Капеля Бандуристів ім. Шевченка відзначає 25-ліття, товариство письменників "Ланка" відбуває загальні збори, військове товариство ім. Мазепи... І так далі, і так далі... Це вам ніякий не табір, це Київ, перенесений з-над Дніпра на Дунай, його командантом — полковник армії УНР Андрій Долуд, Іване, це тверді факти, землю твою пущено в похід, вона втомилася у своїх берегах, мов застояла копанка, її організм вимагає руху. Іване, тримайся, не збийся з ніг, бачиш он той тризуб над трибуною залі — сим побідиш.
Читались реферати, промовлялись промови, співались гімни, не сьогодні — завтра Україна свобідна, незалежна, соборна, розпочата, двадцять вісім років тому, баталія триває, її армій не зломлено, миру не підписано, а буде вимога, це піде в покоління.
У цій такій екстатичній атмосфері, одного разу, Іван побачив і свого шваґра Миколу Водяного... Відбувався військовий з'їзд, наїхало видимо-невидимо козацтва-лицарства, а між ним і Водяний, йшов хідником в товаристві коменданта, Іван ледве його пізнав, на ньому уніформа з орденами, мов би у маршала Будьонного.
А Іван, на цей раз, і не думав тікати, на нього найшла впертість, був зацікавлений, сунула публіка і він з нею, вступ вільний, вщерть наповнена людом заля, спереду підвищення, на підвищенню президія, на стіні, битий золотом, тризуб, під тризубом три літери УНР, по боках прапори, хоругви, значки і ряд постатей за довгим столом, між якими також й Водяний.
Гімн, реферати, промови, оплески... Іван слухає, бачить, пригадує. Воскресає хутір, революція, їх дискусії, здавалось, все воно було, загуло, розвіялось з вітром, втопилось в крові, а тут, диви, знов живе, простягни лишне, вірний Хомо, руку і торкнися ран, у Іванових грудях, він це виразно чує, розтає та поволі зникає, його скепсис, тому, опісля, коли вони зустрілися, вони кинулись в такі обійми, що треба було боятися за їх кости.
— Невже це Іван? — вирвалось у Водяного, ніби він побачив воскреслого з гробу рідного батька. Посипались питання і перше, що вдарило Івана гострим щастям, що його дочка Віра жива, живе в Парижі і пишеться Рокита.
Рокита? Таке тобі болюче терня, але на цей раз ... Господи Боже! Як це вимовить. Поможіть! Такий був тягар... Живе... В Парижі... Ні, ні, ні! Розкажу все... Лиш не тепер. Проговорили шваґри мало не всю ніч, лиш не про те, як було з Вірою і колись з Рокитою. Це такі вам, простіть мене грішного, вчинки, що їх не заїси ніяким калачем і ніяка мудрість з її розтлінням не зможе розчинити їх в безвісті.
Іван тепер вирівнявся, звівся на весь зріст, не повірите, як легко, бува, коли ти збавився думки, що ти вбивник власної дочки, Іван це пережив, до мозку костей пережив, він це кожним рубчиком серця знає і тепер одно лиш чергове завдання: Париж! Це напевно вгодне його дочки на землі місце. Рокита це знає, будь, батьку, спокійний, перед нами відкриті обрії.
І ще одна подія затямилась Іванові з цього табору. Відбувався з'їзд письменників і в тому доповідь — "Ост", як проблема". "П'ять років тому, — говорилось там, — один зухвалець двигнув у наш простір похід, але він забув як ми звемося і охрестив нас "Остом". За це він мусів себе спалити, але факт лишається, ці три літери наснажені викликом, бо подумані, як тавро худоби, а стали символом, на подобу римської шибениці, що стала знаком одної релігії.
Тут нас цікавить, — говорилось там, — не тільки ця зовнішність, яка може й забутися, але що не забудеться — сама суть, що під цим криється. Бо ж чи ми знаємо, яким іменням нас хрещено? "Монголи, Монголи" — кпився Шевченко свого часу, але чи й сьогодні, на бульварі того самого Шевченка в центрі Києва, ви не знайдете тих самих монголів в генеральських пагонах, а їх таких, в пагонах і без пагонів, мільйони, по штабах, по редакціях, по Донбасах — тавро, безіменність, яничарство, рабство. Тому і післано нас до цих казарм, щоб могли ближче про це сказати.
Доповідь переходила в проповідь, доповідач сварився, а Іван, що це слухав, почав відчувати, що це впрост до нього говориться, ось той монгол, йому минуло понад копу років, а спитай якої він нації — запнеться, як шмаркатий школяр царського часу. Прикро це, вельми прикро, а головне, хто це вам каже. Сидорук. Знов він на його дорозі... З протягнутим на нього пальцем. Це ти! Блукаюча туманність... Виконавець завдань загарбництва.
І після такого, диво-дивні розважання вривалися до центру Іванового думання. Геть! Все геть! Відчиняй вікна! Провітрити душу! Бачиш он ту за вікном площу? Східняки-західняки, католики-православні, бандерівці, мельниківці, але разом це й ти, від Дніпра і Дністра прикований обов'язком долі до спільного гужу.
І, можливо, вперше відчув Іван дотики ще однієї, до цього часу не знаної думки. Чому ці тут зібрані люди, маючи за собою довгу минувшину, потрапили саме в так становище... Мов би їх за щось проклято, вигнано ... Заметено слід. І чому це, Іване, ти з ними? Чи не затрачено тут почуття якоїсь міри? Рівня? Рівноваги? Відношення самих у собі? Недотягнення якоїсь нотки, щоб вийшла гама.
