Не могла, розумієш мене?
Мені стало страшно від тих слів, від того, що вона все зрозуміла не так. Але, як саме вона мала витлумачити мій приїзд — того я не знав і сам. Мене погнала туди проклята легковажність, якої я не можу простити собі й сьогодні.
...Мені подобається це село. Але що поробиш, інколи думки наші надто далекі від тих місць, де доводиться жити.
7
Ой, на го-pi во-гонь го-ри-и-ть,
А в до-ли-ні ко-зак ле-жи-и-ить...
Мелодію цієї старовинної пісні Федір Лачук наспівує щодня. Проте слова її чую уперше. Немовби вони щойно зародилися у нього з гіркого безслів'я, що мучило його усі ці дні.
Ми марудимося біля натяжного пристрою. Охоплюємо трубу двома металевими півдугами і з'єднуємо їх крицевими планками, у які встромлено два звичайних ломики. Ото і весь пристрій. Упираємо ломики в землю, упираємося в неї самі та й щосили натягуємо трубу на трубу, аж поки та, з ширшим отвором, не осяде на ущільнюючому кільці.
Технічний прогрес обминув цю операцію десятою дорогою, але з'єднувати треба надійно, і тут нічого не вдієш: робота є робота.
Піт солопить моє чоло, заливає очі й двома потоками стікає на спечене сонцем підборіддя.
По-ру-баний, по-стрі-ля-ний,
Ки-тай-кою на-кри-ва-ни-ий...
Уже доспівую услід за ним, і кожне слово моє солоне, аж гірке. "Китайкою, китайкою..." — уперто повторюю по думки це слово, але довго не можу збагнути, що то йдеться про шовк.
— Слухай, Андрію, як тобі подобається ця пісня?— знервовано запитав Балюков, утираючи засмальцьованим рукавом куртки брудне чоло.
— Що значить: як?
— А те, що працюємо бригадою, і замість того, щоб вигріватися на даху, він міг би допомогти нам.
— А ти міг би сказати йому про це.
— Ей, Лачук! — сірником спалахує Ян Кобзач, — Закінчуй арію! Нічого тобі не станеться, коли допоможеш!
— Моя справа — техніка, — зухвало відповідає Федір, — З'єднайте ці труби, і мій "дублер" підкине вам ще парочку!
— Дожилися, — бурчить Іван. — Класична ілюстрація того, як на зорі двадцять першого століття технократи починати вірувати у виключність своєї місії у суспільстві.
— Не звертай уваги.
— Звертати її повинен ти. Бо ти бригадир. А ми підтримаємо!
— Це залежить від його сумління. Я не стану наказувати в тих випадках, коли не маю на це ніякого права.
— Просто тобі наплювати, що робиться у бригаді! — скипів Ян. — Ти живеш так, ніби тебе на цім світі нічого не обходить.
— А як треба?
Якусь мить Кобзач отетеріло міряє мене поглядом, потім спльовує і відходить.
Дивна річ, усі розуміємо, що Лачукові ніде взятися біля нас, а все одно бурчимо, шукаємо конфліктів.
Якого все-таки біса Лачук тримається осторонь? Ще й намагається усіляко підкреслити це. Ніби не знає, що ми не примиримося з таким поводженням.
Наближається полудень.
Відтепер сонце не рухається, а зависло над степом і жовкне від задухи.
Усе довкола хоче пити, і степ виносив у собі велетенське марево. Мерехтливе й блакитне, якраз таке, що скидається на озеро. Вистелив його десь далеко на небокраї, аби йти до нього вічно.
Не знаю, як оцінюватимуть нашу воду агрономи та економісти: площами подивів, мільйонами прибутків чи тоннами врожаю. Нам не спадає на думку говорити про це. Ми фантазуємо тільки про ту мить, коли вода нарешті піде, і за Ройлянкою виповниться водоймище із дзеркалом у триста гектарів. Прісної і прохолодної. Прохолодної...
— А я вам скажу: тепер механізатора не шанують. — Федір сідає біля нас на камінь і починає свої нескінченні "роздуми" про долю людей техніки. Це у нього — ніби номер з концертної програми, який він повторює кожного дня, тільки в різних варіаціях. — Ще мій дід про це казали. Колись тракторист мав більше шани, ніж тепер пілот. Дядьки удосвіта присилали делегацію з двома судіями самогону, щоб переманити з однієї артілі до іншої. А як в'Ьвджав у село, побожні баби хрестилися: нечиста сила їде. Е, то були золоті часи!..
Я слухаю його і відчуваю, як десь у закапелках душі зароджується роздратування. Що з ним? Техніку він любить до фанатизму, в цьому я пересвідчився від першого дня роботи. Кожну машину ладен розібрати до гвинтика і зібрати по-своєму. Ми вже навіть домовилися купити з наступної платні старезний трофейний мотоцикл, на якому потім зможе їздити до райцентру відразу пів нашої бригади. Але ж правда й те, що він жодного разу не допоміг нам. Він уміє відмовляти — це інша річ. Відмовляє завжди жартома, так, що, навіть обурюючись, хлопці не можуть не посміхатися. Мабуть, терпляче чекають, коли ж нарешті висловиться з цього приводу їхній бригадир.
Але під час роботи я не хочу говорити про це. Знаю, що все виллється у звичайнісіньку суперечку, яка тільки відволікатиме від діла. Після роботи ж знову зійдемося з ним на ідеї нашого супермотоци— кла, що повинен вразити місцевий технічний світ своїми формами і потужністю двигуна.
Нічого не вдієш. Як бригадир, я не вартий у цій ситуації порядного слова.
