династія. Якщо хочеш, ходімо до мене. Побачиш і бібліотечку мою, і колекцію тваринок.
— Навіть колекцію тваринок? Де ж ти їх тримаєш?
— У колбочках, Радику, у колбочках,— зітхнув він.
— Як це: у колбочках? Ти що, вбиваєш їх?
— Темний ти чоловік,— зітхнув він, розуміючи, що все одно відповідь ця неприємно вразить мене.— Заспиртовані вони. Та не засмучуйся: так роблять усі натуралісти світу. Щоб краще вивчити будову комашки чи тваринки, запам'ятати її зовнішній вигляд,— доводиться нею ж таки й жертвувати.
— І не засмучуюсь,— невпевнено якось відповів я, відчуваючи, що мені враз перехотілося іти до нього дивитись на мертвих тваринок. Але все ж таки переборюю себе: коли ще трапиться нагода познайомитися з його бібліотекою і колекцією, якою б вона там не була?
Я ще ніколи не зустрічав хлопця, що так багато знав би про всіляких там комашок-букашок, яких ми щодня затоптуємо по всіх стежках, навіть не звертаючи на них уваги. Та й взагалі, своєю розповіддю Віктор немовби відкрив для мене якийсь новий світ захоплень, про які я навіть не здогадувався. Ні, я, звичайно, знав, що існують мурашки, метелики, "сонечка", але не думав, що хтось здатний так захоплюватись ними. Мені раптом захотілося й далі підтримувати знайомство з Цацею-Сосновським, зрозуміти, що він за людина, який він поза Флотилією.
Уже по дорозі я дізнався, що з четвертого класу Віктор займається у шкільному біологічному гуртку та в гуртку міської станції юних натуралістів; що він брав участь в обласній біологічній олімпіаді, і навіть посів на ній перше місце серед учнів шостих-восьмих класів.
Слухаючи все це, я забув і про вітрильник, і про океанські подорожі. "Дивна річ,— думав я, ідучи поруч з Віктором,— ми всі обурюємось тим, що Цаца-Сосновський не цікавиться заняттями у Флотилії юних моряків, зневажливо ставиться до всіх отих моряцьких премудрощів. А самі навіть не здогадуємося, що у нього таке дивне захоплення. І що на заняттях Флотилії йому так само нудно, як більшості з нас було б нудно марудитись із заспиртованими комашками і читати книжки про бджіл та мурашок. Он як воно буває у житті!"
Батько Віктора ще не повернувся з рейсу, матері теж не було, і в квартирі ми могли почуватися цілковитими господарями. Ми випили холодного чаю з печивом й одразу ж заходилися розглядати гербарій і колекцію. Та й взагалі вся кімната його нагадувала природничий музей. Чого там тільки не було: й оленячі роги, і заспиртовані гадюка та ящірка, акваріум з рибками і з досить-таки величеньким крабом, що, незважаючи на нас, ліниво оглядав свій викладений із камінців та обліплений морськими скойками "замок"; а ще на стінах висіли опудала орла-беркута, сови і навіть летючої миші, про яку Віктор розповідав так, наче йшлося про істоту з іншої планети.
— Скажи: ти що, твердо вирішив стати біологом?— поцікавився я, уже прощаючись з Віктором.— Це твоя велика мрія — правильно я зрозумів?
— Про неї, здається, знають усі хлопці з нашої групи. Але що з того, якщо зрозуміти мене,— розвів руками,— все одно ніхто не хоче. І ти теж не захочеш. Як і всім іншим, моє захоплення видасться тобі дріб'язковим.
Я, звичайно, міг запевнити його, що зрозумію. Міг пообіцяти, і навіть поклястися, що віднині не дивуватимусь, чому він з такою неохотою пізнає морську науку, проте не став удаватися до цього. Хіба він повірить? Але все ж таки подумки мовив собі: "Бачиш, у нього є велика надійна мрія. А в тебе її ще нема. Адже про море ти ніколи по-справжньому не мріяв. Тебе приваблює мрія Ромки — тільки й усього... І вступати до Флотилії юних моряків ходив лише із солідарності з Ромкою. Щоправда, мені там значно цікавіше, ніж Сосновському, але тільки тому, що начитався книжок про морські подорожі".
