Її зір приковувала страшна дія, яка розгравалася перед нею, сцена боротьби між великаном і отруєю. Силач ще стояв, але раз у раз хитав собою то в сей, то в той бік, завертав довкола очима, а могучі м'язи рук то корчилися, то розтягалися, неначе при гімнастичних управах.
З горла нещасного став добуватися стогін, який по хвилі перейшов у крики страху, звірячої тривоги перед смертю, яка ось знічев'я непреодолимою силою підривала могучий корінь його тілесного буття. Нагло дрогнуло усе велетенське тіло, лице почорніло і наче обернулося вмить, очі станули стовпом, з уст поточилася піна… Ноги заплуталися о себе, і з ломотом, властивим мертвим тілам, грянув великан на землю. Ще один нелюдський рев умираючого потряс душею видців, кілька судорожних рухів – і великан сконав.
Коли кільканадцять осіб вбігло у кімнату в оживленім розговорі, очам їх представився потрясаючий вид. Посередині валявся труп силача зі скорченим, почорнілим лицем і вишкіреними білими зубами, з'їженим волоссям та витріщеними очима. В куті лежала зомліла дівчина, а під стіною стояв недвижно блідий, мов смерть, Івашко.
– Взиваю тебе, кадіє, видати у мої руки усе майно, яке остало після смерті Акмеші-аги, мойого батька! – кричала Агнешка. – У нього нема ніяких спадкоємців, крім мене. Уведи мене урядово у посідання того.
– І я домагаюся того, я – Абазе-бей, райс султанської галери. Якщо треба порук за правду слів тої дівчини, то ось вона!
Агнешка, яка вспіла, вибігаючи, накинути на себе широку чадру, станула при Івашкові. Між тим кадій зі сивою бородою, у довгім кафтані та широкім тюрбані простяг руку. Всі замовкли.
– Не по се прийшов я у сей дім, щоби порядкувати наслідство, – сказав повагом, гладячи бороду, – бо Аллах в премудрості своїй постарався уже і вибрав наслідника для Акмеші-аги. А є ним його величність могучий хан усіх орд, син і брат небесних тіл, якого слава підіймається аж до неба і гомонить аж до окраїн землі. Великий пророк каже: ось який приклад даси їм. Життя за життя, око за око, ніс за ніс, ухо за ухо, зуб за зуб і заплата за рани… Хто не судить після того, що зіслав Аллах, той є неправедний! Власник тої хати був приятелем великого злочинця – візира Насуха-паші, якого падишах (коби Аллах одарив його найвищим щастям у сім і на тім світі) засудив на смерть за крадіж і убійство, за убійство його вбили, а з ним рядом мають згинути всі його друзі. За крадіж його майно вернуло до скарбу великого падишаха, а майно його друзів також має перейти в посідання падишахом поставлених намісників і володарів. Отсим переходить усе, що остало по злочинцеві, у власність Кримського царства.
Агнешка була б, певно, упала, коли б не піддержав її Івашко. Ось з-під її ніг усувалася остання дошка рятунку – майно. Тепер була вона лишень жебрачкою у власті Івашка. І він покористувався щасливим складом обставин. Він посадив її на якусь подушку і підійшов до Галі, щоби взяти її під опіку, доки кадій не опечатає дому і не спише рабів.
Нагло з гуртка вийшов якийсь по-турецьки одітий молодець і станув між Галею та Івашком. Наче мерця побачивши, відскочив бувший гайдук назад. Пізнав Івана.
– Чи сам сатана розбиває нині мої наміри? – проворчав.
– Стій, Івашку! – сказав шепотом Іван. – Де Юрко?
– Запитай її! – відповів, вказуючи на зомлілу дівчину, а сам, кивнувши на Агнешку, подався до дверей.
Іван мимоволі глянув на лежачу дівчину…
– Галя, Галя! – крикнув, мов божевільний, і кинувся приводити її до пам'яті.
– Що се? – питав кадій, обурений поведенням молодця.
– Се моя сестра, пірвана агою з моєї хати! – відповів Іван.
– Обвинюю агу за чікарму, – вмішався поважний муж з чорною бородою, який виступив з-посеред присутніх і вийшов на середину кімнати, указуючи рукою на дівчину. – Ся кіз – се моя дочка, а сей молодець – се її муж. По закону беру собі її назад, але щоби скарб хана не потерпів втрати, складаю на руки кадія тисячу цехінів як ціну бранки і башвербі за християнку у краях ісламу.
Поважний кадій усміхнувся і взявся уважно до перечислювання грошей.
– Язіджі! – звернувся до малого, худого чоловіка. – спиши, що бачиш, і додай, що хірдізляр вбили агу ще перед нашим приходом, а дочку купця Кіркора віддали ми власникові по закону. Усе проче опечатуємо до дальшого приказу. Аллах є справедливий і премудрий.
Справді, Аллах оказався дуже мудрим, бо Кіркор та Іван взяли Галю. Івашко щез, а з ним разом і Агнешка і доволі велика скриня, яка стояла під ліжком аги; кадій хватив подушне лише за підданих падишаха, але не за підданих польського короля, а ханові оставив дім, гарем і товари.
Зате по Юркові і слід застиг. Галя знала, що його Івашко ув'язнив, одначе, як достукатися до Івашка, не знав ніхто.
Кісмет!
3. Івашко
1. Найдений слід
У нідрах диявола, у бездонній татарській пащі найшов Іван Попель свою сестру Галю, наче стрілець найде навгад у гущавину пущену стрілу – ненадійно, чудно, навдивовижу. Просто вірити не хотілося у правду тої щасливої події, і обоє молоді довго гляділи на себе у німому подиві задля невислідених стежок Божої волі. Але зате й страшною вагою наляг на обох і Божий допуст – мов коли стрілець, що найде стрілу і підійме її, стане нагло перед кривавими прижмуреними очима барса, що шмагає боки хвостом та присідає на дрожачі ноги, ладячися до смертельного скоку на нещасливого нахідника. Юрко Угерницький пропав, наче камінь у воду, пропав майже у тій самій хвилі, коли найшлася його суджена.
