Ти роками сидітимеш у похмурих, мокрих в’язницях, не бачачи променя Сонця, вмира-ючи в страшних муках. Ти багато разів скопаєш розіп’ятий, прибитий до дерева, і ніхто не прийде втішити тебе в час смертний, а лише торжествуюча юрба буде криками ненависті супроводжувати твої останні кроки до мо-гили. Ти згориш багато разів на вогнищах катів, які спалять тебе за ідеї Безмежжя, Безсмертя, Єднання! І серед вогнища того ти не побачиш рідного обличчя, сину, а лише злобні очі ворогів!
— Я бачитиму в небі далекі зірки, батьку, — прошепотів син. — І серце скаже мені, що звідти дивляться на мене Брати. І мені стане легше. Батьку! Клич матір, хай вона благословить мене в далеку путь.
— Ще одне слово, — скорбно промовив батько. — Ніхто не зупинить тебе, якщо ти вирішив. Це закон Космосу. Але запам’ятай, що ти не повернешся додому, ти не повернешся на рідну А-мор, до нас, батьків твоїх, аж доки на тій планеті, куди ти йдеш, не запанує Братерство і Любов, доки ті люди не вийдуть разом з тобою на широкий Шлях Еволюції! Віки, тисячоліття попереду. Подумай, сину!
Орі-о довго мовчав. Дивився на тремтливі, далекі обрії, на рожеві сузір’я, на ніжні дерева знайомих са-дів, ніби прощався з ними. Потім його погляд зустрівся з поглядом батька. Почувся тихий, але владний голос:
— Я йду, батьку.
***
Горлиця замовкла. Зоря присунулася до неї, поцілувала в щоку.
— Дякую, подруго. Це чудова легенда. І хто знає, чи легенда, чи, може, реальність.
— Може, — сказав задумливо Пломінь. — Але не скоро ми дізнаємось про це.
— Хто знає, — загадково сказав Віора.
— Що, — насмішкувато запитав Пломінь, — може, сподіваєшся на допомогу з інших вимірів? Прийдуть "боги", звільнять тебе з неприємного становища. Треба покладатись на власні сили!
— Не зовсім так! — серйозно сказав Ясноцвіт. — Не зовсім так, Пломеню! Розраховувати не треба на іншопланетних істот, але сподіватись можна. Це закон Солідарності!
Віора різким жестом перебив розмову. Застережливо підняв руку, вказуючи на шкалу електромагнітних приладів.
— Нічого не розумію, — сказав він. —— Десь поряд відбувається колосальна концентрація енергії. Обе-режно!
Біля входу зажевріла велика овальна пляма. Присутні відчули, як у них запекло у грудях, стиснуло по-дих, защеміло в очах. Вони відсунулися в глиб печери — вражені, злякані.
Туманний овал завібрував, у ньому виникли якісь форми. Поволі з’являлися обриси вертикальної постаті, а біля неї ще однієї, трохи меншої і горизонтальної.
— Людина! — скрикнула Зоря.
— Жінка, — додала Горлиця.
— У мене сильно б’ється серце, — прошепотіла Хвиля.
— Тихо!
З непевних обрисів з’явилась об’ємна постать. Вона була схожа на жінку Землі, але набагато гармоній-ніша і ніжніша. Блакитне обличчя випромінювало ледь помітне сяйво, очі здавалися криницями темно-синьої рідини, в якій відбивалася таємниця зоряних світів, блискуче, ніби з платини, волосся розсипалося по вузьких плечах. Постать облягало вільне голубе мерехтливе вбрання. Гармонійні чутливі руки істоти простягнулися до друзів у сердечному пориві.
— Твоя легенда пророча, — шепнула Горлиці Зоря. Почувся голос дивного створіння. То був голос лю-дини:
— Я відчула, що з Братами нещастя. Серце привело мене сюди. Я бачу Братів Розуму одиноких па цій пустельній планеті. Чим можу допомогти?