Чесно кажучи, розстаючись того дня з Віктором Сосновським, справжніми друзями ми ще не почувалися. Одначе відтоді я ніколи не підсміювався над ним, не називав його Цацею і завжди співчував, бачачи, як він нудиться на заняттях групи, на які ходив лише тому, що не хотів "нервувати" своїх батьків.
Я щиро співчував йому, і Віктор зрозумів це, отож незабаром я став єдиним із групи, з ким він намагався здружитись та з ким був одвертим. І, щоб віддячити мені, щоразу розповідав щось із того, що йому вдавалося вичитати про життя мурашиних "міст" або про їхню тисячолітню війну з термітами.
10
Прокидаюся і бачу велику рожеву кулю сонця, що палахкотить над морем навпроти мого вікна. Вибігаю на балкон і заворожено дивлюся на сонце, на червонястий обрій і зелений, порослий деревцями та чагарниками, схил морського узбережжя...
Я дивлюся на все це так, ніби бачу вперше. Бо й справді: ніколи не відчував такого захоплення. Може, це тому, що сьогодні я прокинувся, зрозумівши: нарешті у мене теж з'явилася мрія! Навіть не знаю, коли саме вона зародилася: учора ввечері, коли, лежачи в ліжку, пригадував своє знайомство зі Старим Штурманом та заняття у школі? Чи, може, прийшла до мене уві сні? Отак от, узяв і наснив собі мрію, тільки що самого сну не запам'ятав... А, можливо, оце щойно, коли побачив сповиті ранковим серпанком кораблі на рейді і зелений схил узбережжя, над яким клубочиться світло-рожевий туман...
Я буду моряком! Тільки моряком! Адже ось воно, море... Я бачив його щодня! Чому ж так довго не міг вирішити, ким стати? То мені хотілося бути футболістом, як Блохін, то космонавтом, як Леонов, то офіцером-десантником. А взагалі, вірно сказала колись Дінка, безпринципною я був людиною. Про кого фільм подивлюся, тим і хочеться бути. Одного разу навіть намарив собі, що поїду в тундру і стану оленярем. Воно нічого, нехай би мріяв собі й про тундру. Але ж розповів про це Дінці. А вона роздзвонила по всьому двору. Ото сміху було! А порад! Дійшло до того, що радили: "Ти краще в Антарктиду подайся — пасти пінгвінів". Теж мені дотепники!
Але тепер у мене теж є мрія!
— І чому це ми так рано прокинулися?
Це запитує батько. Він щойно вийшов на балкон, став поруч і теж замислено вдивляється у морську далечінь:
— Красиво як!— кажу я.— Ще ніколи не було так, правда ж?
— Море завжди красиве. Навіть у шторм. Так, у штормовому морі теж є своя краса,— додав він, трохи подумавши.— Шкода, що рідко вдається виходити в море. Я вже навіть забув, коли ми з тобою востаннє сідали в човен.
— Минулого року. У першу неділю вересня. Тоді ми ловили рибу біля Кагарлицької коси.
— Невже запамятав?! Ну, ти молодець! Значить, по-справжньому вразив наш рибальський десант. Нічого, незабаром знову підемо до неї.
Батько щойно повернувся з узбережжя, де кожного світанку бігає і займається зарядкою. Спортивну майку він уже скинув і тепер стоїть, оголений по пояс: високий, засмаглий, з міцними розпашілими м'язами.
— Можна тебе про щось запитати? Тільки дай слово, що не образишся.
— Не ображусь,— твердо каже батько.
