притупнула на нього Яринка: відчула, як щось мамине ворухнулося в ній.
II
І вони пошлюбились.
І нажили двох дітей.
І щасливо живуть ось уже восьмий рік.
III
Щасливо?
Мама з самого початку була проти їхнього шлюбу.
Про їхній намір побратись довідалась не в Криму і навіть не тоді, коли вони повернулися в Київ, а набагато-набагато пізніше. Як Яринка закінчила школу. Після випускного вечора, під ранок, коли Яринка повернулась додому, пропахла наскрізь росою, по якій вони щойно бродили.
Яринка кінчала не мамину школу. До маминої треба було добиратись майже годину, спершу на метро, а тоді вже трамваєм, тож її віддали в школу навпроти: перебігла вулицю — і вже дома. Дуже зручно, як на думку батьків, тільки не на Яринчину думку. Особливо коли вона познайомилася з Юрком.