Всередині короткою плавною дугою розляглась якась волосинка.
— Не маю сумнівів, що про "волосся ангелів" чули найзавзятіші скептики, — спробував підколоти мене чоловік.
— Про волосся чули, — охоче погодився я. – Але в руках особисто я не тримав. І вживу не бачив. І навіть фото не бачив. А от про сіточки не чув, поясніть, будь ласка.
— О, — задоволено підняв над столиком трубку мій співрозмовник. – "Волосся" – це вам не свідчення. І навіть не фото. Це....
Він примружився й наче магнітофон увімкнув – мабуть, промову цю штовхав не раз, і не два, й кожне слово було виважене та відшліфоване.
"Нехай уже..." – проскочила думка. – "Час є, пиво..."
Ні, пива вже не було – якраз скінчилося, і я знову махнув гарненькій офіціантці. Та звично кивнула.
Сподіваюсь, цього разу вона не пропонуватиме "щось до пива". Або вчасно спиниться, якщо раптом все-таки почне. Бо хотілося б зберегти про цю місцину хорошу згадку.
— ...що таке "волосся" – достеменно не знає ніхто! – тим часом провадив своє співрозмовник. – Відомо лише, що це студениста маса, або біло-сріблясті нитки, що падають на землю опісля прольоту НЛО. Через деякий час нитки безслідно зникають, або ж лишають по собі драглистий слиз з неприємним запахом. Спектральний аналіз показав наявність у сліді бора, кремнію, кальцію, магнію, а також сліди платини, вісмута, технецію, паладію, прометію та ряду інших рідкісних металів...
— Дякую, — сказав я. Подякувати хотів дівчині, але вийшло що обом зразу, бо й чолов'яга якраз закінчив пояснення. Офіціантка розкрила-було ротика, щоб запропонувати "до пива", але я відвернувся. Вийшло трохи неввічливо, але нехай їй. Сказано ж було першого разу: ні — значить, ні!
Над келихом здіймалася густа шапка піни, але швидко танула – достоту як те саме "волосся".
— Отже, що ми бачимо, — резюмував я. – Усі відомості про "волосся" – свідчення. Ані фото, ані матеріальних зразків нема.
— Хе! – гордовито відповів дядько. — А що ви скажете на оце?
Й покрутив у руках трубку з волосиною.
— А що тут казати? – я вже звично стенув плечима. – Я бачу трубку з волосиною. Вона не зникає, не світиться, не ворушиться, не голосить "випустіть мене звідси, негідники!". Наскільки я розумію, не випромінює у радіо, тепловому, світловому, ультрафіолетовому, рентгенівському діапазонах – інакше ви б її поруч з... гм, сідницями не тягали, чи не так?
— На рентген не перевіряли, — трохи розгубився чоловік й про всяк випадок поклав на край столу – подалі від себе.
— Та не переймайтесь, — я посміхнувся. – Якщо не світить у радіо та оптичному діапазонах, то навряд чи світить і у рентгені. Отже, при пасивному аналізі не виявлено жодних аномальних властивостей цієї нитки. Так?
Мабуть, останнє "так" прозвучало занадто різко, бо чоловік аж зіщулився.
— Ннну... так. Але ж...
— Розумію, що у разі, якщо це правда, будь-яка спроба активного аналізу призведе до зникнення цінного зразку. Так?
— Ннну... так. Але ж...
— На що ваша й без того небагата на зразки організація піти не може.
— Ннну... так. Але ж...
— Чи було взяття цього зразку задокументоване?
— Було! – аж підскочив чоловічок. – Взяття зразку відбувалося на очах у кількох свідків, і всі вони...
Він зітхнув. Я мовчав.
— Так, — сказав він по тривалій паузі. – Справді. Свідчення. Виключно свідчення. Але...
Він затнувся, і я зрозумів, що зараз у хід буде пущено останній аргумент. Резерв головного командування, так би мовити. Надважка артилерія або навіть атомна бомба. Хіба що маленька, бо велика у його сумку не влізе.