— Вона розмовляє земною мовою? — вражено прошепотіла Зоря.
— Нічого дивного, — відповів Ясноцвіт. — Певно, вона з іншого виміру. Вищого. Вони легко проника-ють у суть нашої психіки.
— Ти правильно сказав, друже, — озвалася істота. — Яз інших координат Світобудови. Ім’я моє — Біла Зірочка. Так мене назвав Полум’яне Серце.
— Хто такий Полум’яне Серце? — запитав, отямившись, Віора. — І чому тут з’явилась ти, Біла Зірочко?
— Ви не знаєте Полум’яного Серця? — здивувалася Біла Зірочка, і її прекрасні очі загорілись натхнен-ним вогнем. — Хіба можна не знати його? Він — це все. Без нього я не мислю життя. Я шукаю його по всій Світобудові. І знайду.
— Але як же ти опинилася тут? — схвильовано запитала Зоря. — Сама? В чужому світі? Де твій літаль-ний апарат?
— Там, на рівнині. А лечу я не сама. Зі мною мій товариш Грі-ом. Ось він.
Біла Зірочка показала на маленьку постать біля своїх ніг. Це була граціозна тварина фіолетового кольору з шістьма ногами і зграбною високолобою головою. Очі тварини горіли фосфоричним м’яким блиском. Він ди-вився на друзів цілком людським поглядом — сумно і тривожно. При згадці про Полум’яне Серце Грі-ом тихо щось промурчав, потершись головою об ногу Білої Зірочки.
— Він каже, щоб я розповіла новим друзям про Полум’яне Серце. Він певний, що це буде корисно для вас. Дозвольте, я сяду ось тут. Не бійтесь, енергетичних феноменів більше не буде. Це відбувається лише при переході з одного виміру в інший. А тепер я в такій же якості, як і ви.
Біла Зірочка примостилася на ящику. На коліна їй стрибнув Грі-ом. Скрутився клубочком. Погляд її спа-лахнув синіми вогнями. Друзі помітили, що на чолі в неї запульсували білі зірочки. Видно було, що уява її по-мчала в незміряні глибини Всесвіту, шукаючи в свідомості своїй відповідних символів, щоб передати новим друзям вражаючі тайни Космосу.
— Слухайте розповідь про Голубу Зірку — мою батьківщину. Слухайте розповідь про Полум’яне Серце — відважного і вічного Мандрівника Безмежжя. Вам важко збагнути все, що існує в нашому світі. Я знайду зрозумілі символи, що відповідають вашим поняттям. І ви полюбите легендарну Голубу Зірку, ви теж будете шукати і ждати Полум’яне Серце — вічного і відданого друга всіх Шукачів на Шляху до Істини…
Слухайте ж легенду про Полум’яне Серце. Але знайте, що це Велика Реальність.
ПОЛУМ’ЯНЕ СЕРЦЕ
— Я жила завжди спокійно і легко. Мій Світ не створював протиріч перед маленькою Оан. Таким було моє ім’я до зустрічі з Полум’яним Серцем.
Я любила небо наді мною, планету, по якій ходила і над якою літала, квіти і рослини, друзів моїх і тва-рин. Все навколо було таким гармонійним, що створювало враження повної єдності.
Так воно насправді й було.
Бо Блакитна Зірка, точніше її єдина Планета, — це найвища ступінь розвитку фізичного світу. Так учили нас у Школі Вищого Знання. Так говорили мені Старший і Полум’яне Серце. Це не значить, що Безмежність закінчується на еволюції Блакитної Зірки. Ні, кінця їй нема. Але моя Планета — завершення одного з безмеж-них Циклів безмежного Буття. За нею — починається новий Цикл, недосяжний для почуттів фізичного світу як вашого, так і всіх інших, аж до Блакитної Зірки. І так без кінця.
Я навчалась у Школі Вищого Знання. Сприймала в себе високу мудрість мільярдів віків. І залишалась спокійною. Я не зустрічала опору середовища, не знала боротьби. Світ навколо здавався прекрасним сновидін-ням.
