Сівши коло ліжка на стілець, він поклав хворому руку на чоло і прошепотів молитву. Далі отець почав говорити про любов Божу, про його недалеку зустріч з Богом і про Воскресіння. Голос отця-місіонера все зростав і на останку вже лунав глибоким баритоном. Та Абума-Беніяра-Чіджі-Джа-орі-Ліма був якийсь байдужий до всього. Він тільки часом відганяв докучливу муху, якій сподобався кінець його носа. За тим хворий так само байдуже прийняв від отця святий образок з великим янголом, скрутив його, мов цигарку і встромив до ушної діри. Вважаючи, певно, що хворому вже однаково не пошкодить, отець простяг старому цигарку. У папуаса від цього майнула по лиці соняшна усмішка, проте цигарки він не зачав курити, а також запхав до вуха, а як священик пішов, він скоро заплющив очі й задрімав.
Дні пролітали, як солоні океанські вітри над Сама-раєм, і за деякий час, дякуючи пеніциліні та міцному прнродньому здоров'ю, хворий, на здивування лікаря й отця, почав швидко поправлятися. Більше того, він, незважаючи на свій поважний вік, швидко став зростати на вазі, а смаком до їжі випередив усіх молодших хворих лікарні.
Отець-місіонер відвідував його щонеділі. Він навіть заприятелював з ним.
Одного дня лікар, огрядна, поважна людина, сказав до отця:
— Пан-отче, ви мені не робіть конкуренції. А то хворі більше чекають на ваші цигарки, ніж на моє лікування.
Та ці жарти не спиняли невтомного отця-місіонера. Він глибоко вірив у свою місію серед колишніх людоїдів, а цигарка правила за той місток, що зв'язував його з людьми і прихиляв їх до нього.
Одної неділі, коли вже було ясно, що Абума-Беніяра-Чіджі-Джаорі-Ліма вирвався з обіймів смерти, отець став навчати старого, що це Бог допоміг лікареві його вилікувати, і за це він мусить щоденно молитися й дякувати Богові. Вислухавши, хворий кивнув головою, і тут же звернувся до лікаря, що саме підійшов, чи сьогодні він зможе дістати дві порції рижу, а, головне, меленого м'яса. Лікар покликав санітара й наказав дати хворому вволю рижу. А за тим, разом з лікарем, отець став розпитувати у старого про його минуле.
Абума-Беніяра-Чіджі-Джаорі-Ліма мав добру пам'ять і відразу почав розповідати про полювання на крокодилів, про війни з іншим племенем, з чого завжди виходив цілим.
— Тільки ось двох пальців не маю на руці — і він підніс праву руку — відрубали при нападі на селище
Гулля.
Хворому подали другу порцію рижу, і він почав його жадібно їсти.
-— Яка тут чудова природа, — звернувся лікар до пан-отця — я об'їхав недавно багато островів і кажу вам, тут вічна весна. А люди які! Немає ненависти, ін-триґ, злоби. Папуаси люди чисті, добрі, сердечні.
— Це так, пане докторе, погоджувався пан-отець — але багато чому треба подякувати нам, місіонерам. Коли б ми не проклали вам шляху, то ви б сюди й носа не показали. Адже не одного з нас, священиків, свого часу засмажили ці "сердеги" і з'їли. Тільки ми, священики, вигнали людоїдство на Папуї й зробили їх християнами. Тепер уже ви, пане докторе, не зустрінете людини, яка б без огиди згадала про людоїдство.
Коли Абума-Беніяра-Чіджі-Джаорі-Ліма запхав до рота останню жменю рижу, він чемно перепросив лікаря й запитав:
-— Пане докторе, мені було б добре, коли б ви дозволили закурити цигарку, що її сьогодні дістану від отця. Обидва, і отець, і лікар, засміялися.
— А, може б, ви ще з'їли рнжу? — запитав, посміхаючись, лікар.
