Не встиг він переступити порога, як двері замкнулися. Немає на світі могутнішого за великого аллаха, і Васько Гайовий намісник його на землі. Будь ласка! — запросив він, скінчивши свою тираду.
Кім Михайлович, а за ним і я протислися в люк.
Вузька горловина. Тісний коридор. Далі — склепіння, що ширшало й ширшало, переходячи в суцільну печеру.
Альфред зібрався вести нас в її глибину, як раптом перед входом хитнулася тінь і згори долинуло:
— Вони були єсть тут!
Ми виглянули з люка й побачили таке: на маківці Драконової гори, розчепіривши ноги, стояв містер Осел. Звертаючись до Бетлера та двох одягнутих у зелену військову форму незнайомців, показував кудись униз.
— Он там вони єсть були!
— О'кей! — відповів Бетлер. — Голодна смерть для них не гірше, ніж стати — ха-ха-ха! — рибою, — почувся його істеричний сміх.
Вони нас не помітили. Це було видно з того, як містер Осел навмання тицяє пальцем, показуючи на скелі.
— А все ж, може, пошукаємо? — запитав присадкуватий, із шрамом на лівій щоці незнайомець.
— Не поспішайте, сержанте Єрваз, поперед батька в пекло! — заперечив йому містер Бетлер. — Рано чи пізно вони до нас прийдуть. Приповзуть — ха-ха-ха! — на колінах, — знову зайшовся він реготом. — Я страшенно хочу подивитися, як ці русаки проситимуть у мене кусень хліба.
— О, це й моє бажання, — улесливо відповів той, кого Бетлер назвав сержантом Єрвазом.
— Знайома пісня! — хитнувши головою в їхній бік, мовив Кім Михайлович. — За всіх часів так із людини знущалися садисти, нуждою й голодом змушуючи падати на коліна. Сподіваються зламати і нас. А чорта лисого! — кулаком погрозив він.
— То як, Кіме Михайловичу, — перевів розмову на інше Заєць: — Закривати люк?
— Спершу давай розтрощимо педаль, яка відмикає печеру.
— А її не треба трощити — ось, погляньте! — і Альфред, просунувши руку під гранітний щабель, витяг звідти довгу металеву вісь, що утримувала хитромудрий замок.
Педаль осіла в гніздовину.
— Заховаймо і її. Ого, важка! — попробував підняти Заєць.
Ми допомогли витягти педаль із гніздовини, перенесли її через поріг.
— Тепер печери ніхто, крім нас, не відімкне. Альфред намацав важіль, потяг на себе.
І тієї ж миті кришка над люком опустилася.
ЛАБІРИНТ
Ми ніби провалилися в темряву. Вона була бездонна і така густа, що, здавалося, її відчуваєш на дотик.
Зір до неї ще не звик, а знизу вже просочилося ледь вловиме світло. Його матова цятка розросталася й ширшала, блимаючи примруженим, більмастим оком.
Спостерігаючи за тим мінливим світлом у кінці провалля, я мимоволі подумав: око дракона. Печера, мабуть, колись була норою химери, що сповзла з гірської вершини…
Втім, досить химер! Дивовижжя нам вистачає і без них. Голі, босі, з обличчям, зарослим щетиною, стояли ми, переступаючи з ноги на ногу, на холодному, сирому камінні.
— Ніколи не думав, що стану печерною людиною, — протираючи очі, які так нічого й не бачили, мовив я.
— Тепер ти, Васько, переконався, як жилося нашим далеким предкам, — десь біля мене поруч обізвався Заєць.
— Погано жилося, Альфреде, — відповів я.
— Ото ж бо! — втрутився в розмову Кім Михайлович. — Шануй, хлопче, здобутки цивілізації і не скигли за первісним способом життя.
Кім Михайлович — ясновидець. Він одгадав мої потаємні думки. Чого кривити душею: живучи в місті, я не раз мріяв про глушину й безлюддя. Хотілося хоч трохи "здичавіти", щоб про все — про їжу, одяг і тому подібне — дбати самому. Словом, то було прагнення городянина, який хоч і втратив зв'язок із природою, — все ж розуміє, що він її невід'ємна частка.
