Але ж те, що я відчув у собі силу, що я теж хочу стати членом нашої партії... Хіба це нічого тобі не каже, дочко? Нічого не каже твоєму серцю?
Юля поривчасто встала, нахилилась і припала устами до твердої руки батька, яка, здавалося, пахла металевими гарячими стружками, машинним маслом і ще чимось невимовно рідним, давно знайомим.
* * *
Розмова з Юрієм Юрійовичем приголомшила Ніну. Класний керівник, старий учитель-комуніст прийшов до неї додому допомогти їй... Як він говорив? "Вам соромно за свою поведінку". Називав цю... цю заздрість хворобою, мерзенним почуттям!..
Що ж сталося? Вона, Ніна Коробейник, відмінниця, піонервожата, опинилася в полоні мерзенного почуття. Один за одним відвернулись од неї товариші-однокласники, відвернулись подруги, навіть Юля, така хороша, розумна.
І чомусь стоїть перед очима веселе, радісне обличчя батька. "Соловйовим гордитись треба!"
Дівчина ніколи не думала, що сором, звичайний сором може бути таким пекучим!
Ніна замкнулась у кімнаті, впала на ліжко. Нестерпне почуття сорому не зникало.
* * *
Те, що Мечик Гайдай не прийшов сьогодні в клас, не викликало в учнів особливого подиву. Тільки Марійка сердито сказала Юлі Жуковій:
— Ну як можна в такі гарячі дні пропускати уроки? Що він собі думає? Екзамени ж скоро!
— Певне, надзвичайно поважна причина,— насмішкувато відповіла Юля.— Кашель напав. А може, фурункул вискочив. Даремно ти клопочешся.
— Досадно. Чому ти так дивишся на мене, Юлько? Хочеться ж, щоб хлопець склав екзамени з усім класом.
Так на всіх уроках учителі й відмічали в журналі про відсутність Мечислава Гайдая.
Перед останнім уроком до класу ввійшов Юрій Юрійович.
— Є звістка про Гайдая,— повідомив класний керівник.— Захворів, і серйозно. Забрали до лікарні. Здається, запалення легенів. І друга звістка: вчора витягли з річки одного нашого школяра. Врятували. Він теж поки що в лікарні.
З-за парти вийшла Ніна. Як сновида, яка нічого не бачить перед собою, вона підійшла до Юрія Юрійовича.
— А який школяр? — спитала тремтячими губами.
— Ваш, Коробейник, з п’ятого класу,— поспішно сказав учитель.— Треба вам його відвідати. Життя хлопчика в небезпеці. Коровайний його прізвище.
Ніна так зблідла, що всі злякались за неї.
Після уроків вона довідалася, в якій лікарні лежить Коровайний, і пішла до нього. По дорозі зайшла до кондитерської, купила цукерок.
Але Ніну до хворого не пустили.
— До нього нікого не пускають,— сказала чергова сестра.— Спокій йому потрібний.
Дівчина повернулась і пішла, забувши навіть передати хлопчикові цукерки.
Ніна йшла, як сліпа, не розбираючи дороги, натикаючись на пішоходів. У грудях лежав невимовний тягар, який немов пригинав униз усе тіло.
Уявила, як це сталося. Знала, що тільки вона винна в усьому. Лукаш, напевне, не міг знести ганьби, його ніколи раніше не бив батько. Ремінь зробив свою огидну справу; гідність школяра розтоптана, глибока травма потрясла всю душу хлопчика. Він усе загубив: і почуття власної гідності, яке є в кожної дитини, і віру в те, що його батько найкращий, і любов до нього. Хлопчика охопив відчай, і він під впливом цього почуття кинувся у вир. Яке потрібне потрясіння, щоб думка про смерть не викликала в дитячому серці протесту, щоб холодна каламуть виру не здалася огидною! "Тополька!.. Лукаш сам був, як тополька..."
На розі трамвайний вагон перетяв Ніні путь. Вона зупинилась. Важкі колеса котились по рейках.
Відчула, що тримає щось у руці. Кульочок. Цукерки! Стала сама собі гидкою. Ледве стрималась, щоб не шпурнути кульочок на тротуар.
Наступного дня, в неділю, Ніна проснулась пізно. Нашвидку поснідала й вийшла на вулицю. Те, що вона вирішила зробити, було дуже природним і звичайним. Але дівчині довелось багато пережити й передумати, щоб отак собі просто вийти з дому і піти до Марійки.
Напевне, її тітка ще не приїхала, і хтось з учениць, мабуть, чергує в неї. Уявлялося здивоване Марійчине обличчя, коли вона, Ніна, увійде в кімнату і просто привітається: "Здрастуй, Маріє!"
Потім, якщо в неї буде хтось із сторонніх, Ніна попросить Марійку вийти з нею до іншої кімнати і скаже їй про все, що зараз так стискує серце. Скаже, що для неї буде радістю, коли Марійка знову зможе назвати її подругою. Розповість і про розмову з Юрієм Юрійовичем...
Ішла і дуже хвилювалась. Як зустріне Марійка? Яке це болісне й гірке відчуття своєї великої провини перед подругою. І чим ближче до знайомого будинку, тим все уповільнювалася хода.
От було б добре, щоб відчинила сама Марійка! А може, в неї зараз і нема нікого з сторонніх? Якщо Юля — нічого. При ній навіть буде легше говорити з Марійкою.
Але все сталося зовсім не так, як уявляла Ніна. Двері з Марійчиної квартири в коридор були розчинені навстіж. У коридорі навшпиньках ходили люди, розмовляли пошепки.
Ніна увійшла в передпокій і побачила жінку з заплаканими очима й рудого дідуся в білому фартусі, очевидно двірника. Вони оббивали червоним сатином віко з труни і не звернули на дівчину ніякої уваги.
