Гірлянди водоростей жалюгідним клоччям звисали з даху, валялися перед будиночком і на задньому дворі... Навколо перелякано метушилася самовіддана охорона — гнучкі й спритні щипавки з міцними щелепами.
Довгі товсті стебла, котрі служили телефонним дротом, були розірвані на шматки.
— Бідний мій винахід, — стиха зауважив Бухтик. — Але це навіть на краще — відтепер я хоч спокійно спатиму.
Трохи віддалік чулися голоси і плюскіт — то Сергійко та Вітько все ще воювали з водоростями.
Господар затону підкликав до себе Кусика, найбільшого з щипавок, і суворо запитав:
— Куди ж це дивилася твоя охорона?
Кусик сором'язливо змахнув хвостом. Звісно, куди дивилася його охорона! Вона дивилася, де б краще заховатися.
— А що нам лишалося робити? — почав виправдовуватися Кусик. — Вони о-он які величезні!
— Так ось, — зупинив його Барбула. — Даю вам останню можливість виправити свою помилку, чи то пак боягузтво... — Він тицьнув клешнею у напрямку друзів, що вже майже вибралися з водоростей, і наказав: — їх треба гідно покарати за все, що вони тут натворили!
— Буде покарано! — з готовністю відкозиряв Кусик. Проте тут же зів'яв: — А вони здачі не дадуть?
— Ти як гадаєш? — господар затону повернувся до сина.
— Гадаю, не дадуть, — сповільна відказав Бухтик. — Вони вас просто не помітять.
— Тоді інша справа, — сказав Кусик. — Охорона, за мною! — вигукнув він. Затим закрутив хвостом, як пропелером, і першим кинувся на порушників спокою в затоні.
Нарешті товариші пробилися до водяних лілій, і Вітько змушений був попросити перепочинку перед зворотною дорогою.
— І звідкіля тут стільки водоростей? — дивувався він. — Не пливеш, а наче повзеш по килиму. Ех, Сірий, коли б не вони, я б тобі показав, що то за справжній морський батерфляй... Ой! Мене щось вкусило!
— Вкусило? — здивувався Сергій. — Що ж тут може кусатися?
— Хіба я знаю... Ой! Ай! Ой-ой-ой!
— А ти не жартуєш? — недовірливо поглянув на нього Сергійко. — Тут нічогісінько немає, одні водорості... — І зненацька майже по пояс вискочив із води: — Ох!
— Ай-ай-ай! — не вгавав Вітько. — Давай на берег!
І він з такою шаленою швидкістю запрацював руками, що збоку могло здатися, ніби над водою летить вертоліт.
— Тепер мене в цей затон і цукерками не заманиш, — сказав він, коли зупинився метрів за п'ять від берега.
— Слухай, Вітю, — звернувся до нього Сергійко. — Я маю розряд з плавання. Знаю всі стилі. Але такого ще не бачив. Як він називається?
Вітько почухав укушене місце, озирнувся на затон і чесно визнав:
— А хто його знає... Можливо, це був... рятівничий стиль.
— Може бути, — згодився Сергійко. — Дуже швидкий стиль. Найшвидший з тих, які я знаю.
— Слабо кусали, треба було сильніше, — сказала Омаша щипавкам, коли ті повернулися назад. — Нічого, це їм так не минеться...
Затим вона обернулася до Бухтика і запитала:
— Можеш відремонтувати свій телефон?
— Так він же не мій, — відказав брат. — Він же твій. Ми ж тільки що говорили про це.
Омаша на мить замислилася.
— А хто його вигадав — ти чи я? — запитала вона.
— Ну, я, — визнав Бухтик.
— Он бачиш. Значить, ти його мусиш і ремонтувати.
Бухтик зітхнув і знехотя став зв'язувати уривки товстих водоростей. Сестру не перебалакаєш. Особливо коли ця сестра — Омаша.
"ХОЧУ МОРЕ МОРЩИТЬ..."
Цілісінький день та й наступний ранок господар затону з сином упоряджували Омашин город.
