Яким близьким і досяжним здався він йому зараз!
"Не встигнеш... Безглуздо. Та не встигнеш ти, не встигнеш! Він сам обрав свою долю. Міг врятуватися, але сам обрав її, сам!" — майже прокричав Оснач. І, зціпивши зуби, вдарив довжелезною чергою по плавнях. Він стріляв і стріляв, до останнього патрона. Бо це єдине, що ще міг зробити для отого старого чоловіка, що лишився прикривати його, що подарував йому життя. І, водночас, цими пострілами Святослав ніби виправдовувався перед ним: "Ось я, не втік! Я з тобою. Поруч. І так само, як і ти, веду бій".
Автомат замовк, а Святослав усе ще стояв і стояв. Аж коли десятки куль зпінили воду навколо нього, кинув зброю, пірнув і в неймовірно затяжному пірнанні цьому все далі й далі відходив од берега, який так довго не відпускав його від себе. Так довго і так уперто не відпускав його...
"Тільки б не загинути від кулі своїх! Тільки б не від своїх! — остання думка, що проорала його мозок перед другим пірнанням. — Тільки б не від своїх... Це було б наругою над усім тим, що я тут пережив".
28
Радомир увійшов у двір Марії й одразу ж на східцях з'явилася вона сама. Дівчина вже була в іншому платті, в легкій нейлоновій куртці, шия обв'язана вовняним шарфом.
— Це ти що?.. Ти справді прийшов? — схвильовано проказувала вона, уважно вдивляючись Осначеві в обличчя. — Ти це справді, лейтенанте? Я думала... Але ж це неймовірно! Я ж могла там, у трясовині... І раптом. Ні, це неймовірно! Такого не буває...
— Де сумка, Маріє? Паспорт, ключі... всілякий дріб'язок. Ми не повинні гайнувати ні хвилини. Подалі звідси, подалі...
— Отже, справді... — Знесилено осіла на приступку, закрила лице руками. — Я, звичайно не піду з тобою. Зараз, поки що не піду. Не хочу, щоб ти зважувався на цей крок згарячу, з жалю, зі співчуття... Але все одно...
— В такому разі обійдемося й без дріб'язкових приготувань, — рішуче мовив Оснач і, повісивши сумку через плече, підхопив дівчину на руки.
— Ти збожеволів, лейтенанте, — м'яко, покірно, п'янюче проказала вона.
— Збожеволів, і сталося це не сьогодні.
— Відпусти мене.
— Навіть якщо доведеться нести до самого міста.
...Світанок застав їх уже за плавнями. Раз по раз озираючись вони поспішали, ніби втікачі, які добре знають, що на світанку їх втечу виявлять, наздоженуть і повернуть назад. Подалі, подалі в степ, туди, до обрію, на якому знову зароджується сонце.
— І все ж таки я не хочу йти з села потай, утікати, — раптом зупинилася Марія. — Який злочин ми з тобою вчинили? Чому я не маю права поїхати звідси, як і належить їхати з рідного села? Над цим ти не подумав? Ти не подумав над цим, не подумав, тому ми ось так!..
Кілька хвилин вони мовчки стояли посеред степової долини. Це були важкі хвилини вибору, вони зважувалися.
— Ми повинні повернутися, — лагідно торкнулася пальцями його губ, випереджаючи цілунок. — Обов'язково повинні. Але сьогодні ж поїдемо звідси. Я обіцяю тобі. І не бійся за мене. Тепер уже не бійся.
— ...А я ще спробую поговорити з Вандевурою. Не можна так жити. Не можна так ненавидіти. Він розумна людина, він повинен зрозуміти.
* * *
Ранок вони зустріли, сидячи на лавці біля хати Марії. Дивлячись на цю вродливу пару, люди мрійливо всміхалися і кожен намагався перекинутися з нею хоча б двома-трьома словами.
Та й сонце, що освітлювало їх першим сором'язливим промінням, здавалося по-весняному лагідним, а день, що зароджувався з нього, мав бути теплим і милосердним...
...І милосердним.
1986—1989рр.
Журнальний варіант опубліковано в альманасі "Горизонт" (вид "Маяк") за 1988р