На вас покладається відповідальна акція. Поїхати, знайти, і все належне. Але без самовольства і грубощів, на які ви з Поповим такі мастаки.
— Взяти автоматників?
— Ви що — ганятися за дружиною академіка Лисенка з автоматниками? Беріть Попова, на випадок ускладнення з англійською адміністрацією, і їдьте.
Ми взяли "цеппелін" Попова. Він за кермом, поруч — фрау Вільтруд, щоб показувати дорогу, я на заднім сидінні, подрімуючи від темряви, нічного спокою і м’якого погойдування автомобільних ресорів. За Бенсбергом пішли ліси й переліски, тьмаве світло фар вихоплювало з туману то якусь самотню садибу, то стовпи з колючим дротом, яким розгороджувалися пасовиська, то рекламний щит з заляпаним написом. З шосе ми з’їхали, плуталися тепер якимись висілками, Попов щоразу питав фрау Вільтруд: "Куди тепер?", вона досить упевнено спроваджувала машину то прямо, то ліворуч, то праворуч, нарешті ми доїхали, будинок був низький, довгий, темний, стояв зовсім самотній, нагадував пустку, та коли Попов загрюкав у двері і став кричати щось англійське, виявилося, що там живуть, спалахнуло світло, заворушилися злякані люди, безліч людей, безліч кімнат, ще більше дверей, ми з Поповим і фрау Вільтруд ішли через ті кімнати, поєднані десятками дверей в якийсь примарливий лабіринт, підводили людей з постелі, зазирали в закутки, допитувалися в фрау Вільтруд: "Це? Він? Вона? Ні? А це?" "Треба спитати його сестру! — бубоніла фрау Вільтруд, — треба спитати його сестру!" Нам з Поповим було однаково: сестра — не сестра, а тих, кого ми шукаємо, вже тут немає, може, й не було, може, взагалі вони не існують.
Нарешті знайшлася сестра, літня жінка, мати й господиня всього оцього бедламу, досить непривітно вона пояснила, що Гюнтер справді був тут і мав ночувати, але передчуття підказало йому, що це небезпечно, він узяв свою Марію, посадовив на мотоцикл, і вони поїхали. Куди? Це вже їхня справа. Він переслідуваний, і ніхто не може допитуватися в нього, куди їде, де сховається. Переслідували Гюнтера фашисти, тепер переслідують союзники, і так, мабуть, буде до самої смерті.
Смерть і все інше мене в цих обставинах не цікавило.
— Ви сказали — Марія? Цю жінку звуть Марія? Вона руська? — спитав я господиню.
— Я нічого не знаю. Гюнтер так її називав. А хто вона, звідки — не знаю.
Власне, й це мене мало обходило. Марія, Ганна, Єлизавета — аби не Оксана! Єдине ім’я дороге для мене, всі інші можна тасувати, як карти в колоді, і нічого на світі не зміниться.
Попов лаявся в усіх своїх канадсько-американських і британських богів.
— Розвели з своїм Козуріним парламент, а треба було одразу сюди. Скок — і готово!
— Здається, це твоя ідея — напоїти спершу фрау кавою.
— А як інакше ви могли з нею порозумітися?
— От-от, не шукай тепер винних. Фрау Вільтруд, ви можете сказати, куди поїхав ваш чоловік?
Вона не могла. Та й хто б зміг?
— Тоді що ж? — спитав я фрау.
— Прошу відвезти мене додому. Я смертельно втомлена.
Вона, але не ми — ось вища справедливість!
Фрау Вільтруд жила в Ремшайді. Величезний похмурий будинок, квартира на третьому поверсі. Кілька великих кімнат, справжні джунглі з екзотичних рослин, папуги в клітках, м’які коти труться об ноги. Молодець інженер, що плюнув і втік звідси! Але нам з Поповим утекти не вдалося. Фрау Вільтруд затягнула нас у самі нетрі свого рослинно-тваринного царства, всадовила в глибокі, як могила, фотелі, стала частувати якоюсь зеленою гидотою, липучою, солодкою, але страшенно міцною.
