Спите обличчя, синці під очима. Хапалась за голову, не знаючи, куди її подіти.
Він нічого не питав. Нагрів у чайнику воду, заварив крутий чай. Подав у постіль — у чашці, на блюдці.
Жадібно випила. Одкинулась на подушку, заплющила очі. Щоб не дивитись, мабуть, на нього.
— Ще?
Хитнула головою: не треба.
Заснула чи вдавала, що спить.
Вийшов тихенько, обережно причинив двері.
Розгорався день, заворушилися діти.
— Де мама?
— Мама захворіла. Не йдіть до неї!
Одягнув, умив, нагодував. Пішов з ними гуляти: вихідний. Був, як ніколи, уважний до дітей: весь час щось розповідав, щоб не думати про дружину.
Повернулись — Надя вже встала.
— Була на іменинах у подруги, — сказала вже за обідом, хоч він її й не питав. — Отак напитись! Тобі не бридко було на мене дивитись? Не торкайтесь мами, — це вже до дітей. — Мама ваша дуже погана.
Він їй одразу ж повірив, що була на іменинах у подруги. Так йому хотілося в це вірити!..
Аби ж тільки не отой тупіт на сходах!
Більше такою п'яною не з'являлась. Хоч не раз іще приходила далеко за північ, і від неї тхнуло вином та цигарковим димком, і блискучі очі дивилися кудись мимо нього, а на губи виривався тамований усміх. Він її більше не питав, де була. Однаково правди не скаже. А може, в душі боявся почути ту правду? То вже краще отак: прокидатись щопівгодини, її чекаючи, відчиняти мовчки двері й так само мовчки вертатись до себе в постіль. І, з головою накрившись, не чути, як вона роздягається.
І всю любов, всю нерозтрачену ніжність оддавати дочці.
Примушував себе бути рівним з дітьми, однаково любити обох. Однакові обом приносив дарунки, ділив ласощі — рівно на двох, але серце своє не міг поділити на дві рівні частини. І хлопчик те відчував, дужче горнувся до матері.
Не раз думав, здебільшого вночі, коли її чекав: "Як отак жити, краще розлучитися". Особливо після одного випадку.
Надя поїхала в Єсентуки, на курорт. Лікарі визначили щось негаразд з печінкою, всіма правдами й неправдами дістала курсівку, вони її проводжали утрьох. Василько весь час поривався їхати з мамою. Зоя теж розплакалась, коли поїзд рушив і мимо них у вікні пропливло мамине обличчя засмучене, він їх ледь утішив обох, додому вертаючись, а потім потяглися довгі дні в чеканні від неї листа. Та ось перший лист, і другий, і третій. Надя писала майже через день, як вона там лікується, як багато їй дали процедур, і вгору глянути ніколи, як вона втомлюється на тих процедурах і ще як скучає за ними: рахує дні, що лишились до від'їзду в Київ. Про погоду писала, про ринок місцевий і про те, що там є в магазинах і що вона збирається купити: "Вишли ще сто карбованців, бо у мене може грошей не вистачити". Він того ж дня їй сотню й вислав — якраз отримав зарплату. Тут якось проживуть, переб'ються, в крайньому разі в когось перехопить якусь десятку, а там позичати ні в кого.
Двадцять шість днів тягнулися як ніколи довго, поки настав нарешті день, коли треба було її зустрічати. Старанно прибрав у кімнатах, вичистив, вилизав, зготував святковий обід, купив торт ще й пляшку шампанського і, нарядивши дітей і сам у костюмі новому, рушив на вокзал зустрічати. Ніс букет пишних троянд — всі зустрічні заздрісно поглядали на той букет: не на ринку купив, не на руках чи в магазині, а приніс учора з зеленого господарства, в якому працює ось уже другий рік, — радикуліт, що нажив у ресторані вантажником, змусив шукати іншу роботу.
