Що думає про нього Людмила? Як могла жити цілих два роки з таким несерйозним чоловіком? Здається, вона ще й захищає його?
Людмила. У цій історії з зайцем Юка буквально вбив своєю аргументацією академіка Карналя, нагадавши його власні слова: "Завжди є якийсь оптимум, якась точка, до якої слід вести дослідження і після якої треба скористатися плодами науки". Мовляв, на полюванні заєць був саме тим оптимумом, після якого...
Іван. Тоді я зробив би для тебе що завгодно. Кинувся б з п'ятого поверху. Виступив би з критикою самого академіка
Карналя. Почав би курити. Перестав би платити комсомольські внески.
Людмила. Навіщо ж стільки жертв?
Іван. Але є речі, які неможливо здобути ні силою, ні гід-
ностями, нічим. Суцільна загадковість і невизначеність. Напри-
клад, краса дівоча
Людмила. Юка любить повторювати, що краса пригнічує.
Іван. Але, пригнічуючи, підносить і, підносячи, пригнічує. В мене є знайомий. Трепанатор черепів, нейрохірург. Відкриває череп і зазирає в мозок. Не в електроннийу як ми з Юрієм, а в справжній. Уявляєш, які перед ним відкриваються картини? Штука, сильніша за всі комп'ютери на світі. Я не питав його, але гадаю, що в багатьох замість мозку щось як поролон у матраці.
Людмила. Ти натякаєш на легковажність? Але сміх — це не легковажність. Це просто сміх, сміх, веселощі, радість... Іван. Я ні на що не натякаю...
Час було згадати про порядність. Кучмієнко поволі підвівся, пройшов до балкона, його ніхто не помітив, зачіпалися за нього плечима, віяли своїми запахами, жіноче волосся торкалося його щік, він міг би розставити руки або притиснути їх, зіщулитися, закружляти й собі по кімнаті між двома парами, його б уникали, не зачіпали, не помічали. Чудеса! Він стояв, дихав прохолодою з балкона, з протоки, на тім боці Дніпра, підсві-чені прожекторами, сяяли золоті куполи Лаври, плавали в темному повітрі, над київськими вогнями, над київськими лагідними горами, все-таки життя — чудесна річ, тільки мертві можуть бути байдужі до всього, а чоловік, поки живий, жадібно вхли-нає все довколишнє: і образи, і звуки, і безтілесне, й тілесне, коли ж доля посилає тобі в дарунок отакий вечір, як сьогодні, то гріх ним знехтувати, бо побути серед молодих однаково, що самому помолодшати вдвічі! Кучмієнко притьмом кинувся слухати те, що міг почути, його вухо полинуло до Анастасії. Совинський просто тюхтій, коли й досі ллє сльози за Людмилою, маючи під рукою таку дівчину, та, власне, він завжди відзначався невмінням влаштуватися в житті, покинув фірму Карналя, хоч його там так високо цінували, тепер десь на мета-лургшиому запихає обчислювальний центр у б-арак, сподіваючись на успіх, став спеціалістом по впровадженню АСУ й починає з якогось барака. Невдаха і нікчема! Кучмієнко хотів слухати тепер Анастасію, передовсім Анастасію, може, тільки її!
Анастасія. Я не належу ні до білих комірців, ні до синіх, ні до безкомірцевих хлопців. Мене, власне, не зачіпає ваша науково-технічна революція. Навіть про академіка Карналя довідалася цілком випадково і зовсім недавно. Моделювати й показувати модний одяг — це завжди поза конкуренцією. Навіть під час війни змінили в нас форму для солдат. Адже це теж мода. Я сьогодні возила Івана по Києву, і ми з ним засиеречалнся. Він мені про вирішальну, визначальну, високу, свідому роль робітничого класу, а я йому — про привілеї. Хтось завжди почувається неповноцінним. Як ваш веселий сусід. Бо він тільки 'і анцюрист, хоч і вважається членом вашого колективу. Щоправда, довкола нього збираються цілі натовпи, але тільки тоді, коли захочеться їм, а не самому танцюристові. Та ось візьміть професію модельерок. Чому вона виявилася піднятою до такої вершини? До модельерок йдуть найзидатніші жінки. Героїні праці, народні артистки, заступниці міністрів... Юрій. Поважають?
