Він так і заснув, сидячи на кріслі, не розуміючи, чому цієї ночі люди не розходяться, чому навколо нього і всіх розливається аура добра і терпимості. Втім, щось лихе приснилося йому: якийсь пес із трьома головами поїдав дрогославських собак. Вітя розплющив очі, мотнув головою, аби дурний сон втік до когось іншого, потягнувся на кріслі і спокійно став дивитися що ж діється навколо.
На виборчій дільниці вже давно підрахували всі голоси, вкинуті і сфальшовані, і тепер гучно святкували перемогу Ющенка. Втім, порівняно з першим туром, свята не вийшло. Чи то всі були перемучені, чи тому, що результат на їхній дільниці був відомий наперед, але в підсумку все залежало не від них, і не від таких, як вони по всій Україні, а від Києва, від того, хто керував усім цим процесом, знаходячись у тіні і роблячи результат таким, яким би він не мав бути.
Люди на вулиці молилися за перемогу Ющенка. Їхній настрій не передавався членам дільничної комісії, які вже добряче випили і тепер сподівалися на грошову винагороду за свої труди. Ні, це було єдине ціле — там, на вулиці, і тут, у приміщенні, — але Вітя відчув на клітинному рівні цей внутрішній дискомфорт і йому захотілося на вулицю. Він ніколи би не зміг пояснити цього. Глянувши на свічки за вікном і на гурт людей, які молилися його Батькові, Вітя зрозумів, що має бути там, з ними, а не тут, з тими, хто хоч його і смачно годував, але не випромінював отого світла, яке мало би йти від душі, а не від грішного тіла.
Він стрімголов зірвався з крісла, ніби сталася несподівана пожежа, і вибіг з виборчої дільниці на вулицю. Це викликало лише сміх у присутніх, але Вітя на те не зважав, він узагалі не почув того сміху, лише відчув злу силу, яка вогнем шубовснула його у спину, але він був уже далеко — не фізично, а душевно — і великої шкоди це йому не завдало.
— Наш Вітя захотів у туалет, — мирно промовив Віталій Загірський, який на час виборчої кампанії був головою дільничної комісії, що розташовувалася в одному із ще не задіяних залів для експозицій краєзнавчого музею "Дрогославщина". Всі теж були мирно налаштовані, і його слова викликали новий напад сміху. Здається, нічого смішного у тій банальній ситуації не було, але сміх сам виривався з грудей, жив окремо від тіла і заповнював простір. Це не був щирий сміх людей, упевнених у своєму життєвому існуванні. Він не став часточкою їхньої душі, а тому спокійно прогулявся по кімнаті, байдуже пройшовся по купі паперів, підрахованих і непідрахованих бюлетенів, що лежали на столах, і вилетів з кімнати, шукаючи, як і Вітя, волю на земному просторі.
8
Ще ніколи у своєму житті Юлька так не плакала. Вона навіть не здогадувалась про можливість подібної сльозової зливи зі своїх очей.
Зранку, коли мала Василівка ледь заснула після ганебного відвідування штабу Януковича, їй на мобільний зателефонувала мама і сухо сказала, що помер батько.
Спочатку Юлька нічого не второпала. Вона подумала, що помер дідо, мамин батько. Останнім часом він хворів, не піднімався з ліжка, лікарі скрушно розводили руками: мовляв, уже нічого зробити не можемо, але справно брали гроші за відвідини. Смерті діда чекали з дня на день, але щоби помер тато...
Свого тата Юля не любила. Мабуть, ця нелюбов передалася їй від мами, яка терпіла чоловіка заради дітей, господарки, ймовірних пересудів людей. Але дві жінки — ні одна одній, ні самі собі — ніколи б не призналися, що не люблять цього чоловіка.
Сльози самі виливалися з очей Юльки, вона не могла їх стримати – і коли виходила з профілакторію, і коли їхала в маршрутці до села. Люди вже знали, що помер Василів Петро, веселий хлопака, любитель чужих жінок, і, як могли, заспокоювали дівчину.
А вона плакала не тому, що помер батько, якого вона не любила, їй було просто шкода його, але й не більше, і сльози тут були ні до чого. Юлька плакала тому, що з нею так ганебно напередодні повелися у штабі Януковича, і вона злякалася, і дала собі повестися, власне, так, а не по-іншому.
Коли її привели до Орлова, начальника штабу, вона була ще сонною, дрижала від холоду, хоча охоронці обгорнули її ковдрою, але під нічною сорочкою взагалі нічого не було. Зазвичай Юлька любила спати голісінькою, але вдарили перші морози, і ковдра не зовсім зігрівала її грішне тіло.
Орлов, ніби й не помічаючи дівчини, але роздягаючи її своїми масними очима, говорив про те, що вже надійшли дані про перемогу Януковича на президентських виборах. Звідки Юльці, далекій від політики, було знати, що її беруть на понт, що результати будуть відомі значно пізніше? А зараз вона просто повірила цьому п'яному чоловікові, який впевнено говорив те, у що сам хотів вірити.
З його слів виходило, що Юлька здійснила кримінальний злочин, на очах у людей зірвавши плакат з теперішнім уже президентом України. Мовляв, є свідки. А звідки їм було взятися, коли дівчина, стара конспіраторка і партизанка, все зробила так, що ніхто й не помітив? І хто її здав, коли вона, весела й збуджена, у тісній студентській компанії розповідала про свій героїчний вчинок?
Орлов казав, що є відповідна стаття у карному кодексі, що Юльку тепер обов'язково відрахують з університету, але він як старший товариш готовий усе зробити для неї, бо розуміє, що дівчина діяла не сама, що її хтось намовив.