"Кісмет", – сказав би бісурманин. "Злоба", – сказали собі Кіркор, Галя й Іван, та всі вони вірили, що кінець-кінцем таки удасться звести знову докупи то, яже сочета Бог.
Дізнавшися про нещастя, Галя отямилася сейчас і обтерла заплакані очі, щоби не бентежити своїх товаришів та не спинювати їх у пошуках пропавшого. На щастя, Юрко, йдучи до Бялоскурського, не брав зі собою грошей, і вони були у Кіркора. Порадившися та перешукавши увесь дім від гори додолу, Кіркор рішив іти до турецького валія по дозвіл перешукати пристань на базарі. За годину вернув купець, легший о яких тисячу золотих, але з дозволом та кавасом валія.
Вийшли на вулицю у саме полуднє, коли життя у місті було у самому розгарі.
У вузенькій вуличці, при якій мешкав небіжчик Акмеші-ага, аж кишіло від кінних та піхотинців. Мимо того, що Кафа була осідком генуезьких купців, населення її складалося головно з греків, татар, турків, вірмен, кавказців та жидів.
Лиш тут і там ішов пішки або сидів у носилці хтось з генуезьких nobili, одітий у чорну одежу, при шпазі та у шапочці із струсиними перами. Їх бліді лиця, наче викуті зі слонової кості, з погордою гляділи на товар прислужників у пестрих вхідних одягах, тюрбанах, чалмах. Наче колишні візантійські цісарі та патриції, заховували вони непорушний супокій серед несказанного гамору, яким окружили їх товариші. Перед ними бігли берберійські скороходи, розганяючи товпу бамбуковими тростинами, побіч них кричали, просили, плакали та розказували щось голосно вірменські та жидівські орударі та перекупні, а хитрі греки намагалися осягнути ті самі цілі кількома півголосом висказаними словами, дбаючи, одначе, щоби ті слова враз зі змістом дісталися певно і безпечно та лише до покликаних ух генуезького півбога.
Від часу до часу слоново-кістяний божок повертав голову і приговорював два-три слова, а вслід за сим розскакувалася юрба баришівників: одні бігли поглядіти до другого купця на свій товар, другі – просити іншого гуртівника о потрібну доставу, інші бігли за грішми або несли гроші – і все на основі слова генуезця.
– Ти перевезеш камінь турецьких бакалій у Перекоп і віддаси його синьйорові Джованні Монцені для князя Збаразького у Барщині, а ти дістанеш десять колод пшениці у пристані від мойого орударя Абрума. Гроші заплати вірменинові Киянові на прибережній вулиці.
Або:
– Потребую двісті люда білих татар до весел на галеру для Генуї та з десять дівчат, але справжніх дівчат, білих, молодих, ясноволосих для мойого дому… сейчас… Гроші від Кияна за посвідкою мойого євнуха Мустафи…
Раби принесли лектику, довкола якої почала вкоротці збиратися нова юрба перекупнів. Вони захвалювали кадило, тафту, адамашок, оксамит, шкіру звичайну і сап'ян, кордибан і дамасценський булат, мальвазійське вино та іспанське срібло. І знову генуезький півбог кидав слова, наче невмолимі присуди царгородського падишаха, або, не відповідаючи, глядів на вичілки-балкони, що над його головою доходили майже до ократованих вікон протилежного ряду домів і заслонювали собою вузеньку ленточку синього неба, яку видко було з подібної до рівчака вулички.
Перед ним татарські погоничі ослів хапали за хвіст свої звірята та били їх палицями, жидівські перекупні тиснулися до стін та брам, ховаючи піднос зі скрутками тютюну та овочами. Лише арнаути, каваси, яничари та турецькі урядники не вступалися, лише дотикали чола, уст і грудей пальцями, знаючи, що той півбог, який має у кишені їх зверхників та власть над підданими своїх довжників, все-таки й потребує їх і завсіди готов полатати своїми аспрами та динарами їхню нужду та вдовольнити бажання розкошей султанів з казок 1001 ночі…
Над усіми тими людьми між високими стінами на європейську моду побудованих домів лежав удушливий сопух. Давляча духота полудня розпарила відпадки ярини та м'яса, які кождий викидав на вулицю, відходи ослів, волів та людей, звірячий та людський піт. Все те мішалося з туманами пороху, які повставали з висушеної та розтертої ще весняної грязі у напівсталу мішанину, яка давила грудь та дразнила ніс препоганою вонню.
Недалеко пристані воня ставала просто невиносимою задля гниючих здохлих риб, раків та скалок, полишених рибаками, або відпадків варених frutti di mare, які генуезька кухарка викидала під ноги людей та звірят по обіді чи вечері. Божок у лектиці підносив до носа шовкову хустку, напоєну амброю або рожевим олійком, а Кіркор з товаришами затикали носи, переходячи.
Вкінці вийшли з вулички на малий базар. Був се давній базар генуезької колонії – торжище, подібне до західноєвропейських торговищ. Лише що тут не було купців у беретах, що сиділи за столами за рахунковими книгами, не було купців сукна, заліза, ароматаріїв та шкірників, тільки поважні бородаті лиця вірмен, жидів, турків та греків, які сиділи і приймали покупців чаркою та люлькою, наче гостей при похоронному обряді.
Ні продавець, ні покупець не показували по собі, чого їм хочеться.