— Наш фамільний лікер, — пояснила фрау Вільтруд. — Унікальний! Як його любив Гюнтер! Ах, як він любив цей лікер!
Попов спитав дозволу палити, почастував сигаретою і фрау Вільтруд, обоє вони, лизькаючи зелений лікер, чимдуж смалили "Честерфільд", я ж належав до нечисленного племені некурящих чоловіків і не міг "закусювати" бодай сигаретою, а слов’янська моя натура ремствувала проти капіталістичного звичаю пити і не закусювати.
— Чи не знайдеться у вас хоча б сухаря, фрау Вільтруд? — спитав я господиню, коли вона знов підлила до мого бокала.
Слово "сухар", цвібак по-німецьки, я знав, бо в нас був артилерійський майстер Яша Цвібак, який сам кепкував із свого прізвища: тільки подумати, в чоловіка золоті руки, а його звуть сухарем!
— Сухар? — здивувалася фрау Вільтруд. — Але ж звідки?
— Я мав на увазі щось таке, щоб заїсти ваш лікер, — трохи зніяковів я.
Тепер зніяковіла фрау Вільтруд, хоч, чесно кажучи, це почуття їй зовсім не личило.
— На жаль, у мене нічого немає попоїсти, — сказала вона.
— Як же ви живете? — вигукнув я. — Ви взагалі щось їсте?
— Я? Не знаю. Все порушилося, ніхто нічого не знає, всі розгублені і нещасні…
Цього я не міг збагнути. Чотири роки мене й моїх бійців годували старшини, начальники продовольчого постачання, дивізійні і армійські склади, гороховий концентрат, жирна каша з м’ясом, заморська свиняча тушонка, а коли й чорний сухар, пожолоблений, мов підошва в старих шкарбанах, але завжди щось було кинути на зуб, і завжди без клопоту, без думки про те, звідки воно береться, без стурбованості про день завтрашній. А ці люди? Ну, так, це нація переможених, вони розгромлені, вони повинні спокутувати все, в чому завинили перед Європою, напустивши на неї залізні орди своїх цинічних войовників. Але жінки, діти, старі люди, цілий народ, покинутий напризволяще? Коли ми ступили на німецьку землю, то невидима щедра рука мого народу подбала про те, щоб суп і кашу з ротних кухонь отримували не тільки наші солдати, а й ті нещасні місцеві жителі, які опинилися між двох вогнів. і пайку хліба наші комендатури виділяли для кожного з мешканців захоплених нами міст, може, й не дуже європейського хліба, глевкого, темного, як земля, але ж хліба! Про нас казатимуть: грабували, мародерствували, ґвалтували жінок, палили все й нищили. Коли йде величезна армія, на її шляху буває все. За переднім валом визволителів, чистих і високих душ, які власною кров’ю оплачують кожен метр відвойованої у фашистів землі, за цим валом повзе темна тилова маса, де змішано грішне з праведним, самовідданість межує з підлістю, чесне виконання обов’язку несподівано стикається з шкурництвом і мерзенністю.
Мені самому довелося брати участь у розстрілі двох мародерів, які шастали по будинках німецького містечка, щойно відбитого нами у фашистів.
Але ж дим наших кухонь, хай бідний і не дуже смачний дим, лоскотав обнадійливо ніздрі не тільки радянських солдатів, але й усіх тих німців, де ступав наш кирзовий чобіт. Не було в нас таких розкошів, як у американців і англійців, не знали наші бійці в своєму раціоні шоколадів, заморських фруктів, ніжного м’яса, вишуканих бісквітів. Зате вміли ділитися тим, що мали, і щедрість наша не мала меж.
— А як же союзники? — спитав я фрау Вільтруд. — Хіба союзники не дбають про цивільне населення?
Жінка подивилася на мене трохи спантеличено.
