Вдосвіта мали знову вирушати до Глинська, а то однаково, що вирушати на власну смерть, черга до віконця, де реєструються, за кожним разом меншає, і Конрад Ріхтер ставить їх, Скоромних, у приклад іншим: "Гут, Вавилон, гут!" — щоразу гукає, ніби дивуючись з того, що вони знову прийшли. Але ж як не йти, коли тут діток як маку, жінки, якесь господарство, а ще те, що ось він, Фабіян, поручився за них головою перед Шварцом і всіма тамтешніми вершителями. Ходять…
До Глинська попереду йде старший, Євмен, Ничипір тягнеться за ним, як на заріз, а з Глинська навпаки: Ничипір залишає брата бозна–як далеко позаду, — осінь, робота, дітки, то квапиться Ничипір, аби не згаяти жодної хвилини, а Євмен, відставши на кілька кілометрів, роздумує собі щоразу: брати, з однаковою долею, а не можуть чинно повернутися додому, як належало б за таких обставин, Вавилон–бо ж те бачить з буряків, від молотарки й так, з вікон, і дивується з того, як дивно ці Скоромні повертаються з Глинська, так, наче пересварилися в дорозі. Скоромні пішли, Скоромні прийшли… "Чого б то не триматися один одного й на зворотній дорозі", — думає про них Мальва, спостерігаючи за ними з віконця, коли вони переходять греблю вдосвіта вдвох, а під вечір — поодинці. Євмен високий, сухорлявий, був поранений в ногу, накульгував, ходив з ціпком, а коли повертався, то й зовсім був калікою. Щоразу, коли він проходив греблею, Мальві коштувало неабияких зусиль, щоб не постукатись у віконце, не покликати його до хати. Він наче відчував це, перепочивав саме тут, звідси мав ще вишкутильгувати на гору, але Мальва відступала од віконця в глиб хати, і нитка стосунків між ними обривалась. "З цими Скоромними каші не звариш", — вирішила Мальва та все рідше бувала на їхній вулиці, де дісталася їм батькова хата, доточена Ничипором напередодні війни, але доточена так, що справляла враження одної цільної будови.
А якось вночі набрела на Явтушка. Він стояв посеред вулиці біля клумачка, якого ніяк не міг завдати собі на спину. Аж тут вона. "Рузю! Рузю! — заблагав. — Сам Господь наслав тебе. Геть вибився з сил…" Що вдієш, довелося підсобити. "Це ти?.. — мало не впав Явтушок, упізнавши Мальву. — Кажуть, що начебто ти тут, а я й не вірив, ось і зараз мав тебе за Рузю". Скинув клумачка, дуже хотів бути в довір'ї цієї жінки, а як саме те зробити, не знав, то виказав їй зопалу свою пригоду, хоч потім не міг вибачити собі цієї одвертості, все журився, що Мальву можуть схопити, та що можуть — схоплять, неодмінно схоплять не сьогодні, то завтра, і вона викаже його. Він повертався з Журбова, вкрав там клумачок цукру, спочатку гарний був клумачок, пудів на три, як не більше, але одбивався од варти, загубив у ліску обріза, ледве не наклав головою, півклумачка довелося одсипати просто неба, але й з того, що залишилось, ладен одсипати зараз Мальві, бо їй, видно, теж кортить попити солодкого чайку, настояного на малинових пагінцях. "Нікуди мені, хіба в пазуху", — пожартувала Мальва. Де й взялася сила у Явтушка, завдав він собі мішечка на спину, сказав: "Вранці я принесу тобі цукру". І приніс повну макітерку — до Рузі, хоч досі Мальва була певна, що ніхто не знає, де вона, окрім Рузі та ще рідної матері.
