Потім чемно запитав паспорт і почав заповнювати папери.
– Ви будете супроводжувати тіло?
– Я. Але я ніколи не займався таким, не знаю, як воно...
– Зараз. Спочатку встановимо особу.
– Вона тут?
– Де?.. Вона в моргу. Зараз вас відвезуть.
Потім дільничний щось говорив про протокол і Мар’янині цінні речі, які він мав отримати під розписку. А в Чеканчука виникла думка: а раптом то не Мар’яна загинула під колесами потягу, а інша жінка, а до міліції з якихось причин потрапили її речі, може, її хтось пограбував, а потім з її речами потрапив під потяг, Бог покарав, а сама Мар’янка жива і скоро знайдеться. Не могла вона так бездарно загинути в такому згубному місці!
Його відвезли до моргу в міліцейському автомобілі. З ним був уже інший чоловік у міліцейський формі – старший за віком, проте молодший за званням.
– Ольго Іванівно, корвалол, валеріана з вами?
– Вітю, який корвалол, яка валеріана? В нас давно тільки нашатир. Ходімте.
Вони зайшли в холодну кімнату з кахляною підлогою.
– Хай зачекає тут, я привезу сюди, навіщо людині йти далі? – сказала Ольга Іванівна і за хвилину повернулася, легко штовхаючи поперед себе металеву каталку. Під цупкою рядниною нічого не можна було вгадати. Обличчя теж накрите. З-під ряднини додолу звисає густе волосся кольору осіннього листя. І не руде, і не біляве, а саме таке, кольору feuille morte[19], як у незрівнянної Ірен Форсайт, однієї з найяскравіших літературних красунь. Цього було досить для встановлення особи. В горлі – страшний судомний ковток, стало млосно, він мимоволі закрив очі рукою. Міліціонер міцно підхопив його під пахви, а Ольга Іванівна сунула під ніс нашатирного спирту. Міліціонер підштовхнув його ближче до мертвої Мар’яни, а Ольга Іванівна лагідно вимовила:
– Не бійтесь, дивіться, личко не пошкоджене, – і вона відкинула покривало.
Чому на обличчі в Мар’яни немає страждання? Тільки неглибока подряпина на чолі. Декілька секунд він дивився спокійно, а потім йому знову стало млосно від думки про те, як трощилися її ребра і хребці, і він знову похитнувся і знову міліціонер підтримай його.
– Вона?
– Вона.
– Тоді ходімте розпишетесь.
Вони вийшли в пошарпаний кабінет, його посадили, він підписав папери, що він, Олександр Богданович Чеканчук ...у присутності... стверджує... що загибла... є Мар’яною Миколаївною Хрипович... О Господи! Даруй нам гріхи наші!
– Я на вас чекатиму в машині, а ви поки тут з Ольгою Іванівною.– Не треба, вам ще платити за прейскурантом за зберігання, за бальзамування, за послуги...
– Не турбуйтесь, я все сплачу, а це візьміть за вашу доброту. Я вас прошу, Ольго Іванівно. Спасибі вам.
– Ні, ні, за таке не можна брати! А оце зараз візьму, а потім залишусь без роботи! Ходімте, я вам видам те, що було на ній. Який це в неї номер? – Ольга Іванівна подивилась на папери.
Вони підійшли до камери схову, де згідно із зазначеним номером зберігалися в целофанових пакетах речі тих, хто потрапляв до моргу. Ольга Іванівна видала Чеканчукові кокетливі чорні чобітки з трьома срібними пряжками по боках і чорного велюрового кашкета.
– Ось, зовсім ціле.
– Куди ж я з усім цим? – розгублено запитав він.
– Ми завжди повертаємо речі після нещасних випадків. Життя зараз знаєте яке? Мертвим уже нічого не треба, а живим ще може знадобитися. Зачекайте, зараз мені розпишетесь за все. А за це окремо. Тримайте, – і вона простягла йому торбинку, де зберігалися уламки розтрощеного годинника, що був на руці Мар’яни.
– Вибачте, Ольго Іванівно, я можу ще раз глянути на неї? – схвильовано проговорив Чеканчук, – я вас дуже прошу... Я швидко.
– Добре, ходімте.
Вони знову опинилися в кімнаті, де вже були, і Ольга Іванівна знову вивезла йому Мар’яну і обережно відкинула покривало, щоб не лякати його виглядом розтрощених кісток.
– Ви не переживайте, вам її приберуть у Києві, ніби живу, головне, що личенько ціле, – заспокоювала його Ольга Іванівна.
Олександр обережно торкнувся її волосся. Більше, ніж інтимні пестощі, бережуть його долоні пам’ять про дотик до тих кіс. Нечасто таке волосся обрамлює гарне обличчя. Зазвичай природа вирішує: годі з жінки обличчя, а волосся буде ординарне. Або такі неймовірні коси обрамлюють звичайне лице. Природа всього надарувала Мар’яні, і доля багато чого їй дала. І чоловіки теж робили Мар’яні щедрі дарунки. Він, Олександр Чеканчук, у далекі роки їхнього кохання подарував їй діамантові сережки. Люди, що поверталися з півночі, бувало, робили коханим жінкам щедрі дарунки. Вони з Мар’яною розсталися, але вона і далі їх носила, вона любила їх, коли вже не любила його. Де вони зараз? Ось, тільки дірочки на вушках. Він обережно торкнувся несподівано твердої холодної щоки Мар’яни і знову хрипко скрикнув, і не було поряд міліціонера Віті підтримати його.
Коли вони їхали далі, Чеканчук запитав Вітю, чи можуть працівники моргу взяти собі щось із коштовних речей, що були на небіжчиках.
