Дует між мною і Пінкертоном. На хвилину все стихає, щоб виникнути ще з більшою силою: "Богема! Богема!"
Після того як дали завісу, почулося трохи оплесків і дуже багато протестів. Виходимо на авансцену і тягнемо за собою Пуччіні, який пручається.
Під час перерви ніхто не приходить за куліси. Жоден приятель, жоден кореспондент. Ворожість суцільна — і захопила вона всіх. Не маємо відваги відповісти на запитання, котре кожен ставить перед собою. Переглядаємося, нічого не говорячи, спантеличені і вражені. Дивлюся на обличчя Пуччіні, воно покрите великими червоними плямами. Він нервово палить цигарку за цигаркою, не звертаючи уваги на пожежників, ті так само удають байдужість, розуміючи його стан.
Лише Тітто спокійний, холодний. Його сильні щелепи вперто стиснуті. Підходить до кожного, плескає по плечах, додаючи одваги: "Вже стартували. В другім акті мусить бути реакція (злам). Запевняю вас, що переможемо. Цього разу ми їх візьмемо".
Але це виявилося таким же неможливим, як зловити на льоту ластівку, навпаки, в другім акті ніби луснули пута і почалося лінчування опери. Ось Судзукі б'є в гонг і молиться, щоб повернувся Пінкертон... Я впевнена, що він повернеться, що притисне до серця мале створіння, плід нашої любові. Вкладаю дитину спати. Коли виходжу, повів вітру надуває мені кімоно. Публіка шаленіє з утіхи. Хтось кричить: "Баттерфляй ще вагітна від Пінкертона!".
Останню арію... зустріли протестами. Може бути, що я сама вже не панувала над своїм голосом? І все-таки я впевнена, що неможливо співати цю арію з більшою експресією. Моє самогубство, дитина з зав'язаними очима і його приготування не справляють враження. "Баттерфляй" закінчується серед галасу і свисту. Ніхто не вихо-дить на авансцену, щоб зібрати оплески друзів, які були
Не чую більше жодного слова, на очі мені напливають сльози розпачу. Переконуюся, що битва програна, що затяті вороги Пуччіні не відступляться, що вони вирішили саботувати кожну сцену, кожний жест і рух і використають кожний дріб'язок, аби зробити капусник.
в театрі. Раптом вибігає хлопець (Тоніо — син Пуччіні), кидається йому на груди з плачем: "Ох! Тато, мій тато!"
Серед моїх артистичних спогадів, численних і радісних, оці найбільш незабутні, коли всі відчули, як ніколи до того, як дуже ми любимо нашого великого Джакомо".
Багаторічні тріумфальні успіхи композитора були вмить забуті. Та сама публіка, яка стояла на колінах перед його талантом, яка обожнювала всі його опери, починаючи з "Віллісів" і кінчаючи "Тоскою", тепер з неймовірною ненавистю і злою одностайністю глумилася з "Баттерфляй". Здавалося, що саме в ненависті вони хочуть забути правду вчорашніх "браво". Гальорка, ложі, партер — усі з дивовижною єдністю освистували і ганьбили оперу, шматуючи серце автора, який, вони добре знали, стоїть за кулісами.
Це був страшенний удар, тим більш жорстокий, що композитор, поглинутий любов'ю до образу ніжної японки, був абсолютно впевнений у перемозі. Через кілька років, пригадуючи той фатальний вечір, він напише: "Поразка вразила мене дуже глибоко, бо була несподівана. Але я підставив бурі чоло з твердим почуттям бунту. Я дуже кохав оте моє створіння, щоб повірити в об'єктивність суду, який його так скривдив... Того вечора вирвався у мене крик протесту від болю. Наступного дня відчував себе скаліченим і розгубленим невимовно. Може, не оплакував би я так мою трирічну працю, як сумно було мені бачити розвіяним отой поетичний сон, який я пестив з такою любов'ю. Мені здавалося, що я вже ніколи не зможу створити бодай одну ноту. Ранком газетярі бігали під моїми вікнами біля "Ла Скала", викрикуючи: "Фіаско, маестро Пуччіні!" Протягом двох тижнів я не хотів виходити з дому. Було мені соромно".
Пуччіні страждав. Тому що для митця нема більших мук, ніж вирок несправедливого суду. А він вірив у свою оперу, він вважав "Мадам Баттерфляй" своїм кращим твором.
Обурений поведінкою публіки, Джуліо Рікорді, видавець і друг композитора, забрав оперу з театру і повернув гроші, критика хоч і була помірною, але негативною. Найприхильніший до опери міланський музичний критик і значний авторитет Джованні Позза писав в одній з газет:
"Опера не витримала проби... Джакомо Пуччіні не зумів знайти відповідну форму, ані відповідних вимірів і зловживає у ній тими ефектами, які вже були добре відомі..."
Образа роз'ятрює серце маестро, а мозок, підстьобнутий болем, шукає шляхів сатисфакції. Вже через два дні після того "страшного вечора" Пуччіні береться за переробку опери. Переглядаючи партитуру новим, очищеним поглядом, він знаходить в ній багато прекрасного. Ні, недаремно він працював ці три роки! Своєму родичу Массімо де Карло, меру міста Лукка, він пише: "Дорогий Массімо! Будь спокійний, так само спокійний, як я. Жорстока мафія скатувала мене, але не зламала. Баттерфляй оживе і заквітує, а воскресіння її настане швидко, побачиш".
Він вірив у перемогу, але розумів складність поставленого завдання. Гіркота поразки, що обпекла серце, зробила його обережнішим. Він вже не зважувався виносити рішення самостійно, особливо у виборі співачки. А то зовсім не просто — співати в опері, що провалилася.
