Для приміру — слово: дім. При цім слові уявить собі чоловік, що зріс у великім місті, кількаповерхову каменицю, а мужик нагадає собі низьку хату, соломою пошиту. Коли би хтось ужив цього слова так, що воно мало би викликати на слухачеві якесь чуття, то іншого чуття зазнав би чоловік, що зріс у місті, а іншого той, хто виховався на селі. Та й навпаки: кождий з них розповідатиме інакше за свої чуття.
Гриць хотів умерти, бо чувся вже зайвим на цім світі. Але хотів умирати так, як люди, не крадьки. Хотів розстатися з родиною так, як розстається після празни-ка батько з родиною, відданою на друге село: тобі тут жити, а мені там, оставайся здорова!
Гриць уявляв собі ту хвилю, коли слабий чоловік говорить до своєї родини:
— Закличте мені сусідів, най попрощаюся.
Він уявив собі ту хвилю, коли сусіди сходяться до слабого та й слухають його уважно, наче того, що вже не належить до цього світу. Гриць поставив себе на місце того слабого і в своїй уяві проговорив до сусідів, що ніби стояли коло його постелі:
— Сусіди мої любі та милі! Прощайте мені! Може, я вам котрому вгурне слово сказав, може, я вам котрому зле діло зробив. Може, я вас котрого скривдив* або образив, або обмовив. Вже ви від мене на цім світі ні добра ні зла не зазнаєте. Прощайте мені, Семене!
— Най бог простить! — ніби Семен відповідає.
— І другий раз!
— Най бог простить!
— І третій раз!
— Най бог простить!
За кождий раз ніби цілується з Семеном по руках.
— Та й ви, Іване, прощайте мені!
— Най бог простить! — ніби Іван відповідає.
— І другий раз! І третій раз!
Знов ніби цілується з Іваном по руках.
Та й так ніби розпрощався вже з усіма сусідами. Сусіди ніби сідають на ослін повагом і ніби дожидають, що він далі говоритиме. А він ніби каже подати собі води, а відтак говорить:
— Заки ще жию, хочу зарядити своїм маєством, бо я його з собою у гріб не заберу. А вас, любі мої сусіди, панове ґазди, просю вас, аби-сте були свідомі, як я заряжую своїм маєством, аби відтак діти після моєї голови не сварилися, щоби по судах не тягалися, щоби не теряли марне працю на адукатів. Той помірок під горою відказую моїй найстаршій доньці, Василині. Там буде з півтора морга. Той помірок на ставищі відказую моїй другій доньці, Єрині. Там буде лиш морг, але за-то ліпше поле. Решту здаю на сина, на Николу: і хату, і город, і помірок під сіножатями. Мають мене за те по-християнськи поховати; на всі кошта поносять діти рівну часть видатків. А ти, стара, тулися при дітях! Доки Миколка малолітній, і доки дівки не повіддаються, доти ти, стара, збираєш політки. А в хаті маєш сидіти, поки живота твого. Син має тебе вдержувати та й похорон тобі справити, бо я йому найбільше відказав. По моїй смерті, як дівкам лучаться люди, віддавай їх та й відділюй їм пайки.
При цім слові Гриць ніби відчуває, що найстарша донька, Василина, вже не дуже за ним жалує. Там, у серці глибоко, в самім кутику, ворушиться несвідомо в неї бажання, щоби дєдя довго вже не карався.на цім світі, щоби пішов там, куди справився. Однако з цього не вийде. Вона має на прикметі парубка. А парубок як учує, що дєдя відказав їй помірок під горою, то зараз у пару неділь засватає. Вона відділиться від родини та й стане сама ґаздувати.
Гриць ніби почуває, що Василина так собі в серці бажає, але це його не гризе. Адже живий живе гадає. Він рад іще з того, що так є, бо відтак говоритимуть:
— Аді, Василина Грицева вже віддається. Та й не дивно. Небіжчик лишив маєток, та й діти мають на чім ґаздувати.
Отакі-то були Грицеві мрії. Петро сидів тихо, щоби йому тих мрій не розігнати. Але Гриць недовго марив. Махнув рукою та й прошептав:
— Та що з того!
Нагадав собі, мабуть, як тепер є. Помірків тих уже давно всіх нема. Лишилися два, але й з них більша половина спродана, у чужих руках. І тота кришка сьогод-ні-завтра не його. Довги на ній такі, що й сто літ жий, то стільки не приробиш. Щоби сяк-так оправдати себе перед родиною, удавав, що ще не вмирає. Але був переконаний, що йому ніхто не вірить та й що хоть би й подужав — то нічого не порадив би.
VIII
Гриць умер із початком осені, саме в найкращу пору, коли надворі нема ні літньої спеки, ні осінньої сльоти, коли сонце на погіднім небі гріє, та й не пече, а легесенький західний вітер обриває зжовкле листя з дерев.
На другий день його ховали. На похорон зійшлося мало людей. Були сусіди, а з подальших прийшов Са-фат, Михайло та й Павло. Прийшла й Варвара з Іва-нихою. Панотця ще не було, але був дяк. Це був одинокий чоловік на ціле село, що взяв собі панотцеву науку до серця та й намість: ц е, говорив: с і є, але, розуміється, лиш у розмові з панотцем. Дяк був старший чоловік, вдівець, худий та й дуже вже наглябистий. За те його прозивали Стулений.
— Ходіть, дяче, най вас поцілую! — говорила йому Варвара.
