Мені видалося, що він ще запалив цигарку, аби перестали тремтіти руки.
А смерть наближалася до мене вже з іншого боку. Я швидше відчув, ніж почув гуркіт двигуна автомобіля. На цей раз це був легковик, і виїхав він із воріт виправної установи.
Відчуття незборимого страху заполонило все моє єство. Коли автомобіль зупинився поруч із моїм рятівником, я хотів піднятися, прожогом вискочити з кабіни — і бігти, бігти, бігти, поки очі бачать і стане сил. Уже значно пізніше я зрозумів наївність своїх намірів. Мене, охлялого й нервово та фізично виснаженого, одразу б наздогнали випасені бугаї з виправної установи або, щоб себе не затруднювати, прошили б автоматною чергою, одержавши за це заслужену нагороду. А зараз інтуїтивно якась незборима сила припечатала мене до дна кабіни та не дала мені й сотої долі шансу, аби зважитися на нерозсудливу втечу.
Із легковика почувся владний голос, який належав Больбакову (о, цей голос я навічно закарбував у звивинах свого мозку!):
— Эй, ты! Здесь не пробегал арестованный?
Відповіді свого рятівника я не почув. Можливо, її й зовсім не було, а все обмежилося лише жестами (мовляв, нічого не бачив), бо знову залунав голос Больбакова:
— Смотри мне! Если врёшь — расстреляем!
Із легковика хтось вистрибнув і підбіг до дерев'яної скрині зі сміттям. Скрипнула ляда — і через хвильку почувся приглушений стогін, ніби людина прощалася з життям:
— Здесь его нет, товарищ Больбаков.
Я упізнав голос начальника виправної установи, який ще цієї ночі знущався з мене, а потім, коли приїхав Больбаков і ситуація змінилася, так люб'язно показував мені, де знаходиться найкращий у в'язниці туалет. Мені стало смішно, як швидко такі люди, в залежності від ситуації, переходять із однієї мови на іншу. Вже значно пізніше я проаналізував інтонацію приреченої людини, яка вимовила ці слова, а зараз блискавично думав: загляне хтось у кабіну чи ні?
Не заглянули, бо легковик зі злістю від'їхав. Водій вантажівки знову невиправдано довго, як мені видалося, копирсався на вулиці, вигрібаючи зі скрині сміття, аж поки не з'явився в кабіні.
30
Ні, можна було збожеволіти від психологічної перенапруги й боязні за власне життя: двигун багатостраждального сміттєвоза надумав не заводитися! Водій, на якого я ладен був молитися всі дні відпущеного мені на цьому світі життя, стиха матюкнувся й вивалився, немов у прірву, з кабіни. Тепер він уже справді довго вовтузився надворі, чаклував біля двигуна, аж поки той зволив запрацювати.
Ті довгі хвилини невизначеності й чекання біля стін в'язниці, в якій стільки (скільки?) років я відсидів і з якої щойно, завдяки сліпому випадкові ( чи не про це казав професор із верхніх нар?) втік, додали на моїх скронях, — я відчував це фізично, ніби легка павутина окутала мене, — чимало сивих волосинок. Немилосердно калатало серце, заніміли руки й ноги від неприродної пози. Я боявся поворухнутись, аби чимось не видати себе, хоча міг спокійно випростати ноги чи ще якось по-іншому змінити положення тіла, адже знаходився у замкненому просторі, в кабіні, і хіба зі супутника можна було засікти мене, в'язня чотириста тридцять першого. Зайвий раз із цієї причини я навіть, наївний, не ковтав слину, ніби хтось, крім мене самого, міг почути цей звук. Для себе я вирішив витерпіти все до кінця, не зробити якоїсь малюсінької дурненької помилочки, аби знову не потрапити до ненависної в'язниці.
Коли сміттєвоз нарешті зрушив із місця, водій почав говорити сам до себе, не дуже й піклуючись, очевидно, про те, щоб урятований ним в'язень казав щось у відповідь:
— Ще мусиш трохи потерпіти, друже, поки я не закінчу своєї роботи, аби на мене не впала підозра, що я тобі допоміг утекти з цієї виправної установи. Десь через півгодини ми будемо проїжджати мимо будинку, в якому я живу, і до вечора ти переховаєшся там. А вночі я тебе перевезу в ліс, є в мене там чудова хатинка, і жодний дідько тебе не знайде. Нічого не бійся, друже, коли ти зі мною!
31
Водій раптом замовк, ніби несподівана думка пронизала його мозок. Інтуїтивно я відчув моментальну напругу, що виникла між мною та моїм рятівником, хоча не усвідомлював і не розумів природу цього. Пауза затягувалась, і почуття страху, вже вкотре за цей день, заполонило все моє єство.
— А, може, ти провокатор?! — Несподівано різким фальцетом вигукнув водій. — І вони підіслали тебе, аби й мене засадити до в'язниці, як зробили це колись із моєю дружиною, про яку я й досі нічого не знаю, де вона?!
Аж тепер я зрозумів, яка думка змусила надовго замовчати мого рятівника, перш ніж він виголосив цю тираду. Я не знав, що відповісти — як не знав, хто я і що взагалі роблю на цьому світі. Серце було ладне вискочити з грудей, і я ледь поворухнувся, аби змінити незручну позу. Проте я зупинився на піврухові, бо подумав, що водій сміттєвоза неправильно витлумачить це, як підтвердження його підозри, і ще стукне чимось важким по голові.