Юлька була готова на все, лиш би їй дали можливість закінчити той клятий університет, лиш би не повертатися до села й не крутити коровам хвости, лиш би не чути в спину злорадний сміх односельчан. Вона не відмовилася від запропонованої горілки...
...Орлов робив з нею усе, що хотів, прямо на столі у штабі, скинувши на підлогу вже тепер нікому не потрібні документи зі списками людей, що брали участь у виборчій кампанії, з результатами виборів по кожній дільниці.
Дівчина вже давно зігрілася і почала сама розпалюватися, заводячись усе більше й більше в сексуальному екстазі, коли задзеленчав телефон і Орлов потягнувся до слухавки. Він довго й монотонно говорив про щось з якоюсь жінкою, плаксиво усміхаючись і показуючи жестами Юльці, щоб вона йшла геть. А дівчині враз стало образливо, що на вершині задоволення її так ганебно кидають заради якоїсь невідомої фіфочки, і не поспішала йти, аж поки Орлов силоміць мало не виштовхав її за двері.
Юльці довелося пройти ще крізь криві усмішки охоронців. Хлопці, як з'ясувалося, весь час чатували за дверима і могли чути її стогони, рипіння столу, сопіння начальника штабу. Дівчині не було соромно, хотілося скинути з себе ковдру і нічну сорочку, показавши хлопцям усю красу свого грішного тіла, а потім нахабно втекти від них, залишивши з носом, але в останній момент вона стрималась і не зробила цього.
В кімнаті Юлька кинулась на ліжко і гризла зубами подушку, змочуючи її слізьми. Найбільше зараз на світі вона ненавиділа Орлова – не за те, що він із нею зробив, а за те, що якась жінка після їхньої любові на столі була для нього важливішою за Юльку.
... Зайшовши до хати й побачивши мертвого тата на столі, Юлька заридала, як ніколи не робила цього у своєму житті. Перед нею стояли масні, нахабні й солодкі очі Орлова. Мама зі здивуванням подивилася не неї, не розуміючи, що коїться з донькою.
9
Це був її день народження. Ні, власне, свої уродини Уляна Гриньків святкувала на початку серпня. Але оте хвилювання, внутрішнє тремтіння, коли відчуваєш на собі посилену увагу інших людей, які говорять тобі лише приємне, поселилося в неї і в ті листопадові дні.
Якби їй ще декілька днів тому сказали, що буде помаранчева революція, вона б, звісно, не повірила. Хоча інтуїтивно відчувала, що має щось бути, повинна ця напруга чимось скінчитися, але її душа скулилась, очікуючи найгіршого, а тіло за інерцією продовжувало діяти у ющенківському річищі – і якось так виходило, що вона, Уляна Гриньків, неодмінно опинялась у центрі подій, саме від неї йшов той імпульс, який піднімав дрогославців і змушував їх щось робити. За великим рахунком, це був хаотичний рух, який не сприяв будівництву, а, радше, у кінцевому результаті, вів до руйнації, але ці всі потуги можна було побачити неозброєним оком лише з висоти пташиного лету чи з глибин мужності Божественного провидіння. Усередині ж Дрогослава як замкненого простору людська метушня була виправданою, мала якусь кінцеву мету, хоча, мабуть, ніхто би не зміг її чітко сформулювати. Ні, всі – принаймні, ота більшість метушливих людей – бажали Ющенкові перемоги і були щиро переконані, що саме їхня метушня, яка не мала нічого спільного з суворою організацією праці й яка, власне, дає результат, — призведе до бажаного. Якби вони просто сиділи, склавши руки, і нічого не робили, — результат був би той самий. Але люди повинні були задіяти самі себе, відганяючи страх, виправдовуючи власне грішне існування на цій землі.
Якщо був її день народження, то як без подарунків? І вони посипалися на Уляну Гриньків, як з рогу достатку.
Уже з самого ранку, коли стало зрозуміло, що в Києві назріває великий бунт, Уляні Гриньків зателефонував директор Дрогославського горілчаного заводу Ярослав Пиж. Напередодні вони вовтузилися між собою, Уляна на сесії міської ради ставила питання про зняття Ярослава з посади, але ця пропозиція тоді не пройшла, бо чимало депутатів брали горілочку на заводі – хто за символічну платню, а хто й задарма. Тепер Пиж, ніби між ними нічого не було, діловим тоном сказав, що треба вивантажити двадцять ящиків горілки. "Можливо, знадобиться для людей", — безневинно сказав він. Гриньків прийняла його тон і, не вдаючись у подробиці, для кого відвантажити, кому відвантажити і навіщо відвантажити, сказала, аби віз горілку до неї на дачу, чоловік зараз туди під'їде, а потім вони розберуться що з нею робити. З горілкою, звичайно.
Чоловік, її вічно затурканий Славко, щось буркнув, бо був сонний і злий, але Уляна зиркнула на нього – і цього було достатньо, аби здолати його спротив. Уже коли чоловік пішов, щось муркочучи собі під ніс, а вона зібралася до міста, подумала, що Пиж не знає, де її дача. Але не стала телефонувати йому: знайде. Вона не думала про те, що горілка залишиться у неї і буде використана для її потреб, бо не було необхідності думати саме так, особисто для Уляни все було зрозумілим, не потребувало якихось доведень чи заперечень, спокійно улягалося у прокрустове ложе її думок і намірів.
Дрогослав був заспаний, але люди снували вуличками міста.