Іванові здавалося, що питання таких ось таборів залежало від півсекундного недотягнення чи перетягнення якогось почуття, від міліґрамного недоваження якогось нерву, від мікроскопічної зіпсутости якоїсь думки. Не будь цього, ці люди могли б бути де мали бути, говорити, як їм говориться, сіяти хліб, як його сіється — найпростіша з простих істина, але тобі, Майстре, цих простостей, заманулося зробити з цього кпини "на сміх людям, в наругу сусідам". Твоє діло. Але даруй! Ми з цим не годимось. І не погодимось.
Іване, мовчи. Не виходь з цим на люди. Пам'ятай, люди є люди і сотворено їх з різної глини, яку де знайдено під рукою. І все це тому, щоб були очі чорні і очі сині, і поет міг творити на кожні з них окрему пісню і тим самим дати тобі більший репертуар радости. Це саме діється, куди лиш не глянеш. Уяви, щоб у природі пташиній були самі лиш ворони, або папуги, або, навіть, соловейки, як би це виглядало. Або цвіли лиш одні соняшники, або у водах плавали лиш самі карасі... Чи ти можеш уявити таке життя? Це саме діється із нами, чоловіками й жінками, що їх звуть в нашій мові людиною. Жах! Як виглядав би наш світ, коли б в ньому господарив один лиш єнкі з хмарочосами, або один лиш чумак з мазницею. Ти перший повісився б з туги, коли б таке бачив. Але хмарочос, єнкі і мазниця чумака, коли брати їх в перспективі їх визначення, творять чудовий натюрморт для оздоби цього нашого глобусу... І тим самим нас самих. А тому все тут має свою частину обов'язку, ген включно з тими он мельниківцями-бандерівцями, яким дано завдання, щоб в цьому таборі не було сонного ладу, а лиш постійне бойове напруження. І, можливо, одного разу, це себе виправдає. А як і не виправдає, то ніхто не посміє тобі закинути, що ти лежав десь "гнилою колодою" і не намагався навіть побити за це комусь морди.
Такі ось думки навіяли на Івана багато бадьорости, геть розсіявся його песимізм і, мабуть, тому, що він знав, що його гріх Ваймару з дочкою, обернувся у щастя в Парижі, а тут знов шваґер з орденами і той чортів Сидорук з його повчаннями Мономаха, а там, диви, ввірвалась бурею Татяна, що пригналась найшвидшим потягом з Реґенсбургу, з якою вони просварилися цілу ніч і все за ту саму Віру.
— Ти, Іване, — казала вона, — зсунувся з глузду, — як можна їхати в те голодне пекло, коли воно в тріюмфах! Та ще й тягнути туди таку Віру. Ти самашедчий! — вжила вона навмисне це слово, щоб підкреслити свою до цього зневажливість. А Іван затиснув міцно губу, щоб не вирвалось звідти якесь нове чортовиння, бо не хотів гиркатись, а лиш слухав, до втоми слухав, як його на всі боки чесано, мов зарип'яшену вівцю.
— Но, сестро... — казав він на закінчення. — Я знаю... знаю. Ти у нас най-най-найдотепніша, але твій цей браток родився для того, щоб понюхати власним нюхом, я воно пахне. І скажу тоді. Я не помилився. Воно пахне першого сорту дияволом, від якого ще може зачмихати світ. Хіба не варто про таке довідатись з першого джерела?
— Ну, гаразд! Ну, довідався! А що ж далі? — питала шорстко Татяна.
— От ти це скажи мені, що далі. Ти експерт в цьому — говорив, з ноткою іронії, Іван.
— Наш семафор — стейти. Ню Йорк, — казала Татяна.
— А що далі? — невгавав Іван.
— Далі нема. Стоп. На землі тепер лиш дві точки — Москва — Вашінґтон. Вибирай. І ми вибрали, — казала Татяна.
— А як з тією третьою? — питав Іван загадково, для Татяни несподівано, бо вона знає, яку ту третю він мав на увазі.
— У нашій проекції, також Ню Йорк. Чуємо, Рокефелєр будує там казарму Об'єднаних Націй. Надіємось знайти там кутик, — казала непорочно Татяна, мов би про це вона вже з кимсь домовилась.
Але Іван мовчав. Через його загорілу шкіру обличчя помітний сумнів, але його не випускалось назовні, не випадає йому тепер шарпатись з такими аргументами, йому й цього досить.
А сестра... Наговорились, наговорились... Залишила йому вузол всячини, у якому знайшлись і автентичні хуторські пиріжки з м'ясом і від'їхала. Іван вдоволений. Сестра є сестра, та ще й яка сестра. Рве людям зуби, але чи бачили ви, щоб вона хоч на мить, перестала бути головною частиною її розкиданої по всій землі, родини, що не турбувалась, що там діється десь з їх Софроном, або на яких лаврах спочиває Андрій, а щодо Івана, то це у неї на списку перший. Такий тобі найболючіший зуб, така брила людини, така кров і плоть, таке спільне серце і така недосяжність. Пішли вони такими різними дорогами, аж чудно. І наскільки Татяна обрала щось ясне, пряме, освітлене зо всіх боків сонцем, настільки той вибрав такі джунглі, де самі бестії, з яких він до днесь-дня не годен вирватись. Така собі окаянна впертість і це мучило Татяну жасько і не було на це ради.
Але ось тепер, їй щось видалось, ніби той її первородний брат знайшов і її. Той його запит третьої точки її здивував... Ген до цих днів вона не помітила, щоб він якимись точками взагалі цікавився, а вже цією третьою... Такого не було на його плянеті. І ось тепер воно з'явилося. І взагалі остання їх розмова, це вже скарб. Було щось відкрито... Відімкнуто якийсь заржавілий замок ... Впущено чогось свіжого... Ну, і гаразд. Це вже багато. Він виринав й виринав...