"Назад, до природи!" — волала колись моя душа.
До Природи, подумав я, а тільки не в печеру — дідько б її узяв. Як і в батискафі, тут мене гнітила й сковувала тіснява. Ковзкі, вологі стіни, до яких, шукаючи опори, торкнулася рука, теж викликали відразу. І ще: не давала спокою безвихідь.
Те, що ми втекли і відмежувалися од переслідувачів, — здорово. Проте не залишатись же нам у цьому підземеллі назавжди! Треба шукати виходу. А де його знайдеш, якщо печера, сказав Чанг, упирається в озеро, розташоване десь у середині Голови Дракона.
— Хто шукає, той знаходить, — вирік Альфред і запропонував: — Що б там не сталося, нам треба йти в напрямку більмастого "ока", з якого сочиться світло.
— Гаразд, — погодився Кім Михайлович.
І — от дивина! — з такою ж трудністю, як кілька годин тому, чіпляючись за карнизи, пробиралися вгору, тепер почали спускатися вниз. Це справді було сходження майже по вертикалі.
Ішли, раз у раз натикаючись на так звані "кармани" — низькостелі, бокові ніші, які відгалужувалися від основної печери.
У них було ще темніше — туди ніколи не проникало світло; і ми, обмацавши стіни, верталися назад, до магістрального ствола.
— Був би зараз Данило Гнатович, і горя б не знали, — сказав я, вибираючись із чергового "кармана".
— Твоя правда, Василю, — відповів Кім Михайлович. — Наш незабутній Данько, славетний пілот батискафа, — із потомствених шахтарів. Та й сам не один рік добував вуглик, землю вивчив ізсередини. Отже, і нас би провів по цих заплутаних "штреках" і "забоях".
Провів би… Усе це, звичайно, мрії, бо ніхто нам не допоможе: надіятись треба тільки на власні сили.
Альфред Заєць, досвідчений геолог, ішов першим, ми пробиралися за ним. Кожен крок долали наосліп, перегукуючись у пітьмі.
Порожиста скеля множила голоси. Слово, сказане пошепки, ставало гучним звуком, який дробився на безліч басовитих голосів. А то раптом звідкись озивалися мелодійні підголоски. Високі, чисті, вони заводили натхненний хорал і, злившись із приглушеними басами, переростали в могутнє багатолуння.
— Послухайте, — стиха мовив Заєць, коли ми зайшли до просторого грота.
І відразу у відповідь пролунало: айте… айте… айте.
Нарешті відлуння сказаного Альфредом слова вгомонилося й змовкло. Запанувала тиша.
Гуп! Гуп! Гуп!..
Слух, зосереджений і загострений, напружився.
Гуп! Гуп! Гуп! — знову повторилося в гроті.
Ніби три молоти поперемінно важко опускалися на чутливі довколишні скелі.
— Що воно? — запитав я, і гупання на мить потонуло в хаосі звуків.
Альфред, сміючись, пояснив:
— То, друже, гупають наші серця. Їхнє биття підсилюють і відлунюють скелі.
— Нічогенька мембрана! — здивувавсь я.
Ще раз прислухався. Три молоти — наші серця — не змовкаючи, били тривогу, ніби намагались за далекі далі про все сповістити друзям і побратимам.
Невдовзі ми знову зупинилися, вражені почутим. Над головою пролопотіли крила, очевидно, кажана, сколихнули повітря, і воно, вдарившись об стіни, з шерхотом прокотилося хвиля за хвилею гротами. Здалося: залетіла зграя кажанів.
— Звуковий феномен! — пояснив Кім Михайлович. — Не знаю, чи хто-небудь ще був свідком подібного. Ти б, Альфреде, взяв це собі на замітку, а тоді, дивись, і дисертацію написав би.
— Я вже й сам подумав, — відповів Заєць.