Через ті нічні вилазки невдовзі чи не весь Вавилон здогадувався, кого замикає Рузя у своїй хаті, жінки на буряках щодень одвертшіе шепотілися про це, вболівали однаково за Мальву і за Рузю, якій також буде біда, якщо німці наскочать на її хату. Мальва може й втекти, податися на випадок чого куди завгодно, а ось Рузі — смерть… Про те написано скрізь: за кожного перехованого комуніста — смерть, за кожного перехованого єврея — смерть, за кожного більшовицького агента — смерть… Ще там багато тих смертей, і кожна могла впасти на Рузю. Але разом з тим вона викликала у вавилонян і дивне захоплення, кожна з молодиць, що працювала поруч з нею на буряках, вважала за честь пополуднувати в її товаристві, почастувати її пирогами зі своєї печі або ж іще чим смачненьким, про її ж пироги з маком, буряками та калиною (все це змішано, певна річ) казали натяком: "Ге, Зінгерчині пироги?" Рузя всміхалася своїми глибокими очима, в яких не було ні крихти розпачу чи омани: "їжте, їжте, з моєї печі". Що тут виправдуватись, хитрувати, коли вони все знають, все розуміють.
Чи не останнім у Вавилоні довідався про Мальву її син. Граючись у "німців" та "наших", діти без будь–якої перестороги вибовкували те, про що потай гомоніли між собою батьки. Сташко не вірив їм, запитав у бабусі, чи правда те, що Мальва тут, переховується у тітки Рузі. Мальва! Так він звик її називати від старших, виростаючи при бабусі, так називав її й позаочі, й у вічі, коли вона навідувалася сюди до Зелених Млинів разом з дядьком Журбою, таким рудим та волохатим, що хлопчина не міг намилуватися ним і про себе називав його "Золотим дядьком". Той при хлопцеві соромився спати з Мальвою на ліжку, то бабуся стелила гостеві солом'яну постелю на долівці, Сташко також просився на долівку й почувався під боком "Золотого дядька" чудово. А ось зараз був покараний бабусею за ту капосну вигадку про Мальву, від чого бажання впевнитись у почутому від дітей засіло в ньому ще міцніше. З настирливістю ошуканого Сташко, ще її не сам, а з товаришами по тих їхніх війнах–ігрищах, заходився пильнувати за Рузиним подвір'ям, яке досі не викликало в нього ні найменшого інтересу.
Сташко під виглядом тієї ж гри у "німців" та "наших" пробирався у подвір'я, зазирав у вікна, докликався її: "Мальво, це я…", зберігаючи, певна річ, деяку обережність. Що ж до "німців", так ті просто нахабніли біля інших вікон, гукали хором: "Сташко! Сташко! Бігом сюди! Он вона, он вона! Стоїть у кутку". Сташко біг туди, припадав до шибки, але ніякої Мальви. Мальву ж жахало те, що вони говорили про неї не як про живу, раниму, якій можна завдати болю, а як про німий предмет їхньої допитливості. Думала: "На цей момент бракує лише справдешніх німців". Впізнавала по дітях їхніх батьків, був тут і Явтушків найменшенький, одноліток Сташка, з чужих вже й не дивувалась. Але свій, рідна кров, рідна душа. Отак рідний син може заподіяти лихо, хоч і приходить сюди з найніжнішими почуттями.
Повертався додому ошуканий, скривджений. А одної ночі чи привиділось йому, а чи наснилось, що Мальва сидить біля ліжка, в хустині, дихає на нього, як ніби жива, та коли прокинувся — її вже не було, неначе розтанула в пітьмі. Розповів бабусі про те своє видіння, цього разу бабуся не стала сварити його, а наступного дня сама привела до Рузі, дістала ключа на віконці, що над дверима, й, одімкнувши хату, сказала: "Шукай, дурнику, сам". Мальва змовилась зі старою, сховалась на горищі, у старій віялці, яку випер колись туди ще Петро Джура, випотрошивши з неї усі нутрощі. Хлопчина, вражений такою довірою бабусі, вчинив справжній трус, обшарив усі закапелки в хаті, на горищі, обстукав навіть віялку, засновану павутинням, та, не виявивши матері, тяжко засумував. Не міг збагнути, навіщо ті, у кого матері тут, у Вавилоні, так жорстоко насміялися з нього.
