– Отака штучка, Івановичу, – звертається він до мене, – на старі гроші коштує карбованець і двадцять п'ять копійок. Мішок наловив, і повний тобі комерційний порядок. Живу від виробітку, за планом. Прибуток від погоди залежить. У сонячний день, приміром, ловлю сімсот-вісімсот, а в похмурий – до чотирьохсот штук набирається. От і підрахуй, скільки це буде.
Підкинув я приблизно і за голову взявся. Тільки подумати: ходи собі берегом річки, квакай, і кожен день свіжа копійка.
– А куди ж ви їх здаєте, Петре Карповичу, яка установа приймає?
– Не установа, а заклад. Але це між нами. Скажу, бо всім треба жити... – І почав шепотіти мені на вухо.
Як почув я оце, аж підстрибнув від несподіванки. І як зразу не здогадався?! Ну і голова у Петра Карповича. Не голова, а палата кмітливості. Того ж вечора я плів і собі сітку.
– Записався таки у рибалки?! – буркнула Ліана.
– Еге-е, – відповідаю. – Далеко куцому до зайця, як тим рибалкам до мене. Яка тепер вигода з риби?
– А що ти, раків ловитимеш?
Смійся, думаю. Потім побачимо, чия виграє.
Наступного дня я першим автобусом поїхав до Стрижавки, на Буг. Вже й не пам'ятаю, скільки часу бігав повз смарагдові плеса, тупав ногами і квакав. Знаю одне – від радості почував себе не гірше, ніж космонавт у космосі. Кожна жаба мені тепер справді здавалась золотою... Того-таки дня в мою сітку попалось тисяча двісті п'ятдесят шість жаб – це був повний мішок і плетена корзина закритого типу. А якщо на гроші перевести – тисячу п'ятсот сімдесят карбованців. За них я міг купити Ліані шовковий халат з квітчастими воланами, гарненький модний капелюшок. Для себе нові гумові чоботи, капронову рибальську сітку (її збирався переробити на жаб'ячу) і дещо покласти на ощадкнижку.
Не чекаючи автобуса, я сів на легкове таксі. По дорозі до Вінниці підрахував, за скільки днів свого жибальства (слово рибальство не підходило) матиму власний автомобіль. Раптом машину кинуло на тротуар. Глянувши в невеличке шоферське дзеркальце, я побачив біле, як алебастр, обличчя водія, а на його плечі здоровенну зелену жабу. Зрозумів усе. З неприхованою любов'ю схопив я свою золоту жабу і вискочив з кабіни, кинувши на сидіння троячку.
В трамваї жаба знову наробила переполоху – стрибнула якійсь дамочці на голову і заплуталась в її сітці. Нічого не розуміючи і не цікавлячись наслідками, я пожертвував одним карбованцем і двадцятьма п'ятьма копійками, негайно залишив трамвай. Через півгодини був біля медичного інституту. Оце тут Ховрашок здавав свій товар.
– Де, синок, оцю розкіш приймають? – запитав я студента, виймаючи з кишені жабу.
– А-а! Це ранідае, – випалив той на якійсь мові. – Підніметесь на другий поверх, запитаєте кафедру фізіології.
– Ми жаб не приймаємо, – відповіли мені на тій кафедрі. – От щоб у вас були миші або водяні щури, то взяли б.
– Де ж я вам тих мишей ловитиму? Беріть жаби, дешевше віддам.
– Не можемо. Он у нас, бачите, повні ванни їх, і свій постачальник є.
– А куди ж мені свої дівати?! Не нестиму ж додому?!
Так мене ця невдача розчарувала, що я з того всього відкрив мішок та корзину (чого тільки згарячу не зробиш?) і витрусив оте золото там же в коридорі. Який вони лемент вчинили, щоб ви почули. Почали стрибати з другого поверху на перший, вистрибувати на підвіконники, декому прямо на голову, а одному літньому професорові в капелюх. Що вже крику було.