Мені ж і без дисертації цікаво було спостерігати за незвичним природним явищем. Та й кого б, скажіть, воно не заінтригувало!.. Ось із карниза, ковзнувши по сталактиту, на підлогу впала обважніла крапля. Одна, друга, третя — і печера сповнилася музикою.
Чотири вдари, такт за тактом, відзначив я, — то вступ до П'ятої бетховенської симфонії ("Доля стукає у двері", — тлумачать музикознавці). Падіння крапель прискорилося — три короткі і четвертий подовжений удар — початок славнозвісної арії з опери Моцарта, в якій Фігаро звертається до пажа — "хлопчика грайливого, кучерявого, закоханого". І взагалі багато чого можна почути в падінні цих печерних крапель…
Світлішало. Лабіринт кінчився. Знизу долинуло хлюпотіння води й чиїсь голоси. Більмасте око виявилось освітленим прожекторами плесом водойми. Там метушилися люди.
Щоб не викрити себе, ми обережно ступали на ковзкі скелясті щаблі. Так, крадучись, пробралися майже до води.
У СЕКРЕТНІЙ ЛАБОРАТОРІЇ
Океанарій, у якому ми уздріли дельфінів і людинориб, лежав просто неба. А ця водойма нагадувала озеро, куди нас під шторм загнав містер Бетлер.
Така ж, як і там, усіяна сталактитами, сферична баня. З боків підступали ребристі скелі. Між ними — наповнені водою до половини кабіни, і за прозорими скляними перетинками, ніби риба в акваріумі, якісь примарні істоти.
— Люди не люди і на дельфінів не схожі,— зауважив я.
— То підводні плавці,— уважно глянувши на одну з кабін, відповів Кім Михайлович. — Але на плавцях справді незвичні гідрокостюми.
(Як потім з'ясувалося, такі костюми, обладнані апаратом для дихання, одягають, заходячи в басейн з людинорибами, "лікарі" — дресирувальники.)
З гучномовців пролящало:
— Підготувати післяопераційний бокс!
— Бокс "Людинориба" готовий.
— О'кей! — схвально відгукнувся перший голос.
Ми бачили, як за "вітриною" кабіни з'явилося кілька людинориб. Рухались вони невпевнено й мляво, ледь-ледь ворушачи руками й ногами. Ніби силкувались і не могли за щось невидиме схопитися. Вода поглинула їх.
Та незабаром над поверхнею басейну забіліла чиясь голомоза голова.
— Я більше не можу! Не можу!! — закричала піддослідна людина. — Задуха… розпирає груди.
— Потерпи, Янеку, опануй себе! — пролунало у відповідь.
Що це? Десь уже я чув цей голос. А, сержант Єрваз. Невже то він?
— Не можу! — знову зойкнув голомозий плавець, витикаючись із води.
— Душогуби! — зціпивши зуби, кинув Альфред. — Отак скалічити людину!
Біль її, як видно, тривав. Вона безперестанку металася по басейну, ніде не знаходячи порятунку.
— Доведеться й цьому зробити ін'єкцію, — невтішно сказав хтось у гучномовець. — Лото, підготуй шприц із болезаспокійливим і снотворним! — наказав владно.
Тієї ж миті до басейну підбігла довгокоса, чорнява дівчина, а з нею двоє незнайомців у білих халатах.
— Лізь, Робі, ти, — звернувся до свого низькорослого напарника високий чоловік.
— Скажу відверто, Томе, не подобається мені ця історія з екзекуціями, — відповів той, кого звали Робі.
— А ти гадаєш, вона мені до душі? Нехай би містер Бетлер сам робив трикляті уколи. Втім, давай шприц, Лото, — звернувся він до дівчини.
І, перелізши через кам'яний планшир над кабіною, наблизився до очманілої від болю людини.
Зроблений ним укол припинив муки. Людина змовкла, хоч мені ще довго вчувався розпачливий крик.
Оце й була "лабораторія", де силоміць захопленим людям прищеплювали зябра.