Самої Омаші не було: ще вдосвіта вона подалася до Зубатки у якихось важливих справах.
Не було з ними і Чари. Маленька русалка понад усе боялася залишити свої джерельця без догляду.
— Все працюємо та працюємо, — незадоволено буркотів Бухтик. — Моє воно, чи що? А той, кому справді треба тут працювати, все по гостях плаває.
— Облиш, — поморщився батько. — Як не є, вона твоя сестра. А прохання сестри треба виконувати.
— А я що? Я й виконую...
Бухтик випростався, зміряв очима Омашин город і незадоволено похитав головою: роботи було ще чималенько. Потім він перевів погляд на берег і побачив Вітька Капустіна, який швидко наближався до затону.
— Батьку, глянь-но, хто до нас. іде!
Барбула поглянув і насупив чоло.
— Знову збирається щось накоїти. Мало йому місця на землі! Що ж, доведеться його зустріти так, як він на те заслуговує.
Господар затону владним помахом руки підкликав Кусикову охорону. Затим нарвав підводної жаливи і засів у ковбані під берегом.
Бухтик приліг поруч з батьком.
Проте у Вітька Капустіна і на думці не було ще раз лізти у воду. Він прийшов сюди для того, щоб у тиші і спокої провести репетицію. З собою Вітько приніс книжку пушкінських казок та уривок мотузки, що його вициганив у дяді Кості, санаторного слюсаря.
Він розмотав мотузку, затим усівся на моріжку, зазирнув до книжки і заклопотано забурмотів:
— Значить, кручу я цю мотузку, а Біс вилізає з моря і запитує... Я йому відказую отак... потім знову... Так, все ясно... — Вітько звівся на ноги: — А тепер — голосно і з виразом!
Немов батогом, ляснув Капустін кінцем мотузки по воді і грізним голосом почав:
Та от мотузкою хочу море морщить,
Та вас, прокляте плем'я, корчить...
[Переклад М. Т. Рильського.]
Від того дива Барбула міцно притиснувся до дна і вже й не знав, живий він чи мертвий. Старий водяник понад усе вірив у силу всіляких заклинань. А що Вітькові слова належали саме до заклинань — в цьому господар затону не мав ані найменших сумнівів.
А мотузка все описувала і описувала по воді зловісні кола. Інколи вона навіть торкалася голови господаря затону.
А за хороброю Кусиковою охороною давно і слід згинув.
— Чим же ми завинили перед ним? — злякано шепотів Барбула до сина. — За що нам такі напасті?
— Мабуть, за вчорашнє, — так же пошепки відповів Бухтик.
— Тс-сс... О! Знову починає...
Нарешті Вітько Капустін закінчив свою репетицію. Він склав мотузку кружалом, взяв під пахву книжку з казками, кинув на затон останній погляд — і подався геть.
Барбула довго ще сидів мовчки. Лише час від часу здригався від пережитого. Потім сказав:
— Він щось замислив. Голову даю на відсіч, коли не так.
— Може бути, — згодився Бухтик. — А може й не бути.
— В усякому разі, треба знову піти на розвідку. І негайно. Бо що, коли всім нам загрожує смертельна небезпека? Як ти гадаєш?
— Треба йти, — згодився Бухтик і поглянув на небо. Але нічого втішного для себе там не побачив. Сонце хоча й сховалося за хмари, проте дощем і не пахло.
— Може, ти попросиш лісовика Даваню? — запропонував Бухтик.
Та господар затону лише головою похитав.
— Це неможливо.
— Чому?
— Бо він ще вчора подався до сусіднього лісу і невідомо, коли повернеться. Може, завтра, а може, й тоді, коли від нас нічого не залишиться.
— Значить, піду я, — повільно проказав Бухтик. — Більше нікому.
— Так, більше нікому, — з гіркотою підтвердив Барбула. — Аби ти змайстрував мені суходих — я тебе й не просив би ні про що! Сам би пішов туди!
— Але ж його немає...
— Так, немає, — зітхнув Барбула.
— Ну що ж, піду, мабуть, — зітхнув і Бухтик.
