Ну, нехай вони не так різко говорили, але, здається, саме так і думали! А що, коли вони мають рацію? Коли все ітак — хіба що крім останнього?
Однак Тім не хотів обвинувачувати Тіма. Анітрохи! Він з грюкотом відсунув стільця і встав з наміром зміряти кроками кімнату. Приготувався: насупив брови, засунув у кишеню руки... і торкнувся пальцями гладенької, відшліфованої поверхні янтарю. Ще цей камінь! Тільки його й бракувало! І треба було, щоб Тім побачив тоді янтар біля моря. Хай би собі лежав, заплутавшись у водоростях. Заодно й Альці було б веселіше — міг би й досі за ним нишпорити...
Камінь став теплим. Ясно, що це його, Тімова, рука нагріла янтар, але хлопцеві раптом здалося, що тепло йде від каменя і розходиться по всьому тілу, неначе Тім, вийшовши з води, підставив руки сонцю.
— От іще! — пробурмотів Тім.— Тепер я починаю, здається, вірити в дівчачі вигадки... Треба віддати їй цю іграшку.
І вирішивши так, Тім полегшено зітхнув. Ніби його настрій залежав від того, де лежав янтар...
"Галка! — після короткого роздуму написав Тім на клаптику паперу.— Це просто смола, яка загусла, коли по землі ходили, може, динозаври".
Тім раптом згадав, що динозавром називав його Фе-лікс, закреслив і написав: "пітекантропи".
"Це смола і більше нічого, всього лише смола. Вона мені не потрібна. Якщо хочеш знати,— нікчемна твоя казка, хіба людей випробовують таким безглуздим способом? І знаєш, імені від янтарю не холодно, хоч, по-вашому, мало б так бути. Бо це смола, звичайнісінька смола, а не чарівний камінь, ясно тобі, Нефертіті?"
Вдосвіта, намагаючись не розбудити брата, Тім пішов шукати вулицю Шопена, третій будинок. Він знайшов і побачив вікна, заслонені легенькими фіранками. Між вікнами синіла поштова скринька.
Було тихо, як буває лише на світанку. Чувся тільки шерхіт глиці, що падала на вузеньку доріжку. Доріжка, встелена голочками, була-слизька, як ковзанка.
Тім постояв, подивився на поштову скриньку, на завіски, що злегка коливалися на вітрі,— і пішов геть, розгрібаючи ногами ялинові голочки. Він прийшов до моря, зняв папірець з янтарю, потримав камінь якусь мить і знову заховав у кишеню.
З паперу зробив кораблик і пустив на воду. Кораблик погойдався на хвилях, розмок і затонув.
АВТОБУС СВІТЛОГОРСЬК — КАЛІНІНГРАД
Фелікс і Тім стояли на автобусній зупинці. В кишені у Фелікса були квитки до Львова, з пересадкою у Вільнюсі. В чемодані лежали папки з матеріалами для дипломної роботи. Тім не мав багажу.
Тім дивився на сосни, на зелений кіоск, де продавали зелений сир, мило і пиво, на пісок під ногами і намагався вловити хоч якусь радість від того, що врешті повертається додому, де не буде вже ні капітана Абракадабри, ні Галчиних казок, ні нудного по-осінньому дощу посеред літа. І що вже нічого не треба буде шукати.
Але радості не було.
...Фелікс читав газету, спершись оіб стовбур дерева, і з-над газети поглядав на брата. А Тім крадькома зиркав на піщану доріжку, що вела до селища. Як усі доріжки в Світлогорську, вона теж була всипана глицею.
Врешті вони з'явились. Алик, Галя і Поплавок. Прийшли майже в ту мить, коли на зупинці під соснами гойднувся великий автобус із срібною літерою "Л".
—Ну от,—сказав Фелікс,—а ми думали, що ви вже не прийдете.
— Я з цього приводу нічого не думав,— серйозно заперечив Тім. Він вивчав тепер театральні афіші.
— Це все Поплавок, — пояснила Галя. — Придумував, що б вам таке незвичайне на згадку подарувати.
— А що, придумав! — сказав гордо Поплавок, якого насправді звали Олегом. І він витягнув із кишені невеличкий якір і яхту, майстерно вирізьблені з дерева, і подав Феліксу.
— Він сам зробив. Він взагалі у нас король,— сказав Алик.
— Феліксе,— нерішуче запитала Галя,— як ти думаєш, надрукують у газеті?
— Не сумнівайся,— замість Фелікса запевнив Поплавок.
Шофер з автобуса з'їв бутерброд, запив його газованою водою.
— Ну що, ж, ходімо? Ходімо, Тіме!
— Зараз, я зараз, почекай! — розгублено озирнувся Тім.— Галко, тебе можна на хвилинку, Галь?
Вони відійшли, і Тім незграбно, похапцем уклав Галі в долоню невеличкий пакунок.
— Це, по ідеї, твоє. Тільки ти не дивись, поки ми звідси не поїдемо... Я це знайшов, коли Алька мене з води витяг...
— Що ти сказав? З якої води?!
— Він не розповідав? Ні, ти правду кажеш, він не говорив тобі про це? Галь?
— Тіме! — покликав голосно Фелікс.— Автобус рушає!
— От і все...— сказав Тім і кинувся до машини.
Галя махала їм услід рукою з затисненим у ній пакуночком, а коли автобус зник за поворотом, обережно розгорнула м'який газетний аркуш.
Прозоро-жовтий, з брунатними жилками янтар справді скидався на згусток сонячних променів. Всередині його, розпростерши тоненьки крильця, немов спинившись на мить у леті, лежала крихітна комашка. Вона завмерла ось так у смоляному згустку тисячі літ тому, щоб зараз зустріти сонце у і теплій Галчиній долоні.