Замкнувши хату, стара повела хлопця додому, а точніше, повів її Сташко, бо, відколи Мальва тут, у Вавилоні, Зінгерка геть засліпла. "Нехай кажуть тобі, що хочуть, а ти не вір нікому, бо яка ж мати не прилинула б до свого дитятка, якби була вона тут". Ця пересторога була необхідною для Кожушних. Сташко розбазікає дітям, діти батькам, і піде снуватися ниточка в самий Глинськ, до Конрада Ріхтера (Кожушні не знали, що та ниточка вже й так снувалась, а їхня пересторога виявилася запізнілою). Один раз Конрад Ріхтер вже навідувався до Кожушних. Запитав, чи вдома Мальва Кожушна (він вимовляв її прізвище — Кожун–а–а–а).
"Та хай мені й геть очі витечуть, коли бачила я її від початку війни", — клялася Зінгерка, та не проминула ж нагадати при тому і про давні зв'язки їхнього роду з німецькою фірмою "Singer", якій вірою і правдою стільки літ служив агентом її чоловік, а Мальвин батько Орфей Кожушний. "Мо', й пан Ріхтер чув про такого агента, який метався по світу з машинками цієї фірми. За те їх і досі Вавилон прозиває Зінгерами, а це вам, пане, щось та значить, бо ж Вавилон прізвиська людям добирає так, що носять вони їх довше, ніж живуть, до сьомого коліна носять". Показала на Сташка, сина Мальвиного, онука свого: "Вже і він помре Зінгером…" Старій здалось, що все те справило враження й на гестапівця. Він сказав, що знає таку фірму, щось шепнув перекладачеві, той побіг до машини й приніс звідтіля цукерка, довгого, в кольоровій обгортці, віддав шефові, і той вручив цукерка нащадкові Зінгерів. Тоді ще справді Мальви не було у Вавилоні, вона переховувалась у Глинську у Варі Шатрової. Хлопець не знав, як бути з цукерком, то бабуся і тут не розгубилась: "їж, їж, це ж начебто від наших родичів". А коли Конрад Ріхтер поїхав, бабуся вихопила цукерка й пожбурила в помийницю: "Хай нас бог боронить, дитино, від таких родичів! Приїздив, гаспид, по Мальвину душу".
Того досвітку мати затопила в печі, хотіла, як звично, подати Мальві знак димами, що вони тут з онуком живі й здорові, а вона може собі спокійно перебути ще один день. Коли це прямо з мжички, сірої, густої, схожої на дим, — Фабіян у віконці, мішечок на голові ворком, окуляри, полум'я з печі висвітило його в мокрій шибці. В таку рань Фабіяна рідко бачать на Вавилоні. Вийшла до нього, був він без цапка, сам. "Бабо, — навіть не поздоровався. — У Зелених Млинах наші скинули десант цієї ночі. По всіх селах обшуки. Можуть приїхати і сюди. Скажіть Мальві, нехай тікає десь далі. І то зараз, бабо, в цю ж мить. Хоч до мене, а хоч куди–інде, тільки не тут, тільки не тут…" — "Нема її, Левку, і не буде, хто–хто, а ти ж бо знаєш, що вона подалася з нашими". — "Бабо, йдеться про життя або смерть, а ви верзете таке, наче вам сказати більше нічого". — "Ба й нічого!" Зачинила перед ним двері, а ноги підкошуються, руки негодні скрутити віхтя, ледь дотопила піч, а тоді заходилась будити Сташка, щоб той провів її до тітки Рузі "позичити солі", вона оце, мовляв, тільки зараз помітила, що в них скінчилася сіль. Геть розвиднілось, доки зібрались, люди вже вибрались на буряки, на греблю, що по той бік ставу.