Анастасія. Запобігають — ось у чому жах!
Юрій. Іван теж запобігає?
Анастасія. До чого тут Іван? Я про інше.
Ю р і й. Не дотумкав. Отой галстучок на ньому — шюди чиєї виробничої діяльності?
Анастасія. Ми тільки сьогодні вранці побачилися після Придніпровська. Окрім того, в Будинку моделей я тепер тільки за запрошенням.. Я журналістка. Здається, вже казала про це...
Слово "Пріидніпровськ" ударило Кучмієнка чимось важким, майже металічним. Блаженне розслаблення пропало вмить, мозок діяв точно, як обчислювальна машина, перебирав варіанти, відкидав непотрібне, дошукувався істини... Так, так, так... Приг дніпровськ... Совинський... Кумедна АСУ в баранках воєнного періоду..... Телеграма Карналеві... Дивна поїздка... Таємниче повершеній я... Крутійство Олексія Кириловича... Суцільне крутійство... Скрізь і у всьому крутійство... Жшка... Запвжда шукай, жінку!.. Невже ця?.. Треба довідатися! Негайно! Не виходячій з цієї малометражної квартири!.. Ох, академік! Оце святий та божий! Оае чиста наука! Оце туга за незабутньо*© Айгюль! Але ж дівчина варта гріха! Кучмієнко потер долоні. Швидкісне потирання долонь застосовував завжди перед вирішальшш учинком. Псове рщувся до столу, на лиш собі в чарку. Трах! Для маскування послухаємо ще трохи цих молодят. Пищать, як жовті курчата. Ців-щів!
І в а и. Я часто задумуюсь над таким. Ось є чсшсшжи нездарні, ледарі, п'яниці, підлаїбузвики, просто ожукашй... Вони щось там комбінують, крадуть, викручуються, брешуть, роблять підлоти, принижуються..... Але в них є дружини і, мабуть, любов. Яка ще любо©? І що такі чоловіки говорять жінці наодинці? І чи вірять їм жінки? Адже жінки такі чутливі.
Людмила. Ти забув, що й жінки можуть бути вежі. Наприклад, авантюристки.
Іван. Але, здається, це нехарактерно для нашого суспільства?
Людмила. А чоловіки — характерно? Чи ти штш&еш на Юку?
Кучмієнко ладен був вискочити з-за столу й ухопити Совинського за комір. Яке нахабство — таке про його сии.а? Ну, веселий, ну, трохи несерйозний, балакучий, не завжди контролює свої слова, але ж не більше. І хто може запідозрити його сина в чомусь поганому?
7
І тут Юрій, мовби прочитавши батькові думки, згадав про його присутність, зробив ласку, помітив Кучміенка, здивовано вигукнув:
— Батьку? Ти тут? Де взявся? Нахабний хлопчисько!
Кучмієнко відкашлявся, гарячково надумуючи, що б сказати поважне і належно-повчальне, та його виручила Людмила.
— Давайте поп'ємо чаю,— сказала вона,— в горлі пересохло. Прошу до столу.
І першому налила з самовара Кучмієнкові.
— От у мене невісточка,— розчулено промовив він,— от золота людина! Взагалі в нас молодь золота. Які спеціальності опановує — тільки подумати! Та хіба тільки опановує. Створює спеціальності, творить новий світ! Фантастика!
— І ненаукова,— докинув Юрій, але Кучмієнко знехтував його втручання, захоплений своєю думкою, яку конче хотів довести до кінця.