І хто б міг сумніватися, що живе вона у такому ж жерстяному футлярчику? Цікаво, де це вони коробку сигар роздерибанили?
А взагалі — варвари. Дикуни. Ну хто ж зберігає зразки у негерметичній, та ще й металевій тарі, коли є такий чудовий, прозорий, хімічно майже інертний матеріал, як скло?
Але цей зразок чомусь у скло не запакували.
За хвилину я зрозумів, чому.
— У 1988 році на Кубані, побіля міста Кропоткін, — тріумфально розпочав співрозмовник. – Знайшли шматочок металу. За свідченнями чоловіка, що знайшов його...
— Свідчення, — стенув я плечима. – Знову самі лише свідчення.
— Ха! – ще урочистіше посміхнувся чоловік. – Справді. Досі були лише свідчення. А зараз будуть і беззаперечні докази.
Він знову пірнув рукою у сумку й видобув батарейку з двома припаяними на полюсах дротиками. Покрутив її у мене перед носом, як фокусник, що демонструє порожній циліндр.
Наскільки я знаю, на цей момент кролик уже сидить у столі, на який циліндр буде поставлено. Мабуть, так само і тут. Батарейка звичайна, а кролик вже лежить на столі.
Так і виявилось.
Чоловік тицьнув одним дротиком у лівий край залізячки, другим – у протилежний, і шматочок металу смикнувся.
От це було справді цікаво.
— Дозвольте? – я простягнув руку, й співрозмовник, на мить завагавшись, віддав мені батарейку.
Для початку я повторив вже бачене – тицьнув дротинками у протилежні боки, й метал смикнувся. Що саме рухалося – годі було помітити; чи то незначним було переміщення, чи то надзвичайно щвидким, але факт є факт – залізячка смикалася.
Другу спробу я зробив вкрай обережно – не тицяв дротиком (а раптом це я штовхаю?), а доторкнувся ледь-ледь, підводячи кінець повільно-повільно, міліметр на секунду, або й ще повільніше.
Смикнулося.
— Гм, — сказав я, а чоловічок самовдоволено посміхнувся.
На третю спробу я затис метал поміж нашою тарою – моїм келихом та його кухлем. Доторкнувся.
"Дзень" – неголосно сказав келих і тріснув. Пива в ньому лишалося небагато, якраз на геть невеличку калюжку у межах столику.
Хоч як неголосно дзенькнуло скло, офіціантка, однак, негайно опинилася поруч.
— Перепрошую, — сказав я. – Замініть будь ласка, й включіть у рахунок.
Навіть цього разу вона посміхнулася – втім, хтозна, може зазвичай клієнти намагаються не платити за розколотий посуд. Треба врахувати на майбутнє.
— Дуже цікаво, — пробурмотів я, знову переклавши зразок на вільне місце – подалі від скла. Солідний експериментатор за такий маневр міг і по голові дати – бо вільне місце було залите пивом, а хтозна, як впливає електроліт на зразок?
Але я не був солідним експериментатором.
— А збільшувати напругу пробували? – недбало запитав у все ще тріумфально налаштованого співрозмовника.
— Пробували, звичайно, — аж образився той. – Піднімали до двохсот двадцяти, а діла боїмося – раптом згорить. Але те нічого не дало – амплітуда не міняється.
Я мав підозру, що не побоялися, а не знайшли трансформатора, але то було несуттєво.
— Навряд чи згорить, — неуважно пробурмотів я. – Дуже навряд чи... а перевіряли залежність руху металу від дистанції поміж електродами?
— Гм, — співрозмовник замислився. – Знаєте... мабуть, що ні. Справді, ні. А ви молодець!
Він знову радісно ухопив свій кухоль.