Дяк подивився на неї та й миленько всміхнувся:
— Ану-ко, гай!
— Коли ж бо ви стулений.
— Говори,— сказав дяк.— Я би ще ліпше вдав, як молодий.
— Кашляти,— додала Варвара.
Малий Никола, з роздертою пазухою аж геть пониж-че пупа, бігав поміж люди, де вони рідко стояли, як у лісі поміж дерева, та й тішився, що так багато людей.
Геть набоці стояла Семениха з Процихою та й балакали.
— Ви були при Грицеві, як умирав? — запитала Семениха.
— Таже-м була. Але як конав, то-м не виділа. Кажуть, лиш раз хлипнув. То так сталося на млі ока. Ми-тер сидів коло постелі. Як Гриць мав конати, то Митер питався його за нумера. "Скажіть, каже, вуйку Грицю, які нумера! Ви тепер вгадаєте, та, може, виграємо на лотереї". Десь він тото виніс із війська, що чоловік, як конає, то віщун: може вгадати нумера.
— Чудасія! Та сказав які нумера?
— Ей, де! Чоловік, як умирає, то, відай, нічого йому не в голові.
— Та й не признався до самої смерті, що вмирає? — запиталася Семениха.
— Ні!
— Та й до чого йому було таїтися? Таже очі виділи.
— Та правда, кумо Семенихо, що не було чого, але це так уже, гей із збіжжям. Як ударить сльота зо дві неділі на покоси, то чоловік знає, що збіжжя мусило зростися. Але як хто прийде з поля та й скаже, що збіжжя зрослося, то чоловікові так прикро, як коли би перший раз за тото довідався. Так же й це.
— Але що перед сповідею або зараз по сповіді не приповівся?
— Гріхи!
Сафат — перший багач у селі — курив завзято люльку. "Так курить смачно, якби цицьку ссав",— говорили за нього. Курив тепер смажєк. Його дістається в той спосіб, що з питомого поля крадеться листки тютюну та й не сушиться на сонці, бо теребилюльки вздріли би, але сушиться в печі. Висушений смажєк задержує зелену краску, зато він залегкий до курення. Треба його вперед у люльці запекти, аби був міцніший. Сафат заговорив до Семена:
— Я втратив сьогодні робітну днину. В мене такої роботи, що де-де. Усе порозчинано.
Михайло підслухав та й рад був, що має нагоду хру-неві в печінки заїхати.
— А тебе ж хто сюди кликав? Сиди дома та пазь роботу. Може, хочеш, аби тобі Грициха заплатила за днину?
Сафат засоромився:
— Ви чого хочете з мене, Михаиле? Я не п'ю до вас, то не кажіть мені: "Дай, боже, здоров'я!"
— То що, то що таке? — запитали навкруги.
— Адіть, люди,— говорив Михайло.— Багач собі крив-&ує, що втратив днину через похорон. Скиньмося, ґазди, ію крейцару на багача бо він утратний.
Надійшов панотець і сказав коротеньку проповідь. Що мав, зрештою, за пияка багато говорити?
Коли рушив похорон, зірвалися горобці з бур'яну і з поплотини. Жива, гамірлива, сіра верета здіймалася з берега Грицевого подвір'я і, наче гнана вітром, перелетіла понад дорогу та й сперлася за дорогою на крислатій старій грушці. Горішнім кінцем вхопилася за вершок грушки, а долішній підогнула, а потім щезла між гіллям. Горобчики, якби висипані з тої верети, скакали по галуззях і цвірінькали.
Зараз за деревищем ішла Грициха, підпираючися палицями, та й ритмічно голосила:
— Господарю мій! На кого ти нас покидаєш? На кого ти діти лишаєш дрібні? За що ти на нас прогнівався?..
Спів дяка заглушив її голосіння. Василина йшла похнюплена, а Єрина плакала. Николка їхав іззаду за похороном на соняшнику та й бив прутом заімпрові-вованого коня.
Сафат обізвався до Семенихи, що припадком ішла з ним поруч:
— Адіть, Семенихо! Котре щиро жалує, то не вміє красно голосити, бо жаль не дає. Таже то серце крається. А котрому байдуже, то так приповідає, якби на книжці читало.
Всі жінки плакали. Кожда, мабуть, нагадувала собі якусь свою журу та й плакала. Проциха говорила до Михайла:
— Ото лишив дрібні діти. Що з них тепер буде?
— Пролетарі! — відповів Михайло, думаючи, що й Проциха мусить розуміти це слово.
Проциха здивувалася, і ніяково їй стало. На селі люди не знають питатися, яке значіння має котре нове слово. Процисі здавалося, що її пам'ять ослабла, коли вона не розуміє Михайлових слів.
Задзвонили в дзвони. На селі дзвонить паламар одною рукою та й через праву видобуває з дзвонів якийсь акцент. Підставити під голос дзвонів яке-небудь чотирискладове слово, то дзвони говоритимуть те слово. Через
те, що Проциха вдумувалася в слово: пролетарі, їй здавалося, що дзвони так і говорять до неї: "Пролетарі, пролетарі".
Від церкви було видно цвинтар. Увесь був зарослий деревами. Поміж ними білілися хрести й хрестики. Цвинтар заступав собою цілий виднокруг від сходу сонця. Чисте, осіннє, голубе небо спускалося над цвинтарем та й наче входило там поміж дерева й хрести. Ніби за тим цвинтарем і не було вже нічого далі на світі.