— Е, рижу я дістав багато, — відповів папуас, але м'ясо ще їв би, м'ясо люблю...
Поки лікар міркував, чи дати йому ще м'яса, чи ні, отець, дивлячись на старого, раптом запитав: — А ска-жи мені так, по правді, чи ти їв колинебудь людське м'ясо?
Це раптове запитання трохи збентежило старого. У нього якось дивно заблищали очі, а по обличчю майнула тінь нерігаучости. Вкінці сказав піднесеним тоном:
— Чи я дитина, чи жінка? Само собою, що їв і то не раз. Я є з племени Ґуара-Борі. Я бився й не раз їв свого ворога!
— Але то було вже давно ?!
— Ио-йо — сказав з протягом папуас, — вже багато крісмесів минуло...
Отець був невдоволений відповіддю старого, до того ж ще й лікар раз-у-раз, хоч і жартома, кидав свої жартівливі дотепи. І священик, поводивши трохи очима по
підлозі, запитав знову хворого:
— А скажи ще раз по правді, чи їв би ти людське м'ясо й тепер, коли ти вже став християнином, віриш у Бога й носиш його у серці?
— Ні.тепер уже не міг би їсти, — не надумуючись, сказав папуас й заперечливо похитав головою.
— А скажи мені, Абума-Беніяра, чому б ти більше не їв людського м'яса? — запитав отець-місіонер по невеличкій павзі.
— Та хіба ж ви не знаєте, отче, адже я не маю зубів, — з гіркотою і здивуванням сказав папуас і розкрив перед співбесідниками свого беззубого рота.
ЦЕ ТРАПИЛОСЯ В АВСТРАЛІЇ
Сьогодні мене чекала вдома несподіванка: коли я прийшов з праці, на порозі зустрів мене Микола, мій добрий знайомий ще з Бонеґіллі. Попрацювавши місяців два разом на одному підприємстві, ми, здавалося, розлучилися з ним назавжди: його післали на працю в один кінець Австралії, а мене —— в інший. З того часу непомітно минуло понад два роки — і от він знову стояв передо мною. Але на цей раз це вже не був білявий хлопець з ніжним лицем, а стрункий чоловік із засмаглим обличчям, з буйною чуприною, зовсім він мені чомусь нагадував Миколу Джерю Нечуя-Левицького; йому тільки бракувало чумарки, сивої шапки та чобіт. Це була людина, що приїхала з трощі. Але я його пізнав відразу. Це ж ми з ним колись тікали від напівдикої розлюченої отари корів на чолі з бугаєм, — і ледве врятувалися від смерти. Але то було давно, тоді й Микола був інший — похмурий і мовчазний, здавалося, що він носив на серці якийсь біль з минулого. Тепер же він видавався мені бадьорішим.
— Ех, гора з горою не сходиться... — сказав він, лагідно усміхаючись і міцно стискаючи шорсткими й дебелими руками мою руку. — Що ж, ви й досі воюєте з лопатою та джаґаном у руках? — закінчив Микола своє вітання запитанням.
Посідавши коло столу, ми по черзі то розпитували, то розповідали один одному про працю, про спільних знайомих, про своє дикувате життя.
Микола й тепер згадав своє рідне місто Запоріжжя, Дніпро й Хортицю.
Та згодом ми знову вернулися до австралійських тем, до заробітків на трощі й до різних пригод.