— Одразу видно науковий підхід! Ви ж науковець, так? Експериментатор? Це одразу помітно, одразу бачите всі недоліки методології. Знаєте що? А ви приходьте до нас! Може, справді, є сенс спробувати якусь нову методу, напрацювати статистику... ви ж науковець, так?
— Щось на кшталт цього, — трохи ухильно відповів я, зменшив дистанцію між дротинами, й тицьнув.
Зразок сказав "клац" і перетворив на довгеньку паличку.
— Ух ти... – заворожено прошепотів співрозмовник. –Та ви справді талант! Оце відкриття...
Я тим часом скрутив дроти у тугенький жмут, а щоб не закоротити їх поміж собою – вставив поміж кінці папірця. Кажуть, деякі терористи так детонатори роблять, і при достатній довжині контактів, якщо папір-ізолятор висмикнути, то де-небудь обов'язково замкне...
У нашому випадку, однак, довжина контактів була міліметрів зо три, а папірця я не висмикував, а витягав, причому дуже-дуже обережно.
Не замкнуло. Натомість утворилася така собі крихітна виделочка з відстанню поміж контактами десь півміліметри. А тугий жмутик не давав кінцям ані сходитися, ні розповзатися.
Співрозмовник нахилився ближче й втупився у конструкцію.
— Чудово, — видихнув він. – Отак, з підручних матеріалів... Ні, ви точно наша людина. Признайтесь, у якій галузі...
— У нейрофізіології, — буркнув я, прилаштовуючи залізячку зручніше.
— Теж, мабуть, цікаво, — ввічливо сказав чоловік.
— Аякже! – цілком щиро відповів я. – Людський мозок, знаєте – страшенно цікава система. Не сказати б, що дуже ефективна – якби, наприклад, каналізація працювала лише на десять відсотків потужності, то людство давно потонуло б відомо у чому; але надзвичайно стійка до сильних пошкоджень – чим та ж каналізація похвалитись не може. Якщо каналізаційну трубу прохромити ломом – то з неї потече, а мешканці будинку будуть довго висловлювати подяку, причому якщо спіймають – то не лише усну.
— Так-так? – охоче погодився дядько. – Знаєте, я колись...
— Наприклад, – впевнено продовжив я, і чоловік примовк. — У позаминулому століття дядькові, що працював на будівництві тунелю, прохромило голову — якраз ломом. Вижив. Але сильно змінився, працювати на одному місці не зміг, подався у мандри. Не знаю, чим скінчив.
Чоловік слухав уважно, тож я продовжив:
— Але лом – це варварство. Він руйнує мільйони зв'язків одночасно, потрібних і непотрібних, винуватих й невинних, й схильність до альтруїзму може лежати поруч з любов'ю до пива, а совість може бути переплутана з талантом до малювання. Хрясь! – і все одразу зруйноване. А там – може відновиться щось, може й ні.
Я хильнув ще трохи, Неслухняний шматок металу ковзав столом, як живий, наче дуже не хотів, щоб у нього тицяли дротиками.
— Притримайте, будь ласка, — попросив я співрозмовника. – Ні, не тут. Лівіше. Ще трохи лівіше. Та ні, не тут!.. Ось нахиліться до столу й придивіться – бачте, куди я хочу тицьнути? Отак і тримайте. Дивіться уважно!
Я старанно прицілився й тицьнув дротами.
Цього разу "клац" не було.
"Клац" утворюється, коли шматок живого металу стрибає по столу. Міняє конфігурацію, довжину, ширину, діаметра – та що завгодно. Підстрибує й падає – от вам і "клац". А підстрибує лише тоді, коли є на що спертися – бо Ньютон є Ньютон, а закон є закон.
Так от, якщо стіл вдарити тупим кінцем ножика, то буде "клац", а якщо гострим – то ніж застрягне. Цебто, проникне у товщину дерева на якусь глибину. Якщо ножик товстий, а швидкість мала – то ненабагато, а якщо тонкий і швидкість велика – то на більше.