Гадаєте, на тому кінчилось? Наступного дня почалось те, чого я не чекав – у міліцію викликали. Пішов, послухався. На те вона й міліція, щоб слухатись. І чого, думаєте, мене викликали? За розкидання по коридору жаб. Назвали це злочином і підвели під статтю про дрібне хуліганство в громадських місцях. Добре, що у нас хоч людям вірять – не посадили – оштрафували. А решту жаб в інституті мене-таки примусили виловити.
– А що з Ховрашком? – запитаєте. – Чи продовжує жаб ловити, чи, може, пуголовки виводить?
Ні те, ні друге. Золотою жабою його прозвали, І він під Указ попав. Про людське око працював, виявляється, – жабами прикривався. На цей раз не вдалося. Міцний, по всьому бачу, Указ вийшов, коли Ховрашок, і той не викрутився.
Зебра
(Лист)
"Любий брате мій, Васю! Ти, звичайно, будеш дуже здивований, одержавши мого листа. Ти знаєш мою натуру – не люблю писати. Але цього разу мене за перо змусило взятися нещастя, яке трапилося зі мною нещодавно.
Дорогий брате, не уявляєш ти навіть, як мені зараз важко. В грудях ніби розпечена пустеля Сахара, а в ній виють шакали та гієни, ганяють наввипередки зебри. А все через оту "смугасту чуму". Ти запитаєш, напевне, що ж трапилось?
Так от слухай. Одразу ж після одержання диплому про закінчення сільгоспакадемії мене направили не в Київський дослідний інститут, про який я мріяв, а в колгосп, на посаду зоотехніка. Це мене дуже образило. Ти тільки, Васю, уяви собі – з моїми здібностями і в таке глухе село. Але я не здавався (ти знаєш мій характер!) – вирішив таке придумати, щоб тільки за голову взялись. Ти пам'ятаєш, думку про славу я плекав ще в школі, а потім в академії. Не залишає вона мене й тепер.
Якось у чайній (а там я був частим гостем – це мене, Васю, і погубило...), так от у чайній я зустрівся з Марком Косооким – є у нашому селі такий п'яниця і дармоїд – та й почав торгуватися з ним за його зебру. Це така тварина, схожа на коня, тільки смугаста. Ніби на неї хтось під п'яну руку матраца натягнув.
Колись до нашого села приїжджав цирк, і зебра, як на гріх, під час танцю зламала собі ногу. От тоді й купив її Марко. Підлікував, виходив і довгий час возив нею на станцію пасажирів, діточок у вихідні дні катав. Навіть квиточки на катання на зебрі продавав. А от як вийшов указ про нероб і тих, хто працює тільки про людське око, Марко вирішив продати зебру. Вона мені дуже сподобалась, от я її й купив. Уяви собі, брате, яким королем я виїжджав у села чи на поля, або – в райцентр. Скільки збиралося гаволовів, і всіх цікавило:
– Чия це така смугаста коняка?
А їм відповідали:
– Була Марка Косоокого, а тепер зоотехніка Петра Півня.
Мене вже весь район знав. Заздрили мені, як я колись заздрив Маркові. Вона мені послужила рівно місяць. В той день я вирішив відмітити місячний ювілей. Вже й не пригадаю, скільки випив, пам'ятаю одне – на двоколку підсаджували мене хлопці. Після того й почалось. Зебра понесла мене прямо на Кирнички – так називається куток у нашому селі, там самогонників багато; біля воріт кожного з них рівно на півгодини, відьма строката, зупинялася. Видно, Марко так привчив. Не пам'ятаю, коли виїхав з цієї вулиці, бо отямився аж у райцентрі... біля чайної. Там простояла, проклятуща, дві години, а потім попрямувала в міський парк.
Отут я набрався лиха. На алеї, поруч танцювального майданчика, де майже вся молодь зібралась, зебра почала витанцьовувати під "О, Чіко, Чіко"...