— Ось навіть присутні,— казав він далі,— взяти вас чотирьох, що це? Випадково зібралися в одній квартирі, але відразу скільки зацікавлень, яке різноманіття! Електроніка, лінгвістика, проблеми мод...
Він виразно подивився на Анастасію, вона всміхнулася.
— Ви помиляєтесь, моди для мене вже в минулому. Тепер я журналістка.
— Але ж я... Пам'ятаю ваші знімки в журналах мод... Очевидно, Совинський саме через вас утік з нашої фірми... Від любові завжди втікають...
Його випитування було таке незграбне, що Анастасія навіть почервоніла, бо відразу здогадалася, куди хилить Кучмієнко, аж тут втрутився Совинський, який нічого не знав про попередження Олексія Кириловича.
— Коли я приносив вам заяву про звільнення,— сказав він похмуро,— то знав про Анастасію стільки ж, як і ви: з журналу мод. Коли б вона не приїхала до Придніпровська з академіком Карналем...
— То ви були в Придніпровську з академіком? — Кучмієнко потирав руки уявно, але ж міг тепер потирати і відверто!
— Я їздила туди сама, за завданням редакції.
— А поверталися? Поверталися теж... самі чи разом... з академіком Карналем?
— Це що, допит? — Анастасія підвелася, примружено глянула на Кучміенка згори вниз, зеленкуваті вогні лиховісно світилися в очах, ось-ось вилетять і спалять цього товстого чоловіка на порох.— Кому яке діло, з ким я позерталася і в якому поїзді?
— Сядьте, сядьте,— злякався Кучмієнко,— я пожартував. Справді, кому яке діло. Та й не має це ніякого значення. У вас такий прекрасний вечір, я сам ніби помолодшав разом з вами! Шкода, що немає тут мого друга Петра Андрійовича, ми б разом з ним...
— Шкода, що нема "замечательного" сусіда!—відгукнувся Юрій.— Тоді б можна було смикнути по чарчині. А коли чоловік випиває чарчину, всі образи забуваються. Навіть Іван забув би.
— Я прийшов до тебе без образ,— сказав Совинський. Анастасія сіла, півголосом попросила пробачення за свій
спалах. Кучмієнко розуміюче кивнув. Молодість, а ще самотність. Самотність — страшна річ. Рятує тільки колектив. Може, й він забрався аж сюди, на Русанівку, щоб злитися на короткий бодай час з молодіжним колективом, бо коли кінчається робота, тоді куди? Вони люблять бувати разом з академіком Карналем, розмовляти про науку, про її подальший розвиток, але іноді й вони розходяться, як от сьогодні... Він бурмотів на вухо Анастасії, і вона не відмовчувалася, мабуть, щоб загладити свій вибух, а Кучмієнко вважав, що то вже починають діяти чари його авторитетності, поважності, всемогутності.
А Юрій причепився до Совинського. Так ніби не тільки Кучмієнко, а й він чув усе, що Іван казав Людмилі.
— Коли не з образою, то з так званими звинуваченнями,— сікався він далі.
— Не вгадав.
— Аз чим тоді?
— Дай спокій Іванові, пий чай,— спробувала заспокоїти Юрія Людмила.
— Але ж при конструюванні обчислювальних систем на основі розподілу часу виходять з того, що режим діалогу вважається задовільним лише тоді, коли час очікування системи на чергове запитання становить не більше десяти секунд!
— Ти сьогодні просто нестерпний,— відвернулася від нього Людмила. Але Совинський прийняв виклик.
— Для нас важливий інший час,— сказав він.
— Який саме?
— Саме той, який переробляється, перетворюється, конденсується, переганяється через наші машини. Швидше, швидше, швидше! Досягнути швидкості світла — і тоді буде відчуття нашого безсмертя. Ось мрія і надзавдання. Тому мені, наприклад, хочеться жити не просто, а ніби понад завдання. Бути з усіма. З тими, кому найтяжче.