— Знаєте — сказав Микола, коли ми згадали про нашу пригоду з коровами, — то була, дійсно, страшна історія, але, повірте, що на трощі я потрапив був у ще химернішу, якої я не забуду до смерти. Це трапилося у Квінсленді, чотири місяці тому. Тоді саме була кілька днів страшна спека, тому з десятої до третьої години дня ми не працювали. Вийшовши після такої перерви до праці, наша ланка розподілилася надвоє: одні працювали в одному кінці, складали й відвантажували нарубану трощу, а тут, де й я працював, нас було четверо: худий і високий, мов стелюга, австралієць, якого ми звали Скіні Джім (Худий Джім), та троє нас, українців, з яких один був хронічний спортовець, що знав усіх чемпіонів на світі з боксу та французької боротьби. Він щодня розповідав і мріяв про різні змагання — звали його Петром. До речі він був великий чистун. Навіть і до трощі брав з собою відро води й рушник, щоб обтирати на собі струмки поту. Другим з українців був Роман, що мав жінку німкеню, яка перебувала в родинному таборі в Коврі, через що ми щодня мали тему для жартів, а він— подразнення. І, нарешті, останнім з нас був я.
— Тож майже щоденно допікала нам і спека, і комарі, і їдкий солоний піт. Щоб прогнати гадюк, що траплялися часом навіть на стовбурах тростини, ми спершу обпалювали ділянку трощі, а тоді вже й рубали. Тим то й цього разу цукрова троща стояла перед нами стіною, стиха шелестіла обгорілим бадиллям і дихала легким димом. Попрацювавши добре, ми зупинилися, щоб зробити перекур. Стомлені, ми посідали на купки зрубаної тростини, а Худий Джім теж стояв поблизу і крутив цигарку. Тільки наш спортовець Петро був некурящий. Він тим часом скинув сорочку і, намочивши рушник у відрі з водою, обтирав на тілі солоний піт, поглядаючи на недалекий ліс.
— І в цей самий момент Джім, дивлячись вздовж трощі, раптом крикнув:
—— Гадюка! Давун! — і, нагнувшися, схопив свій гострий сікач. Ми теж схопилися з місць, мов ошпарені цим магічним словом, не забувши своїх ножів.
Із тих лекцій, що ми прослухали в перші дні по приїзді на трощу, ми вже трохи знали, як рятуватися від
різних небезпек. Та думати було пізно. В той самий момент всі ми з жахом побачили, як, піднісши над землею голову, до нас повільно простував величезний полоз.
— Побачивши, що дехто з нас захвилювався, австралієць шепнув, щоб усі лишалися на місці й підняли руки догори. А здоровенна в'юнка потвора вже підповзала до нас. Я чув, як від руху полоза ніби шипіло бадилля, через яке повзло гумове тіло цього хижака.
*—Нам було відомо —казав далі Микола, — що полози, сидячи на деревах, миттю кидаються на свою жертву, обвивають її й душать. Тут же було щось зовсім інше. Напасник підповзав до нас повільно, мов стомившися від далекої дороги або будучи певним, що ми не втечемо.
— І от уявіть самі, ми стоїмо всі з піднятими руками догори, тримаючи в руках свої ножі-сікачі. Троє нас стояло майже в одному ряді, а четвертий, Петро, трохи осторонь, напроти мене. Ця картина нагадувала мені вояків, що здаються в полон, стоячи перед цівками ворожих пістолів чи рушниць. Але я певен, що переляк тепер був значно більший, ніж при полоні. Кожен з нас тремтів — найкраще це видно було по кінцях ножів, що дрижачими гостряками дивилися в небо. А головне, що кожен з нас був без досвіду в такій ситуації й не знав, чим все це скінчиться. Тому кожен найбільше надій покладав на Джіма. Проте, і в худого й кістлявого Джі-ма теж тремтів від хвилювання ніж, мов бадилина на вітрі.
— Зате давун, що вже підповз до Джіма, здавалось, був повен самопевности і спокою. Він ще вище підніс овою огидну плескувату голову, повільно обнюхав його й, опустившись, переповз до Романа, що стояв праворуч від мене. Зробивши те саме, опинився коло мене. Його голова піднялася вище пояса, і я ввесь завмер.
— Здавалося, що в мене живими залишилися тільки очі та голова, бо я ще чув, як у скронях стукала кров і бачив перед собою слюдяні очі блискучої мережаної потвори, яку я в житті бачив уперше.
— Все це й досі стоїть перед очима.