Я бурмочу про себе всю строфу, щоб не забути. Ліньки вставати, щоби записати. Ще раз подумки повторюю всі слова, хоча й розумію, що треба встати і записати, бо забуду.
Тихенько встаю, щоби не розбудити дружину. Завмираю, бо дружина заворушилась. Але все минуло. Відвернулася і спить далі.
Блокнот і ручка в моїх руках. Пишу на колінах. Лягаю, бо розумію, що на цьому віршик не закінчиться і нові слова завітають до моєї бідної голівоньки.
Я несерйозно ставився до свого віршування. Це було саме віршування, а не поезія. Поезія – це Ліна Костенко, яку я найбільше любив. Якщо ти не перевершив її, то не можеш вважати себе поетом.
Народилося ще два рядочки:
Вона – твій Бог на цій планеті.
А решта все – це суєта.
Записав їх лежачи. Вслід за ними пішло закінчення строфи:
Загрузнеш сліпо в Інтернеті,
Де істина уже не та.
Дружині подобаються мої вірші. Я не ховаю від неї блокнот. Він завжди на видному місці. Коли хоче, бере й читає. Правда, не завжди каже мені про це. Але ж я ще той нишпорка, тим більше, що пишу романи про детектива Василя Васильовича. Бачу, що блокнот з моїми віршами лежить не так, як раніше, трохи зміщений у просторі й часі. Або дружина читала, або Бог завітав, щоби глянути на мої художества. Чи Лихий?
Відразу записую те, що народилося в голові:
Все віртуальне в цьому світі.
А ти – за тридев'ять земель.
Трохи задумуюсь – і пишу далі:
Наловиш мовчки в свої сіті
Чужих думок уламки скель.
Дружина каже, що мої вірші їй подобаються більше, ніж романи про детектива Василя Васильовича. Це зрозуміла людська оцінка будь-якої творчості: подобається – не подобається. Насправді існує глибинне розуміння. Я думаю, що мої романи про детектива Василя Васильовича є більш вартісні, ніж вірші. Але не сперечаюсь з дружиною. Навіщо? Бодай щось їй повинно подобатись у мені.
Повільно, з потугами, але все ж народжується остання строфа:
Та вже не побудуєш гору.
Химерний всесвіт вирина.
Даєш собі останню фору.
Програв життя – твоя вина.
Перечитую увесь вірш. Що там казати, залишаюся задоволеним. Відчуваю, що змучився. Відкладаю блокнот і ручку. Треба спати. Доволі швидко засинаю. Вже ніщо, здається, не наснилося.
10
Прокидаюся близько десятої. Дружини поруч на ліжку нема. У квартирі теж. Пригадую, що сьогодні субота. Мабуть, пішла на базар. Могла б і сказати. Пошкодувала, бо спав?
Швидко голюся, випиваю горнятко кави. Майже біжу на похорон. Встигаю.
Першою, кого побачив, була дружина. Вона про щось розмовляла з колишнім прокурором Дрогослава і Нишпоркою. Ніби вчора не встигли наговоритися. Складалося враження, що свята трійця і вночі не розлучалась. І лише я знаю, що це не так. Чи мені теж наснилося, що дружина лежала поруч на ліжку? Відчуваю, що вона мене помітила, але виду не подає. А мені не хочеться знову вітатися з колишнім прокурором міста і Нишпоркою. Бачилися ж сьогодні, всього декілька годин минуло. Зазвичай дружина подібні заходи не відвідує. А тут прибігла, навіть мене не розбудила. Хоче все-таки довести до логічного завершення свою версію, що я вночі залишився з покійним, бо мене звабила якась молодичка? Ну-ну… Мені байдуже.
Вперше цього ранку згадав про Петровича. Його ніде не видно. Біля під'їзду скупчилися люди. Вартувало піти востаннє попрощатися з Яковом Марковичем Зінгером, але я чую, що хтось каже: "Зараз мають винести труну з тілом".
І тут виходить Петрович. Наші погляди пересікаються. Я не витримую й опускаю очі додолу. Наступної миті вже бачу його спину. Цей чоловік має незбагненну владу наді мною. Але зараз я йому не цікавий, раз так швидко здався.
Далі все йшло за усталеним сценарієм. Винесли труну. Щось казав священик. Я ніяк не міг згадати, чи це той, що був вчора, чи інший. Я спостерігав за Петровичем. Мені здавалося, що він тут головний. Звісно, зараз на повну котушку спрацьовувала моя фантазія, але Петрович був то біля священика, то уважно дивився за тими, хто брав труну на плечі, ніби сумнівався в силі цих чоловіків, то, здавалося, готовий був підставити своє плече, коли труну вмощували на машину. Але його допомога не знадобилася.
До церкви він ішов у перших рядах супроводжуючих. Я дивився йому в спину. Декілька разів Петрович озирався, ніби відчував мій погляд. У ті миттєвості я бачив невдоволення на його обличчі, буцімто він вважав, що це була моя маленька помста за те, що він зневажливо ставиться до мене. Зараз я розумію, що в ті моменти, коли мені здавалося, що я зійшовся в уявному двобої з Петровичем, насправді з його боку нічого не було, він навряд чи зауважував моє існування на білому світі, а причин невдоволення могло бути безліч. Проте письменницька уява малювала не знати що.
Вже біля церкви я зауважив прискіпливий погляд дружини. Мабуть, увесь цей час, йдучи позаду, вона спостерігала за мною, як я за Петровичем. Можна було зрозуміти її розчарування, бо біля мене не вимальовувалася жодна молодичка. Але треба було знати впертість дружини. Вона до останнього доколупуватиметься, аби підтвердити, що її версія була правильною. І навіть коли переконається у поразці, ніколи цього не визнає.