Інколи туманно згадувала я минуле. Але то було не моє минуле, а моїх далеких попередників, предків, які жили на інших планетах, в інших вимірах, в інші часи. Там була жорстока і відважна боротьба, велика лю-бов і ненависть, тортури і шукання. Я згадувала ці події тому, що враження предків були записані в пластичній живій матерії моєї свідомості, мого серця, мого єства. Адже ніщо не зникає. І я легко могла розмотувати клубки спогадів, коли мені цього бажалося. Отже, я не могла сказати, скільки я жила. Мені здавалося, що я жила вічно. Так воно, власне, й було. Бо ми, люди Блакитної Зірки, вважали себе клітинами Вселенського Єдиного Життя, яке нероздільне, вічне, всюдисуще.
Так було довго, завжди.
У мене не було виняткових товаришів. Всі були друзями, всі в разі потреби приходили на допомогу. Ба-тьків теж не було, як у ваших світах. Бо наша еволюція вже не розмножувалась. Адже розмноження — це дифе-ренціація, розділення. А Блакитна Зірка — це світ Синтезу.
Навпаки, у нас відбувалося безперервне поєднання, злиття істот у більш високі, гармонійні істоти.
Я думаю, вам не важко буде збагнути суть того, що я кажу. Я бачу, відчуваю, що ви — юнаки і юні жін-ки, що сидите тут, — любите одне одного. І не змогли б уявити себе окремо, без друга. І лише фізичне роз’єд-нання заважає злитися в єдиний організм. У нас, на Блакитній Зірці, матерія в своєму розвитку настільки еволюціонувала, що не заважає будь-яким поєднанням. І бажання різних індивідуумів до об’єднання втілюється в життя, якщо між ними існує повна гармонія. Пластична матерія індивідуумів створює нову єдину істоту — ба-гатшу, ніж дві попередні, мудрішу, могутнішу. Це справді злиття сердець, про яке мріють численні покоління на нижчих планетах.
Я теж пам’ятала, що завжди несла в своєму серці тисячі і мільйони різних істот. Та хіба ви теж не резуль-тат еволюції грандіозного ланцюга істот, починаючи від найнижчих?! Тільки у грубо матеріальних світах цей процес вдосконалення відбувається з муками і боротьбою, шляхом жорстокого змагання, а у нас — шляхом великої гармонізації сердець і розуму.
Блакитна Зірка — це ніби вершина безконечно великого трикутника, до якої прагне весь Цикл Світів, розміщених у доступних нам координатах. І хоч Блакитну Зірку не видно з вашої системи, але вона доступна для вас у майбутньому, коли ви пройдете нові спіралі розвитку. Так само вашої зірки не можуть бачити нижчі від вас еволюції, яких теж безмежна кількість. Я багато разів подорожувала в такі світи разом з Полум’яним Серцем.
Але повернуся до основного.
Я була ніби клітина на периферії тіла. Відчувала свою єдність з усім тілом, але не несла такої напруги, як, скажімо, клітини мозку або м’язи кінцівок.
Я любила тварин, які в нас дуже розумні. Вони розуміють мову людей, охоче допомагають нам у роботі, коли це їм під силу. І вільно йдуть в ліси, на природу, коли їм хочеться пожити в звичних умовах. Велика друж-ба з’єднує розумних Істот Блакитної Зірки з живим світом. Тварини еволюціонують шляхом трансформації з нижчої форми у вищу, як у вас деякі комахи перетворюються з лялечки на метелика. Але в нас це набагато ви-ще, тонше, прекрасніше. Я неодноразово була свідком таких трансформацій, коли в організмі тварини відбував-ся дивовижний синтез кращих його надбань: замість старої тварини з тієї ж основи — після стану так званого еволюційного сну — виникала більш висока істота.
Але найбільше я любила рослини, квіти.
На Планеті все в блакитних тонах, якщо порівнювати з вашими фарбами.