Надя, засмагла, весела, випурхнула з вагона яскравим метеликом. Кинулась до дітей — обнімала, цілувала, видно, таки добре стужилась за ними, потім повернулась до нього:
— Це мені? Ой, спасибі! — занурилась обличчям у троянди, навіть чоловіка поцілувати забула.
І тут голос позаду:
— Ваша дружина?
Обернувся — військовий. Солідний такий. Тільки обличчя якесь аж зелене.
— От вона, — ткнув пальцем у Надю, — з отим молодим чоловіком, що побіг, цілу ніч мені спати не давали. А я гіпертонік. Двісті на сто десять. Да! — сердито козирнув і пішов.
Його стидом усього так і обварило. Не знав, куди очі подіти. Здавалось: всі люди довкола завмерли...
— Бреше, — плакала Надя вже вдома. — Він сам до мене ліз серед ночі, я його прогнала. От він мені і помстився!
— Годі... Не треба... — морщився болісно: чим більше виправдовувалась Надя, тим менше їй вірив.
Та вона не заспокоювалась:
— Сволота! Шкода, що я не знаю, де він живе. Я б пішла до його жінки... Пішла б!..
— Годі... Годі про це!.. Давай краще обідати. Діти он їсти хочуть.
Надя схлипнула востаннє, пішла розкладати свій одяг, який привезла з собою. Винесла потім подарунки: Василькові костюмчик, Зої платтячко, йому товстий мохеровий светр:
— Приміряй. Я всі Єсентуки за ним оббігала. — Й очі як у собаки побитого.
Нехотя взяв, натягнув. Йому одразу ж стало душно в зимовій тій одежині, пухнатий комір уп'явся тисячами голочок в оголену шию, він його поспіхом і скинув.
— Не подобається?
— Подобається, чого ж. Тільки дуже в ньому жарко.
— Будеш носити взимку. Я за ним усі магазини оббігала. — Наді, мабуть, хотілось, щоб він утямив, як цей светр їй тяжко дістався, а в нього чомусь язик не повертався подякувати за подарунок. Щось у ньому зламалося болісно, в нього мов заново прорізався погляд: він побачив дружину зовсім іншою, ніж бачив до цього.
І вперше не зрадів, коли Надя прийшла серед ночі до нього.
— Ти мені віриш? — питала по тому. Наче її обійми були найпереконливішим свідченням її незаплямованих чеснот.
— Вірю, — відповідав неохоче. Дивився перед собою в темряву і не знав, що йому робити далі.
VIII
— Ти мені купиш лопату?
— Лопату? Навіщо?
— Буду копати. Печеру. Велику-велику!
— І що ти в тій печері робитимеш?
— Житиму. Сам. Купиш? Я тобі гроші дам. В мене є гроші.
— Де ж ти їх заробив?
— Знайшов. Ось!
Поліз до кишені коротких штанців. Дістав пакуночок, розгорнув, показав п'ятнадцять копійок.
— Ого, скільки в тебе! Та ти, брате, багач! За ці гроші не те що лопату, машину можна купити! Знаєш, що ми зробимо: не будемо витрачати на дрібниці. Лопату я й так дістану, а ти свої капітали прибережи до наступного разу. Може, ще на щось згодяться. Згода?
— Згода, — подумавши, відповів Лунохід. — А коли ти мені принесеш лопату? Завтра?
— Може, й завтра. Як дістану, так і принесу.
— А яка вона, гостра?
— Тупа буде — нагостримо.
— Мені треба, щоб гостра...
Ця розмова відбулася вчора. А сьогодні, з роботи вертаючись, пішов по магазинах. Лопати були, але не для Лунохода: вдвоє довші од нього.
Врешті натрапив, купив: маленька лопатка, в самісінький раз.
Лунохід чекав його у дворі. Чи не з самого ранку чекав. Як побачив лопату, засяяв: взяв, роздивляється.
— А вона гостра?
— А ти що, не бачиш? Нею й бритись можна!
Ну, до цього ще в Лунохода не дійшло: ухопив лопату й одразу ж подався в бік валу. Не інакше — на оту галявину, де вони вдвох любили сидіти.