Потрібна була порада, і композитор вирішив зустрітися з Артуро Тосканіні. Знаменитий диригент ось-ось мав відбути на гастролі до Америки, і Пуччіні поспішав. Він приїхав до театру вдень, коли йшли репетиції, і довго блукав безлюдними галереями. Потім почув оркестр. Попрямувавши на звук, він несподівано потрапив у зал, що нагадував куряче яйце, поставлене сторчма, і з жалем подумав, що якби Тосканіні пішов на компроміс із глядачем, йому ніколи не довелося б кидати "Ла Скала". Пуччіні було шкода цього першокласного музиканта, який змушений працювати тут, у ветхому театрику. Композитор любив Тосканіні. Ніхто не мав такої світлої голови, як цей диригент.
Оркестр грав, і його виконання не зовсім задовольняло маестро. Час од часу до Пуччіні долинали гострі репліки і роздратоване постукування диригентською паличкою. Треба було чекати перерви, і Пуччіні примостився біля бокової ложі. До нього підійшов робітник театру, либонь, хотів щось запитати, але, впізнавши Пуччіні, швидко зник. Композитора, в якого недавно провалилася опера, краще не чіпати...
У залі сиділи ще якісь незнайомі йому люди, напевно близькі Артуро. Знов почувся дратливий голос Тссханіні:
— Співайте, бога ради, співайте!.. Співайте, весь час співайте! Співайте навіть під час пауз!.. Музика нічого не варта, якщо вона не співається!..
Пуччіні діймала думка про примхливість людської долі, особливо долі творця. Його опера — це найкраще, що він створив. її провалили, щоб через деякий час,— а він був певний цього,— обожнювати... Артуро, його дорогий Арту-ро, світ не знає кращого диригента, а й він змушений був залишити "Ла Скала" і працювати в таких жахливих умовах, в якомусь театрику третього гатунку...
А сталося от що. Незалежність Тосканіні, його непохибні принципи, прямолінійність,— незважаючи на всі його успіхи,— нажили йому чимало ворогів і в дирекції театру, і серед меломанів. Атмосфера за п'ять років його роботи так розпалилася, що врешті-решт мала настати криза... Це сталося на спектаклі "Бал-маскарад". Глядачі підкреслено викликали тенора Дзенателло на біс, вимагаючи повторення балади Річарда з першого акту. Тосканіні не підкорявся і не дозволяв. В залі вигукували образливі слова на адресу маестро... Він зупинив оркестр, чекаючи тиші, але це ще більш підігріло пристрасті. Зал шаленів... Тоді Тосканіні зламав свою диригентську паличку, кинув її у розлючений зал і пішов. Більше в "Ла Скала" він не повернувся. Це було навесні 1903 року. Через рік він навіть не прийшов на прем'єру "Мадам Баттерфляй", хоча був у цей час в Мілані і Пуччіні особисто запросив його.
У репетиції тим часом настала перерва. Пуччіні попрямував до маестро. Тосканіні навіть не зійшов з подіума, стояв, витирав спітніле чоло. Хтось приніс йому стілець і запросив відпочити, але блискавично відскочив убік, почувши від нього:
— Якщо я відчуваю себе Стомленим, я не приходжу зовсім! Я тоді сплю дома! Але поки я тут, я не сплю, я стою і диригую!..— І лише тепер він побачив Пуччіні. Його обличчя миттю змінилося, на композитора дивилася благодушна, щаслива людина.
— Ходімо звідси!
Вони вийшли в присадок біля театру, де самітно притулилася до оповитої плющем стіни маленька лавочка. Вони сіли разом, але маленькому, порівняно з Пуччіні, диригенту було затісно, і Тосканіні став перед композитором, знов перетворившись на суддю.
— Хіба ще по партитурі в першій редакції я не казав, що опера провалиться?! Два таких довгих акти! — Тосканіні обурено підняв руки догори.— Що дозволено Вагнеру, не дозволено Пуччіні...
— Жахливий вечір! — тільки й спромігся мовити композитор.— Ці бевзі розвіяли мій сон! Ця опера сугестивна! А сугестія не любить метушні...
— Що вирішив?
— Мене принизили, але не зламали! Я прийшов порадитися.
— Ага! Певна річ! Ти прийшов порадитися,— забігав коло Пуччіні маестро.— Треба було слухати тоді! Я попереджав. Авжеж! Тобі потрібна співачка!
Пуччіні запалив.
— Джакомо! По-перше, хто наважиться співати по такому провалі! По-друге, провалився не хто-небудь, а Розіна Сторкіо! По-третє, я знаю співачок...— Він на мить спинився і безнадійно махнув рукою...— На таке треба мужності!
— Артуро, ти єдиний можеш мені дати раду, більш ніхто...
Тосканіні скептично скривив уста і теж схопив цигарку.
— Є одна співачка... Я знаю тільки одну співачку — дійсно мужню. Пишна техніка, діапазон майже в три октави!..
Пуччіні схопився на ноги, на його обличчі було написане благання.
— Mea! Саломея Крушельницька... Пуччіні безнадійно опустився на лавочку.
— Вона співає твого коханого Вагнера!.. І крім того... Баттерфляй — це такий маленький барвистий метелик...
— Ти не вмієш користуватися порадами! — ще гучніше кричав маестро.— І тому ти сьогодні тут! Але послухай мене, якщо ти не хочеш, щоб твій метелик заснув, і тепер назавжди...
Вони повернулися до зали — Тосканіні на подіум, Пуччіні в крісло.
— Мій темп!.. Чортяка б вас забрав! — знов біля оркестру лютував Тосканіні.— Не ваш, а мій!.. Ритм! Ритм! Будьте уважними! Не спіть — день надворі!
Пуччіні сидів і думав про те, що життя його загублене.