Піднялася, проклятуща, на задні ноги, мене перекинула в калюжу, а сама пішла з двоколкою, як молодиця в піжамі, викаблучуватись. О, коли б ти, Васю, бачив – гасала, як навіжена. А як перестали крутити пластинку, зняла з мене солом'яного бриля і, тримаючи його в зубах, почала в капелюх збирати цукерки та мідяки. Від несподіванки і сорому очі в мене ледь на лоба не вискочили. А після цього ще й у комсомольському фотооб'єктиві прозвали "Артистом бродячої трупи".
Та це ще не все. Найгірше, Васю, попереду. Тобі, мабуть, набридло читати, але наберися терпіння. Після об'їзду самогонників, чайної та парку вона мене відвезла Марковим маршрутом до... витверезника. Отямився я під душем, з лисою, як коліно, головою. Отаке-то, Васю. Та хіба, сам скажи, після цього я зможу залишатися в колгоспі? Слави захотів. Ось до чого дурна слава доводить. Тепер, брате, заклявся пити і тобі не раджу.
– А куди зебру подів? – запитаєш.
Продав, Васю, міліціонерові дільничному. У них тепер зебра – найкращий слідчий по самогоноварінню. Всіх самогонників по селах накриває. Бере на нюх, за що й прозвали її "смугастою чумою".
На цьому бувай здоровий. Міцно тисну руку.
Твій брат Петро Півень".
Запрошення
О, кого я бачу! Земляк! Привіт! Що ти сьогодні робиш? Ще не знаєш. То, може, до нас? Скільки це ми вже з тобою не бачились? Три роки. Багатенько! Може, до нас?.. Та що я кажу: "Може, до нас..." Без усяких "може". Тільки до нас! Жінка дуже зрадіє. Ми й так живемо, як кроти, кожний у своїй норі, один до одного не ходимо. А чому? З-за якихось умовностей. Нічого, будь ласка, не вигадуй з півлітрою. Жінка моя цього не зносить. Пити у нас є що. Може, ти любиш щось особливе? Тоді візьми... Для себе!.. А так... Чув? Без усяких церемоній! Ми тому й не ходимо один до одного. По собі знаю: хочеш зайти до друга чи знайомого, обов'язково щось неси. А тут не завжди є гроші.. Щось на виплату взяли, комусь заборгували. Запросиш до себе: прийде, півлітра принесе, діткам одну-другу плитку шоколаду чи коробку зефіру. О, забув, ти можеш мене привітати – у нас ще один син... Дякую. Жінка страх хотіла доньку. Народила урвителя. Так я й кажу: прийшов, півлітра приніс, а дома – хоч посвищи... Там хліб якийсь, шматок сала... А ти ж чого-небудь не поставиш на стіл. Незручно. Що про тебе по думає гість... Біжиш, позичаєш...
Скажи, тобі подобається ця хустина? А втім, брати не буду: а якщо жінка сама собі купила? То не було жодної, а тепер зразу дві. Та їй хтось вовняну обіцяв, а це синтетична...
Так я не докінчив. Прийшов гість, півлітра приніс... Гастроном? Ну, що ти вигадуєш? Мабуть, остання п'ятірка? Я бачу, ти хочеш, щоб ми з тобою не зустрічалися більше, май совість... А ось і мій дім. Сюди, сюди. Що ти так треш ті черевики? У підошвах дірки будуть. Оце моя жінка, знайомся. А це мій земляк, жінко. Виявляється, він теж тут живе... Скільки ми з тобою не бачились? Точно, третій рік. Хто б міг подумати?! І лише сьогодні зустрілися. Випадково, в універмазі. Він хустинку, таку як ти мені замовила, купив. Поглянь, диво – не хустинка. Синтетична. Тепер все майже синтетичне. Кажуть, навіть краби синтетичні є. Це хтось дуже геніально винайшов. Хімія – велика справа.
А де гості? Були? А де ж вони? Куди ти дивилася? Які носовички? Що за краватки? І Семен Іванович побіг? Як же він побіг? Це я про своїх товаришів, з нашого заводу.