— Чому ти не став моряком?— запитую, уважно дивлячись йому у вічі.— Он у Ромки батько — моряк. У Грині — теж. І ти міг би стати.
— А в Кирила, якого ти вважаєш своїм другом,— робітник,— хитрувато примружується батько.— Тільки ти його чомусь не згадуєш. Такий же робітник, як і я. Ми товаришували з дитинства. І на завод разом пішли. Одразу після школи. У цех, в якому працювали наші батьки.
— Ну, завод!.. Завод — це нецікаво. На завод може піти будь-хто і будь-коли, — скептично зітхаю я, і, відвернувшись, знову замріяно дивлюся на море.
Батько, може, з хвилину мовчить, але краєм ока бачу, що розгублено зиркає на мене, не знаючи, що сказати.
— Слухай, Радику, ми з тобою дорослі люди?
— Дорослі,— відповідаю, здогадуючись, що, коли запитує так, то хоче поговорити зі мною серйозно.
— Тоді давай одверто, як і годиться дорослим. Скажи, тобі що, соромно перед хлопцями, що твій батько — не капітан далекого плавання, і навіть не матрос, а звичайнісінький токар? Тільки чесно.
— Чому це?— нехотя кажу я. — Ти — робітник. А "робітник — це звучить гордо", нас так у школі вчили.
— Чого вас навчають у школі — я знаю. Сам ти що думаєш?
Мені незручно перед батьком, я потуплюю очі, але все-таки наважуюсь:
— Моряком все одно цікавіше. Невже ти не розумієш цього? Ти ж служив на флоті. Значить, міг стати і моряком далекого плавання. Мати казала, що ти навіть документи подавав до морехідного училища. Але перед першим іспитом, майже в останню мить, раптом узяв і передумав.
— Правду каже: передумав. Вирішив, що в морі обійдуться й без мене. А щодо того, ким цікавіше, то найцікавіше, мабуть, космонавтом. І полярником непогано бути, або кіноактором... Але комусь треба бути й токарем. І навіть можу похвалитися: токарем найвищого розряду. Бо нас усього кілька таких на весь завод. До речі, ти хоч знаєш, що ми виготовляємо?
— Знаю,— чухаю потилицю, уже й не радий, що почав цю розмову. — Здається, плуги. Ну, і ще це... Як їх, культиватори.
— "Здається, плу-ги-и!.." — передражнюючи мене, стенає плечима батько.—Теж мені: син. Навіть не знає до пуття, чим батько займається. Нічого, підростеш, поведу на завод. Тоді сам побачиш. Так, справді, плуги. В Україні нема такого села, в якому не було б плуга з нашою маркою. І в двадцяти країнах світу орють нашими плугами. А знаєш, чому твій дід пішов на цей завод?
— Ні,— стенаю плечима, і здивовано дивлюся на батька.
— Тому, що батько його, дід і прадід — усі були селянами. Та й сам він до війни теж трактористом був, землю орав, а в війну спочатку захищав Одесу, а потім визволяв її. Тут його тяжко поранило. Щойно підлікувався — запропонували піти попрацювати на заводі. На будь-якому, на вибір. Кваліфікованих робітників тоді було мало, а він — і тракторист, і шофер, слюсар, коваль... Ну, він, звичайно, погодився, пішов. Але на той, де виготовляли плуги, сівалки та борони, хоча добуватися до нього треба було мало не через усе місто. Навіть тут хотів бути ближче до землі, чимось допомагати селу. Але ж ти цього ще не зрозумієш.
— Чому це не зрозумію?— щиро обурююся я.— Він був селянином і дуже любив землю. Як я оце полюбив море. Що ж тут незрозумілого?
— Ну, тоді молодець,— аж проясніло обличчя батька.— І ніколи не шкодуй, що ти не син моряка. Колись візьму з собою на завод, і ти зрозумієш, що самому виготовляти деталі, складати всілякі машини — теж не останнє діло. Кожна професія має свою красу і сво