Постояв, поки маленька постать зникла в кущах, усміхаючись, пішов повільно додому. Йшов, і так тепло було на душі...
А Лунохід, минувши галявину, подерся далі в кущі. Тут земляний вал обривався крутою стіною, тут саме й рити печеру. Він уже її уявляв, усю до кінця. Високу-високу, до самого неба, і довгу-предовгу, таку, щоб було де ховатись од Тоньки, коли вона прийде п'яна і надумається бити його.
Копнув раз, вдруге копнув — лопата ввійшла, як у масло. Копав аж до вечора, відкидаючи землю подалі, щоб не заважала. Наткнувся на корінь, заходився його перерубувати. Корінь пружинив, лопата відскакувала, тоді Лунохід однією рукою вчепився у корінь, а другою, розмахнувшись, ударив щосили. Лопата ковзнула по дереву й рубонула його по руці.
Скривився. Глянув сердито на кров. Заплакав. Так, що коли б хто був оце поруч, то й не почув би плачу: Лунохід звик плакати мовчки.
IX
Ну, прожили на квартирі чужій три роки, а далі?
Знову в прийми до тещі? Під слівця дошкульні, уїдливі? Під око недремне, що помітить те, чого й не було?
Краще на вулицю!
Він так тоді Наді й сказав, що вона хай як хоче, а він туди не повернеться.
Надя теж не дуже хотіла вертатись у рідне гніздо, спробувала жити по-людському. Сім'єю окремою. Яка не є, а сім'я.
Вирішили знову шукати квартиру. Чи хоча б одну-дві кімнати.
Отак і жили ще десять років: тричі перебиралися з місця на місце: то в одній кімнаті їм уже було затісно, то з хазяями через дітей не зуміли вжитись: не ступни, не повернись, ходи тільки навшпиньках, а дітям і погратись, і побігати хочеться, та ще ж як заведуться — Зоя хоч і менша од Василька, а не поступиться, хоч ти ріж. Звісно ж, і сльози, і плач: діти є діти, а в хазяйки нервова система. Коли вона її нажила, сидячи вдома та дітей не маючи, біс його знає, тільки як що — рушник мокрий на голову і в постіль: помирає. І тоді не дихни й не шелесни.
Терпіли, терпіли та й вибрались.
Врешті й на їхню невлаштовану вулицю прийшло-таки свято: Наді, яка давно стояла на черзі, виділили двокімнатну квартиру. В старому, щоправда, будинку, ще й дерев'яному, на першому поверсі. Квартира маленька, тісненька, вікна майже хідників дістають, по бруківці, ще за царя Гороха прокладеній, машина як проїде, то всередині все брязкотить, як під час землетрусу, та все ж свій куток, не треба нікому кланятись. Та ще й по секрету сказали, що будинок цей рано чи пізно будуть зносити (саме тоді починалося масове житлове будівництво, і в багатьох людей виросли крила), отоді їм уже обов'язково дадуть людську квартиру.
Що ж, довше ждали, ще пождемо...
Перебрались, зробили нашвидкуруч ремонт (все було занедбане так, наче тут орда татарська юрмилась, навіть підлога в кількох місцях обвуглена. Багаття розкладали, чи що?), де могли, обновили, стіни шпалерами веселенькими поклеїли, пофарбували двері і вікна, гардини новенькі почепили, килимок гуцульський прикріпили до стіни: можна жить не тужить. Тим більше що й Надя наче перебісилась, роки брали своє, на п'ятий десяток пішло, пора було думати про те, що чоловік, який він не є, а на шість років молодший за неї: замолоду наче й непомітна різниця, а коли тобі перевалило за сорок... Баб'ячий вік — що один рік: весна одшуміла, то й літа не видно. Лови тоді сиве павутиння в волосся! Фарбуй не фарбуй, а від зморщок нікуди не подінешся. У нього в бригаді, в господарстві зеленому, мабуть, двадцять отаких.