— Я не знаю. Принаймні я нічого не чула.
— Гаразд, — не вспокоювався я, — облишмо союзників. Але ось я мав контакти з суто німецькою владою. Чи ви чули про те, що в Кельні вже є німецький обер-бургомістр доктор Аденауер, той самий, що був ще до нацистів, отже ви маєте уряд, який повинен дбати про своїх людей. Як же пояснити, що ви сидите голодні і без будь-якої надії?
— Уряд? — фрау Вільтруд спробувала навіть усміхнутися, хоч не було, мабуть, нічого недоречнішого для її пісного обличчя, ніж усміх. — Ви кажете, уряд? Але ж уряд ніколи не годував людей. Принаймні я такого уряду не знаю. Ви сказали, що в Кельні є обер-бургомістр доктор Аденауер? Я охоче повірила б у це, коли б доктор Аденауер повернув мені мого Гюнтера. Але я хочу вірити руським, які заберуть свою фрау Лисенко, і тоді мій Гюнтер хоч-не-хоч — сам прийде сюди і знайде свою вірну Вільтруд і…
Фрау запустила свою словесну силосорізку, вимкнула всі рубильники, від’єдналася відсвіту, стала сліпа й глуха — ось нагода мерщій схопитися і непомітно вислизнути звідси, може, й назовсім відкрутитися від цієї непевної справи.
Та мене зрадив Попов. Нам би переморгнутися — і ноги на плечі, а він скочив на рівні сам-один, з нежданим для його опецькуватості спритом перетнув кімнату і вже від порога заявив:
— Здається, в машині в мене є трохи галет. Збігаю принесу…
Мене принесено в жертву на побиття безладними словами.
Треба було сидіти і вдавати, що слухаєш.
Щоправда, Попов ходив недовго, повернувся ж не тільки з пачкою галет, а й кількома плиточками шоколаду (американський солдатський шоколад без яскравих обгорток, без станіолю, в простому, під пергаментний, папері) і великою банкою розчинної кави "Нес". Як на голодне побутування фрау Вільтруд, дари були воістину царські.
— О, боже! — фрау Вільтруд не могла стямитися. — Кава і шоколад? Шоколад і кава?
Вона бігала довкола опасистого Попова, що стояв у кумедній позі різдвяного Діда Мороза з дарунками в руках, сплескувала в долоні, розводила руками, поправляла окуляри, розгублена, але щаслива, навіть у захваті, а я дивився на все це дійство і думав, що, мабуть, все ж таки чоловіка жінці ніяким шоколадом не заміниш. Фрау Вільтруд, мовби вловивши мою скептичну думку, враз стрепенулася, стала перед нами зовсім спокійна і врівноважена, і голос у неї зненацька набув стриманості, навіть суворості.
— Даруйте, я зовсім забула про мого Гюнтера. Коли б він був тут, він неодмінно запросив би вас до свого кабінету викурити сигару до лікеру. Прошу вас. В мене ще лишилися справжні гаванські сигари. Завдяки моїм батькам. Вони були досить забезпечені люди. Я могла навіть щотижня передавати одну сигару Гюнтеру до табору. Більше не дозволялося, в нас повсюди панував залізний порядок, але одну сигару я щосуботи передавала Гюнтеру, і ви можете уявити його щастя!
Мені свербів язик спитати фрау Вільтруд, де ж насправді був її чоловік — у концтаборі чи в санаторії? Бо концтабір і сигари — щось воно не дуже клеїлось. Але я стримався. Надто нерівні були сили: з одного боку зрозпачена самотня жінка, з другого — два переможці, озброєні до зубів, в силі закону і необмежених прав. Тому я мовчки посунув слідом за фрау Вільтруд і Поповим з зелених джунглів жіночої кімнати до суворої обителі колишнього інженера. Справді, з світу зеленого і по-своєму невинно-безтурботного ми перейшли до суворого, темного, похмурого світу.