Мені здавалося, що і в церкві, а потім і на цвинтарі Петрович вдавав із себе головного. Принаймні я переконаний, що він неодмінно потрапляв на фотографії, зроблені з різних ракурсів деякими чоловіками.
Коли хтось запросив на поминки, можете не сумніватися, що Петрович був одним із перших, кого це насамперед стосувалося. Натомість дружина на поминки не поїхала, а несподівано зникла із цвинтаря. Звичайно, я спеціально за нею не стежив, але весь час бачив її у компанії колишнього прокурора Дрогослава і Нишпорки, а вже за столом у квартирі покійного її не помітив. І тут дружина зробила стратегічну помилку. Різноманітні страви розносили молоді вродливі жінки та дівчата – мабуть, сусідки Якова Марковича Зінгера. Я й раніше бачив окремих із них на парастасі, а потім під час нічного сидіння біля труни адвоката і на похороні, але кожна була ніби сама по собі, а тому особливо в очі не кидалась. А зараз вони зібрались в одному місці, ніби змагаючись між собою у красі і принадах. Побачила б їх дружинонька – ото б заспівала мені, згадуючи до кінця життя, що навіть на похороні я не можу дати собі спокій.
Мені справді впала в очі одна молодиця. Вона теж, мабуть, вичитала хтивість у моїх очах, хоча це було не зовсім так і принаймні не так відверто, як могло здатися на перший погляд. Чомусь мені здалося, що коли вона носила страви, то неодмінно подавала мені першому, а одного разу нахилилася наді мною, ставлячи на стіл чергову порцію, і я відчув на спині її тугі груди.
Не знаю, чи мала би ця історія розвиток, але на поминках був її чоловік, який доволі швидко напився і намагався співати. Довелося моїй красуні забирати його додому, і більше того дня я її не бачив.
Я зовсім забув про Петровича, а коли згадав, відчув на собі його пронизливий погляд – ніби із потойбічного світу.
Мені ставало все важче й важче на серці й душі. Не дочекався до кінця. Вийшов надвір. Ніхто на мене не звертав уваги. Чоловіки палили цигарки і розмовляли. Я нікого не знав. Повільно пішов від будинку. Коли зайшов за ріг, прискорив хід. Здавалося, що Петрович зараз наздоганятиме мене. Я озирнувся. Його не було. Я швидко пішов додому.
11
Дружина дивилась телевізор і навіть не глянула в мій бік. Здається, до кінця дня ми не сказали одне одному жодного слова.
Я сів за стіл. Дістав чистий грубий зошит. Так завжди розпочинав роботу над новим романом про детектива Василя Васильовича. Але зараз надписав зверху – ПЕТРОВИЧ. Задумався і рішуче став писати:
"Після похорону Якова Марковича Зінгера минуло декілька місяців. Була вже зима. Петрович жив у мене на дачі. Це стало логічним вислідом нашого знайомства і зближення. Я не зможу пояснити вам, як це сталося, та й, за великим рахунком, хіба це важливо? Так мало бути – і я в це вірю. Моя віра не має нічого спільного з фаталізмом і, звичайно, до божественного вона теж не належить. Між мною і Петровичем склалося щось таке, чого я не в змозі пояснити словами. Якби я й далі щось нафантазовував собі, то сказав би, що це дружба. Але це не була чоловіча дружба у звичайному розумінні цього слова. Це не була і любов у християнському значенні, бо я і Петрович хоч і віримо в Бога, але нам дуже далеко до чеснот, яких мають дотримуватися праведники, – і ми це прекрасно розуміємо. Я декілька разів намагався охарактеризувати свої стосунки з Петровичем – і в мене з цього нічого не виходило. Якось дружина сказала, що я ставлюся до Петровича набагато краще, ніж до деяких наших родичів. Спочатку вхопився за цю думку, але потім зрозумів, що навряд чи мої стосунки з Петровичем можна віднести до розряду родинних. Можливо, трапляються серед них і щирі почуття, але здебільшого я набачився такого, що й згадувати не хочеться. Одним словом, я не знаю, як назвати те, що зав'язалося між мною і Петровичем, а лукавити не хочеться. Тому нехай усе залишається так, як є. Можливо, мені вдасться знайти потрібне слово. Або ж читач сам назве його, коли дочитає до кінця цю розповідь".
Запас натхнення був вичерпаний. До того ж, дружина вимкнула телевізор і пішла до спальні. Вона не любила, коли я палив світло, як вона казала, хоча якусь мелодраму могла дивитись і далеко за північ. Мов на страту, поплівся до сімейного ложа.
12
На декілька днів між мною і дружиною встановилася німецька мова. Це мені було навіть вигідно, бо обійдеться без необхідних пояснень. Час від часу дружина вирішувала робити перерву в спілкуванні зі мною. Мабуть, так гласив один із педагогічних принципів, покликаних рятувати сім'ю: краще недоспілкуватися, ніж переспілкуватися. Я не смів суперечити дружині, яка працювала вчителькою більше тридцяти років. Інколи мене дратувало, але в абсолютній більшості випадків я був байдужим до того, чому вона мовчить. Жодних видимих причин для цього, здавалося, не було. Але це на мою думку, звичайно. Ось так замовчить несподівано, набундючиться, ніби ти щось їй винен, – і все. Думай, де проштрафився. Спочатку я сильно сушив собі голову, вишукував ймовірні і неймовірні причини. А потім звик. Мовчиш – ось і добре. Баба з возу – кобилі легше. Чи коневі. Тепер причина була очевидною.