— Але ні, — знову почувся голос мого рятівника. — Ти не провокатор, я це відчуваю. Адже не могли вони все передбачити. Хоча й мають майже необмежену владу, але їм мене не провести. Та й якби вони хотіли влаштувати проти мене провокацію, то знайшли б тебе в кабіні мого старого сміттєвоза, а мене б негайно схопили. Ні, ти не провокатор, — упевнено сказав водій, а старенький сміттєвоз у відповідь навіть по-молодечому проїхав незначний відрізок шляху.
Я дозволив собі змінити позу, бо здавалося, що відваляться руки й ноги, а серце вискочить через горло. Проте й далі я не наважувався сказати бодай декілька слів своєму рятівникові, аби не порушити необережним словом той незримий баланс взаєморозуміння, що склався між нами.
Водій сміттєвоза декілька разів зупиняв машину, викидав сміття зі скринь і майже весело вирушав у подальшу путь. Я подумав, що йому справді може бути весело, бо вдалось обхитрувати всесильних нишпорок із виправної установи.
— Знаєш, колись мені снився сон, — говорив водій. — Ніби я допомагаю втекти ось такому в'язневі, як ти. Це було декілька років тому, і я вже забув, що мені детально снилося, але ось сьогодні побачив тебе у скрині для сміття й одразу згадав це. Видиш, Боже провидіння таки витає над нами, що б там вони не казали! Ні, ми їх переможемо, друже! Дідька лисого вони тебе знайдуть!
Він поклав свою долоню мені на голову, і стало тепло й затишно, як у дитинстві.
— Два роки тому один нещасний уже втікав із нашої виправної установи, — продовжував говорити мій рятівник. — Підстрелили його, гади. Ще десь із тиждень, кажуть, помучився в камері й помер. Не бійся, на тебе така доля не чекає, раз ти зі мною.
Від усього пережитого й заспокійливих слів водія я розслабився. А тут ще ніби комар укусив мене в потилицю. Захотілося забути про все на світі — і я втратив свідомість.
ЧАСТИНА ДРУГА
СОФІЯ
1
Неправда, коли люди думають і кажуть, що вони не вміють і навіть не можуть літати. Ще й як уміють! Ще й як можуть! У цьому я переконався на собі.
Я літав, і мені було так добре, як ніколи. Географія в школі видавалася мені нудним і зовсім не потрібним предметом. Можливо, винною в цьому була стара вчителька, яка більше дбала про свої хвороби, ніж про те, щоб учні перейнялися любов'ю до подорожей, зрозуміли серцем, який багатовимірний і багатобарвний навколишній світ. Уроки географії ми явно відбували: грали в "хрестики-нулики" та "морський бій" або читали під партою пригодницькі книжки. Хтось списував задачки на наступний урок чи відверто нудьгував, а географічці важко було піднятися з крісла, щоб побачити, що ми робимо. Вона була мудрою жінкою і розуміла, що все життя займалася не своєю справою, але за рік до пенсії не прагнула щось кардинально змінити, тому ми могли робити все — звичайно, в межах розумного, щоб не порушувати дисципліну й особливо не дратувати вчительку.
Я ніколи не думав, що знаю напам'ять географічну карту. І не тільки країни, моря, річки, гори. Я знав кожний земний згин і, коли летів, то розумів, що зараз маю повернути ось туди, а тепер треба зменшити швидкість, щоб добре розгледіти божественну красу земного.
2
Я літав доволі високо і не бачив людей. Мені видавалося, що Бог, який ще вище, ніж я, теж не бачить людей, не знає, що вони взагалі існують, що в них є якісь проблеми, що вони вбивають одне одного, потерпають від голоду і нерозділеного кохання. Я гнав від себе ці атеїстичні думки, бо розумів, що мою свідомість паралізувало минуле, але нічого не міг вдіяти. Звичайно, хотілося вірити, що Бог усе знає, усе бачить і вершиться Його воля. Але віра моя була слабенькою, а дійсність, яку я бачив чи то з висоти пташиного лету, чи то з висоти власної душі, говорила зовсім про інше, ніж те, що мало би бути насправді, або в що увірували люди.
Я стрімко летів униз, намагаючись бодай самому собі довести Божу правду, відчував кожну краплинку води, кожну жилочку на листі, кожний подих вітру — але людей не бачив. Не могли ж вони, справді, в одну мить зникнути із земної поверхні! Тоді навіщо Бог сотворив живу природу без людей? Адже якщо немає людини, то все інше втрачає сенс. Чи, мислячи галактиками й інколи опускаючись до рівня планети, Бог не дуже і розуміє людину, якщо ми зовсім не розуміємо Бога? Повинен же тут бути взаємний зв'язок.
Якщо сказати, що я злякався, коли не побачив на земній поверхні людини, то це не відповідатиме дійсності. Звичайний людський страх не мав нічого спільного з тим почуттям, яке охопило мене. Це не був відчай чи байдужість до всього земного. Це був якийсь божественний внутрішній холод, коли людина вбирає в себе все і разом із тим відчуває себе часточкою всього навколишнього.
Бог у мені, і я — Бог. Із цим відчуттям пізнання чогось великого я прокинувся.
3
Найперше, що я побачив, коли розплющив очі, — це нахилене наді мною обличчя вродливої дівчини. В неї були сірі зі сталевим відблиском очі, в яких затаївся глибокий і давній сум; вічно вологі, як мені здалося, й пухкенькі губки видавали натуру, наполегливу в пристрасті; на лівій щоці була помітною приваблива цяточка, яку, очевидно, прагнув поцілувати кожний чоловік, котрий поважав себе і розумівся на жінках.
Після жахливого сну, коли я почав вірити у відсутність людей на землі, поява молодої незнайомки, в яку не гріх було закохатися, ставала справжнім дивом у моєму житті.