Він зачекав, доки сонце не сховається за найбільшою хмарою, і виліз на берег.
ЗНАЙОМСТВО
Сергійко сидів на лавці перед спальним корпусом і думав, чим би зайнятися.
Були ті чудові хвилини між ранковою прохолодою і полудневою спекою, коли сонячне проміння вже прогріло землю, та в тінь ховатися ще не хочеться. В такі хвилини, зрозуміло, найкраще поганяти м'яча на стадіоні, побігати наввипередки чи просто побродити по росяній луговій траві... Проте Сергійко тілько-но вийшов з рентгенівського кабінету і ще не вирішив, яке з цих занять йому найбільше до вподоби.
Сонце припікало все нещадніше, і Сергійко розстебнув комірець сорочки. Звичайно, не завадило б зараз добряче викупатися, проте бігти одному до річки не хотілося, а в душову не дістанешся — там працював слюсар дядько Костя. До Сергійка виразно долітали часті удари молотка, брязкіт заліза, шум і плюскіт води, що лилася з крана.
Згодом тьотя Клава ударила в дзвона. Це означало, що пора приймати ліки.
Сергійко дістав з кишені пляшечку, витрусив з неї одну таблетку на долоню. Таблетка несподівано прослизнула поміж пальців і покотилася по доріжці. Довелося закинути її подалі в кущі, аби вона нікому, особливо тьоті Клаві, не мозолила очі.
— Ось тепер все гаразд, — долинув з душової задоволений голос дядька Костя. Бряжчання припинилося, вода перестала плюскотіти — мабуть, дядько Кость закрив усі крани і пішов.
"Почитати книжку, чи що, — знічев'я подумав Сергійко. — Так, це буде найкраще".
І в ту ж мить у нього за спиною, в бузкових кущах, пролунав тихий шепіт:
— Сергійку!
Сергійко прислухався. Може, то йому лише здалося?
Ні. Хтось його покликав знову.
Цікаво, хто б там міг бути?
Сергійко обійшов лавку, розсунув гілки бузку. І ледве не скрикнув від здивування.
Просто перед ним лежав на землі дивний чужинець. Той самий, що промайнув за вікном того дощового вечора. Кудлатий, немов ведмежа, темне обличчя, ріжки...
Чужинець схопився руками за горло, начебто силився відірвати від нього чиїсь невидимі руки, і не зводив з хлопчика великих, палаючих очей.
Сергійко мимоволі зробив кілька кроків назад. Але тут же схаменувся.
"Може, це якийсь жартівник з драматичного гуртка", — подумав він і запитав:
— Ти на репетицію не запізнишся?
— На яку репетицію? — здивувався чужинець і тут же застогнав: — Ой-ой-ой... Води, Сергійку!
І в цьому вигуку звучав такий непідробний біль, що його годі було зобразити навіть найкращому акторові. Мабуть, незнайомцю і справді було дуже зле.
— Води...
"Не інакше, як у нього сонячний удар", — вирішив Сергійко. Він озирнувся, сподіваючись покликати когось на допомогу. І тут його погляд зупинився на відчиненому вікні душової.
— Лізь сюди! — скомандував він.
Та в чужинця вже не вистачало сил, щоб самому вибратися на підвіконня, і Сергійко підсадив його. Незнайомець виявився досить-таки важким, та й на зріст він був не набагато нижчий від Сергійка.
— Так тут же немає ніякої води! — озираючись, хрипко промовив дивний гість.
— Як це немає?
Сергійко стрибком вибрався на підвіконня, тоді зіскочив на підлогу і відкрив кран.
— Ось бач...
Доказати Сергійко не встиг. Начебто вихор пролетів повз нього. Такий дужий, що Сергійка аж до стіни відкинуло. А дивна істота вже стояла під душем. Вона підставляла пружним струменям свої кошлаті плечі, долоні, закидала голову догори і, захлинаючись від жадібності, все пила і пила воду.
— Ти хоча б роздягнувся, — зауважив Сергійко, обтрушуючись від бризок, що летіли в усі боки.