Ніякого виразу на ньому!
Саме в той час, коли поліцай з трьома своїми полоненими підійшов до ґанку, з приміщення вийшли комендант і староста. Чоловік з конячим обличчям звівся з крісла і став трохи позо
заду коменданта. А староста розгорнув якийсь папір і голосно вигукнув:
— Слухайте наказ коменданта пана гауптмана фон Шранке! Потім кашлянув у долоню, обвів грізним поглядом натовп, який швидко затих, і помахав великим товстим пальцем:
— І щоб мені ні мур-мур!
Далі він почав викрикувати слова наказу:
— Іменем великої німецької держави, за особистим розпорядженням нашого улюбленого фюрера, наказую: всіх юнаків і дівчат, віком від десяти років і більше, мобілізувати і послати в Німеччину для використання на роботах в залежності од віку і здібностей з метою допомоги в непереможному наступі наших доблесних військ. Роз'яснюю батькам і родичам мобілізованих, що юнаків і дівчат, які підлягають цьому наказові, чекає в Німеччині забезпечене, спокійне життя і вони матимуть право писати своїм рідним листи. Хай буде радістю для кожного, хто проводжає свого сина чи дочку в Німеччину, бо цим він служить великій справі перемоги доблесної німецької армії. Але ті, хто чинитиме опір чи злісно ухилятиметься від вико нання цього наказу, підлягають суворому покаранню аж до роз стрілу!
Якийсь час було тихо. Останні слова наказу — про покарання і розстріл — приголомшили натовп. Але ось із самої гущі людей пролунало:
— А свого ти теж віддаєш у Німеччину, христопродавцю?
— Хто крикнув? — звівся навшпиньки староста, почервонівши всім лицем.— Виходь наперед!
Але наперед, до ґанку, до дітей, що стояли, збившись в одну купу, посунувся увесь багатоликий різношерстий натовп. Всі гуртом закричали, замахали кулаками і ціпками. Заголосили жінки.
— Хальт!.. Назад!.. Назад!..— пролунали різкі голоси. Людей зупиняли кулаками, прикладами автоматів, ефесами шабель. Затріщали автоматні черги. І тільки тоді люди відкотились. Виявилось, що стріляли вгору. Але перший порив згас.
Все це — і наказ коменданта, і крики та зойки людей, і сутичка — так налякало Юру та Петю, що вони забилися під ґанок і тільки мовчки зорили звідти, притиснувшись одне до одного.
Але найдужче їх вразило те, що Кріт чомусь опинився серед солдатів і поліцаїв, разом з ними штовхав людей у груди, відпихав старих чоловіків і жінок від ґанку.
Звісно ж, його не міг не помітити комендант. І він помітив. Запитав, ні до кого не звертаючись:
— Хто то є?
Одразу ж до нього підбіг велетень-поліцай:
— Це артист цирку, пане комендант. Каже, що втік від совецької влади. А з ним ще два хлопчики, теж циркачі. Накажете покликати?
Комендант схвально кивнув головою. А чоловік у чорному зацікавлено глянув на Янчука.
Та Янчук, почувши, що мова йде про нього, уже й сам наблизився до ґанку.
— Дозвольте звернутись, пане комендант,— заговорив він по-німецьки, чим привернув увагу чоловіка з конячим обличчям і немало налякав велетня-поліцая. — Я є артист цирку, який ніколи не був задоволений радянськими порядками. Мій батько походив з Австрії і мав власний цирк. Я його теж мав би, коли б не Радянська влада. Тому я всією душею вітаю прихід армії великого фюрера і готовий служити Німеччині всім своїм єством. Прошу дати мені змогу довести це...
Влесливе обличчя, запобігливий тон, а особливо німецька мова зробили своє. Очі коменданта пом'якшали, жорстокі губи зламались в ледь помітній посмішці.
— Гут,— сказав він і коротким кивком голови наказав Янчукові йти за ним у приміщення комендатури.
Туди ж пішов чоловік з конячим обличчям.
Про що вони там розмовляли, Юра і Петя, звісно, не могли знати. Але яке ж було їхнє здивування, коли згодом Кріт і чоловік з конячим обличчям з'явилися на ґанку разом і розмовляли так, ніби були давно знайомі.
Кріт тримався пихато, навіть ніби незалежно. Він підійшов до хлопців і весело сказав:
— Ну-ну, не бійтесь. їдемо в саму Німеччину!.. Знаєте, хто цей чоловік у чорному костюмі. Пан Шредер. Він має свій цирк. І для нас місце в цирку знайшлося! Ого, ми тепер не так заживемо! Недаремно ми сюди йшли! Чуєте, поросята?
11
І ось хлопці вже у вагоні.
Вечори... світанки... ночі... дні... А поїзд мчить і мчить, вистукує колесами по нескінченних рейках.
Позаду, ніби в ясному сонячному тумані, барвиста арена, гомінка школа, трохи суворий і добрий татко, лагідна мама... А попереду... Попереду — невідома країна, пан Янчук і пан Шредер — весь у чорному, з конячою мордою... Попереду темний морок.
— А може, ще якось утечемо? — з надією в голосі ледве шепоче Юра на вухо своєму такому ж нещасному другові, як і він сам.
Але Петя безнадійно і сумно крутить головою.
— Тепер уже не втечеш. Кріт з нас очей не спускає.
ЧАСТИНА ДРУГА
1
Юрі наснився сон.
Неначе йде він лісом, темним і холодним. Навколо — густий, колючий чагарник. А над ним — мов тисячі викривлених рук, переплелися гілки. Гілки не живі, а якісь змертвілі, закам'янілі. Листя на них чорне, ніби вилите з чавуну.
І від колючого чагарника, і від стовбурів дерев, і від того чавунного листя віє холодом.