– Підозрюєте, ніби щось пропало? – запитав Вітя, – тоді залишайте заяву. А взагалі, за інструкцією, якщо раптом хтось із них щось присвоїть і це розкриється, вони втратять роботу! А ви знаєте, що таке робота в Комбінатному?
– Яка ж у них зарплатня?
– Яка б не була, але в тих, хто працював на комбінаті, немає й того. Зараз поїдете забирати цінні речі.
Потім разом з друзями в Києві він намагатиметься відтворити в пам’яті кожен етап своїх поневірянь по установах і переговорних пунктах Комбінатного. Навіщо Мар’яна поклала свого мобільного телефона до внутрішньої кишені пальта? Якби він був у дорожній сумці, то лишився би цілим і Чеканчук міг би скористатися ним, щоб якнайшвидше вивезти її тіло з цього жахливого місця. Він ночував у Комбінатному, бо не встиг владнати всі справи, а також не зміг додзвонитися – ні до Києва, щоб зустрічали з відповідним транспортом, ні до обласного центру, щоб зарезервувати місце у поштовому – так, поштовому вагоні, ні до Біста, який наказував подзвонити. Він пам’ятає протокол про виявлення тіла на рейках "у розчленованому стані" і завірений висновок про нещасний випадок. Відсутність пограбування виключає скоєння навмисного нападу. Втім, якщо у родичів чи колег потерпілої є сумніви, якщо їм щось відомо про її оточення, зв’язки й діяльність, вони можуть подати заяву про відкриття кримінальої справи. Це можна зробити і за місцем проживання потерпілої. А ще був перелік речей з Мар’яниної сумки, які він також мав отримати під розписку. "... Предмет жіночого туалету іноземного виробництва у кількості 2 (дві) одиниці... Светр ручної роботи... ("Навіщо вона брала з собою цей пухнастий светр із величезним декольте? – запитає його вже в Києві Лариса Лавриненко. – Дуже непрактично в дорозі, особливо взимку")... Він пам’ятає закривавлені шматки "зелених" у целофановому пакеті, за які він розписувався окремо... І ключі від квартири, так, ключі від Мар’яниної квартири, це він добре зафіксував у пам’яті, бо вже в тій очманілій метушні затямив, що має неодмінно потрапити до Мар’яниної оселі раніше, ніж її синочок Джордж. Щоб пошукати сережки, платинові сережки з діамантами, які він, Олександр Чеканчук, подарував їй п’ятнадцять років тому.
По дорозі до Києва звичний до дорожнього дискомфорту Сашко Чеканчук цього разу благословив того, хто причепив до потягу voiture lit[20]. Спальний вагон, заповнений на якусь третину, заснув рано. У вагонах нижчого ґатунку ще довго пили пиво, різались у карти і реготали. А в поштовому вагоні на чолі потягу в металевому ящику спала вічним сном розчленована Мар’яна Хрипович. Щоб через день чи два вирушити в останню путь з якогось траурного залу до якогось із київських цвинтарів – цікаво, до якого саме? Це вже не моя печаль, – подумав Чеканчук, засинаючи. Попередня ніч у Комбінатному теж була неспокійна. Його привезли ночувати на квартиру до якоїсь жінки, яка, зрадівши, що він заплатить, відвела йому окрему кімнату і дала миску з теплою водою помити ноги. Проте спалося дуже погано. Звечора хазяйка гучно гримала на сина, хлопчика років дванадцяти. А вночі хтось страшно кричав за стіною, і знову сварилася хазяйка: закрий рота! ніяких у тебе талантів! ніяких спосібностей! то й мовчи! І стіни здригалися від звуків ударів, а істота, яку били, кричала ще голосніше. А може, того не було насправді, а просто після втоми важких днів його мучили кошмари.
Але в спальному вагоні Чеканчук виспався добре, як у дитинстві. За чашкою дорожнього чаю прийняв остаточне рішення неодмінно навідатись до Мар’яниної оселі, чого б це йому не вартувало. До Києва потяг прибув вчасно. Їх з Мар’яною зустріли. Чеканчук зарання приготував документи, з якими тіло мали везти до моргу, але була потрібна його присутність. Його ніхто не запитав про ключі від Мар’яниної хати, а він був приготувався відповідати, що їх у нього нема. Нема і все тут. Він знову підписував якісь папери, хтось уважно вивчав ті, що він їх привіз із Комбінатного, і йому здавалося, що от-от розпочнеться вчорашнє очманіння. Але до обіду він звільнився. І, стримуючи тривожне калатання серця, рушив до Мар’яниної хати. Може, її квартира опечатана, але все одно він поїде туди саме зараз, він зробить спробу потрапити туди.
Він був тільки один раз кілька років тому в тій квартирі, яку Мар’яна придбала після повернення зі Штатів. Його запросили на новосілля, себто, на презентацію квартири. Іще тоді Сашко Риженко в’їдливо жартував, чому на почесному місці не висить портрет Достоєвського. Пройда Риженко, який теж знав ходи й виходи до заокеанських університетів, через надійні канали довідався, чим насправді займалася Мар’яна Хрипович в Америці. Ця патріотка, чиї славні предки нібито ще за Київської Русі потерпали за український націоналізм, потихеньку заробляла собі на житло в столиці незалежної України, читаючи за океаном про російську літературу, а не химерний загальнослов’янський артистизм.
Говорили, що потім Мар’яна зробила в своєму мешканні фантастичний ремонт. Подивимось, якщо туди тільки можна зайти.
Людний Хрещатик завжди хоч трошки, а змінюється, навіть якщо від’їздиш зі стольного граду на два дні. Саме тут, неподалік від пасажу, її житло. "Типова ментальність Сапернослобідської графині: купувати квартиру – на Хрещатику! – коментувала вибір Мар’яни Лариса Лавриненко.