8
Найкраще запам'ятовуються і найглибше западають мені в душу криниці. Не пригадую події зі свого життя чи з життя моєї родини, що була б пов'язана з ними. Так само як не пригадую тієї миті, коли вперше усвідомив надзвичайну прихильність свою до цього витвору людини і природи. Вони вражали мене завжди, скільки пам'ятаю себе, і завжди породжували якусь незбагненну хвилю любові до навколишнього світу, хоча я, здається, спроможний збагнути сутність усього, крім сутності джерела, що забило раптом серед випаленого степу, чи в полі, чи серед гірської улоговини.
Як не дивно, місця, у яких мені доводилося бувати за своє життя, найперше пригадуються мені криницями, що несподіванно зринають у моїй згадці, як солодкі видіння дитинства, чи як марево перед очима пустельника.
Хоч би й ота мілка, обкладена позеленілим каменем криничка за нашими Беркутами. Переказують старші люди, що до першої світової вода у тій криничці була цілющою і зажила собі такої слави, що пити її приїжджали пани аж з Відня. А напередодні війни вона щезла.
Після тої кривавої бойні джерело ожило, і вода щедро студила найболючіші людські рани.
...Рипучий журавель серед витолоченої степової балки на Микола— ївщині, де ми були на практиці. Вода солона. Але вода... Хутірець, що тулився понад балкою, давно знесли бульдозери, а ті, хто зріс на цій соляниці, вже встигли призвичаїтися до кранів у величенькому селищі кілометрів за вісім від журавля. Все зрито й зорано, проте ніхто не наважився зачепити криниці, і вона лишалася серед степів пам'яткою людської недолі, рятунком спраглого подорожнього.
Я пив її воду, хоч при боці у мене теліпалася виповнена солдатська фляга і мені зовсім не хотілося пити. Пив з чистої вдячності тому, хто знайшов і видобув цю воду з глибин тамтешнього безводдя.
Криниці стають для мене символом таємничості і невичерпності життя, людської доброти і вічності роду і ще чогось, чого мені ще не дано збагнути.
Ми вже ведемо роботи неподалік Веселої балки. І я щодня зазираю туди, сподіваючись знайти сліди щезлого джерела, про яке говорив мені колись Крижняк. Якось не віриться, що воно могло бити поміж цих вижовклих бур'янів, із землі, потрісканої від спраги.
Сьогодні я знову заскочив сюди на кілька хвилин в обідню перерву. Оглядаю метр за метром і раптом здригаюся од відчуття, що хтось стежить за мною. Розпрямляюся. На крутому схилі яру високий сивий бородань. Він стоїть якраз так, що затуляє собою сонце, і тому видається, що постать його виринає з жовтогарячого проміння і належить не живій істоті, а примарі.
Я впізнав його відразу. То був той самий візник, з яким я добувався до Ройлянки. Він уп'явся в мене поглядом, повним погорди й презирства. А я ніяк не міг збагнути, як він опинився тут.
— Чи не воду шукаєш, небоже? — долинув до мене його хрипкий голос.
"Явлення Христа народу", — бурчу я, відчуваючи, що не в вмозі відвести погляду від цієї похмурої постаті. Але вголос відповідаю:
— Ну, воду...
— Забиралися б ви звідси геть та не гнівили бога! Нема джерела. Джерела втікають від вас! Джерела втікають від вас! Й озера висихають і стають смердючою трясовиною. А ви гоните сюди воду з Дунаю!.. Хочете порятувати степ? Та його бог так "порятує", що на нім ніщо живе не лишиться. І все через вас! Христопродавці ви! Всі як один!..
— То й що ви порадите?— в'їдливо запитав я. — Записуватися до вашої секти?
Тоді я ще не був певен, що він дійсно сектант, але слова його так вразили, що не міг сказати інакше.
Він зиркнув на мене, мов на затятого ворога.
— Кожен сам собі секта. Але ти ще замало бачив світу, щоб зрозуміти це.
Повернувся і дрібненькими кроками, які зовсім не пасували його зростові, пішов геть.
Я подався було вслід за ним. Навіть вибіг на рівнину, проте зупинився. Не буду ж я після такої розмови наздоганяти його і питати, хто він і звідки та куди поділася дівчина.
Старий швидко віддалявся, а я свердлив поглядом його спину, сподіваючись, що рано чи пізно він обернеться й тоді, можливо, зважуся запитати. Але цього не сталося, і я спалахнув люттю...
Я вже не раз чув, що в тутешніх місцях діє секта інокентіївців. Не було сумніву, що старий належить до неї. Секта перейняла увесь фанатизм свого засновника й проповідника Інокентія. Про жорстокі звичаї її у Ройлянці складалися легенди. Дивна річ, що є мужчини, які здатні годинами молитися. Навіщо? Навіть якщо ти й певен, що бог дійсно є, то це ще не значить, що мусиш вклякати перед ним. Тим паче, що мільйони інших і чути про нього не бажають. Моя воля — оголошував би таких мужчин "персоною презирства". Є ж "персона нон-грата"!
Світ, одначе, пішов... "Джерело втекло!" Замулилося, степовим пилом занесло — ото і всієї втечі. Коли вже я це збагнув, то повинен би збагнути й гіпопотам. Понад якою річкою не пройдешся — жодного деревця. Якби замість своїх молитов щоразу садили хоча б по кущику, мали б ріки як ріки...
Отак по думки викладав йому все, що мав на душі, аж поки не впіймав себе на тому, що нервую. А навіщо? Мене це просто не обходить — хто як набиває собі лоба. Це нервування суперечило моїм принципам: не нервувати через життєвий дріб'язок й не вдаватися до нього. Виявляється, що дотримуватись їх значно важче, ніж я гадав.
Єдине, що мене втішало, — це те, що врешті-решт я зможу відшукати дівчину.