У Юри покоцюбли руки. Він ледве переставляє важкі, знесилені ноги. Але вперто йде вперед. Він знає, що йому неодмінно треба вибратися з цієї холодної гущавини.
Десь попереду тремтить ледве вловимий промінчик сонця. Він то заховається, то знову з'явиться на якусь дуже коротеньку мить перед очима. Торкнеться теплом обличчя і зникне. Ніби грається з Юрою. Ніби манить його до себе...
Та скільки Юра не йде вперед, а той промінчик не ближчає. А вже й сил не вистачає. Уже Юра не йде, а повзе рачки. Ще трохи, і він зовсім знесиліє, впаде. І тоді ці мертві дерева заворушаться і навіки накриють його своїм густим чавунним листям.
Юра з останніх сил простягає руки до сонячного промінчика і кричить:
— Де ж ти?.. Я не впаду, я дійду до тебе!..
Він так крикнув, що луна покотилася по всьому лісі. І тоді густі кущі чагарника і високі столітні дерева разом здригнулися, ожили і зашелестіли:
— Не губи промінчика з очей... не губи...
— Я не загублю! — кричить Юра і ще дужче рветься вперед. Тут промінчик почав довшати, розширятися і раптом упав на стежину, якої Юра досі й не помічав. Юра вбіг на ту стежину і пішов нею легко й швидко. І чим далі він ішов, тим ясніше ставало попереду, а в лісі теплішало.
Зненацька він почув голос своєї мами:
— Юро, де ж ти ходиш? Хіба ти не знаєш, що тобі час виходити на арену?
— Знаю,— відповідає Юра,— а тільки де ж ти? Чому я тебе не бачу, а лише чую?
— Ось я,— каже мама,— а ось і арена. Бачиш, яка красива? Ти на такій ще ніколи не виступав.
І справді, Юра бачить, що біля нього стоїть його мама в прозоро-голубому платті з червоними квітами у волоссі, така гарна, якою Юра ще ніколи її не бачив.
— Це ті квіти, що тобі татко на іменини подарував? — питає Юра.
— Еге ж, ті,— відповідає мама.— Хочеш, я тобі подарую одну квітку. І ти зараз будеш з нею виступати...
— А хіба це неправда, мамо, що війна, що нас розлучили і що наді мною знущалися?
— Ні, неправда, синочку. То тобі, мабуть, таке наснилося. Оя глянь, яку для тебе арену приготували...
Юра дивиться туди, куди показує мама. Такої арени він, справді, ніколи не бачив. Під ногами лежить величезний зелений килим, освітлений не прожекторами, а десятками сонць. Та то й не килим зовсім, а чудова лісова галявина, заквітчана барвистими квітами і оточена з усіх боків лісом.
— Я літати буду, мамо,— говорить Юра,— ось так, по колу, над ареною, понад деревами.
— А хіба ти вмієш? То ж тільки птиці літають,— сміється мама.
— І я, як птиця,— каже їй Юра.— Ось глянь...
Він одштовхується від землі, махає руками і легко-легко летить у повітрі. Мама сміється, аплодує йому своїми маленькими, красивими руками і каже:
— Досить, досить, мій хлопчику!
Але Юра летить і летить. То нижче опуститься, то ширше розставить руки і піднімається вище. І так йому легко, так радісно, як ще ніколи не було...
"Тепер я вже можу прокидатися,— думає уві сні Юра,— уже мені мама сказала, що і німці, і бомби — то все мені тільки наснилося, а в житті нічого цього не було й немає..."
І Юра справді прокидається, розплющує очі.
Він лежить на спині, повільно водить очима і... нічого не розуміє.
Де ж мама?
Де зелена галявина, залита сонячними прожекторами?
Чому перед очима низенька стеля з електролампочкою без абажура?
Звідки взялося маленьке віконце, запнуте ряднинкою?..
"Ага! — раптом рвучко зводиться на лікоть Юра.— Та це ж я — в Німеччині! Це ж я — в пересувному цирковому вагончику, що його відвели під житло!.."
Юра остаточно прокидається і починає торсати маленьку фігурку, що лежить поряд, накрита з головою якимось дрантям.
— Петю, Петю, прокинься.
Петя не хоче прокидатись. Він згортається в клубочок і знову лежить нерухомо. Після багатоденної тяжкої і виснажливої подорожі в товарному вагоні, після голодування він так охляв, що навіть вдень ходить, як сонний. Кріт тільки те й робить, що накидається на нього з лайкою та штурханами:
— Ей, ти, протоплазма! Довго ще ходитимеш, як сонна тютя! Працювати треба, працювати!.. Пан Шредер не для того нас взяв, щоб ми боки відлежували! Стривайте, я з вас зроблю польотчиків!
До Юри Янчук ставиться поблажливіше. Хоч покрикує, хоч і називає образливими словами, але не б'є. Мабуть, пам'ятає ту першу сутичку.
Але Юрі від цього не легше.
Ще поки йшов гарячим курним шляхом, поки їхав поїздом, плекав надію, що доля змилується над ним і поверне його назад, додому.
Але тепер, коли всі вони опинилися в Мейненгені, в цирку пана Шредера, остаточно переконався, що назад вороття немає, що він — лише маленьке беззахисне створіння, яке змушене скорятися чужій волі.
Власне, пан Шредер, отой німець з конячою мордою, як уже Юра дізнався, не керував безпосередньо цирком. Він був його шіасником. Так само, як був власником консервної фабрики, шкіряного заводу і великого аптекарського магазину.
А керував цирком Генріх Зайднер, невисокий на зріст, трохи кульгавий і майже завжди напідпитку.
Цей Генріх Зайднер викликав у Юри якесь двоїсте почуття.