Ніна знала, що Марійчина мати смертельно хвора, але не думала, що розв’язка наступить так швидко. Приголомшена несподіванкою, вона стала під стіною й не знала, що їй тепер робити.
— Тугіше натягайте,— сердито сказав жінці дідусь і, вийнявши з рота гвіздка, застукав молотком.
У коридорі почулись чиїсь дрібні й швидкі кроки, і Юля з Варею Лукашевич пронесли через передпокій великий вінок. На Ніну війнуло духом свіжої глиці. Заклопотані учениці не помітили її і пройшли в кімнату. Коли відчинили двері, Ніна побачила раптом стіл з труною, воскове обличчя і схилену над ним нерухому Марійку. Жаль до подруги перехопив дихання. Серце, немов з нього враз витекла вся кров, стиснулося в болючу маленьку грудочку. Задихаючись, Ніна ступила вслід за ученицями, та двері знову відчинились — на порозі з’явилась Юля.
— Кого ж послати? — пошепки спитала вона, ні до кого не звертаючись, і побачила Ніну.
— Ніно, ти можеш це зробити? Візьми таксі і їдь по квіти. Крамниця на Свердловській, знаєш? Ми там уже замовили.
За півгодини живі квіти вносили в квартиру. Ніна похапцем скинула в передпокої шубку, капелюх, обернулась і враз побачила перед собою Марійку.
Єдину мить подруги стояли нерухомо. Ніна бачила тільки зблідле Марійчине обличчя з синцями під очима, з виразом невимовного горя, а Марійка — такі знайомі ясні очі однокласниці, яку колись вважала за найкращу свою подругу. І в цих очах були і сум, і біль, і ще якийсь хвилюючий вираз, що навіть у власному тяжкому горі дівчина не могла не помітити його.
І раптом немов хтось підштовхнув і Ніну, і Марійку. Водночас простяглись їхні руки, і подруги міцно обнялись. І коли Ніна відчула на своєму плечі Марійчину гарячу щоку, вона забула все, що приготувалася сказати подрузі. Та в цю хвилину вони обидві й так добре зрозуміли одна одну без слів.
39
Марійка тяжко пережила страшне горе. Воно здалося б ще тяжчим, коли б не подруги, не товариші-однокласники, які зуміли знайти щирі, теплі слова співчуття, в найсумніші хвилини Марійчиного життя підтримали її, і дівчина відчувала, що вона не сама з своїм горем, що в неї є багато хороших, справжніх друзів.
Марійка змінилась, немов підросла, стала суворішою, очі потемнішали, стали глибшими, і під ними залягла синювата тінь. Нелегко було не думати про матір. Усе в кімнатах нагадувало про неї. Старша сестра Євгенії Григорівни, тітка Оля, яка приїхала з Чернігова, залишилася жити з Марійкою і вже знайшла собі роботу. Вона висловила думку, чи не краще було б поміняти квартиру на іншу. Але Марійка не хотіла й розмовляти про це. Навпаки, вона намагалася залишити в кімнатах усі речі так, як вони були при матері:
— Хай мама буде з нами!
Згадуючи матір, дівчина примушувала себе думати про неї спокійніше, без гострого болю. І коли виникав рідний образ, він нагадував Марійці, що віднині у неї є одна-єдина мета на все життя: боротися, не шкодуючи сил, за здоров’я людей, за людське довголіття, щоб жодна проклята хвороба не сміла загрожувати будівникам комуністичного світу.
Варя Лукашевич жила в Марійки, їхні ліжка стояли поряд. Учениці дуже здружились, у Варі не було ніяких таємниць від подруги. Вона щиро підтримувала Марійку в її горі, Марійка посилено допомагала Варі вчити уроки, була дуже суворою "вчителькою".
— Ти можеш скласти екзамени на відмінно,— запевняла вона.— Треба тільки вірити в свої сили.
— І знати всі предмети якнайкраще,— додавала усміхаючись Варя.— А от цієї умови я, мабуть, і не дотримаю.
Марійчина тітка Ольга Григорівна була вдовою, працювала вона бухгалтером, і на ній тепер лежало все хатнє господарство, хоч Марійка і Варя, звичайно, допомагали їй.
Марійка готувала уроки з незвичайною наполегливістю і натхненням.
Юля і Ніна часто тепер приходили до Марійки, щоб разом розв’язати складні задачі з геометрії з застосуванням тригонометрії. Навіть Ніна, не покладаючись на свої здібності, побоювалась письмової на екзамені. З подругами легше було провадити фізичні й хімічні досліди.
Працювати доводилося напружено, часу не вистачало, доба здавалась дуже короткою. Марійка вставала дуже рано, будила й Варю, і відразу ж після фізкультурної зарядки обидві сідали за навчання.
Остання чверть закінчувалася невимовно швидко, з кожним днем наближались екзамени.
В десятому класі учні повісили на стіні великий плакат: "Складемо екзамени на 5 і 4". Юрій Юрійович порадив учням, як найкраще скласти новий розпорядок дня на час підготовки до екзаменів. Він перевіряв, як його вихованці повторюють пройдене, як учком допомагає відстаючим.
Марійці доводилось додатково повторювати Конституцію СРСР. З цього предмета, який вона вчила ще в сьомому класі, у неї була четвірка, і ця оцінка переносилася в атестат зрілості. Марійка хотіла скористатися правом додатково складати екзамен — так, щоб мати з Конституції п’ятірку. Те ж саме було в неї і з географією за дев’ятий клас.
Юля підтримувала ці наміри подруги:
— Правильно, Марійко, правильно! Мобілізуй себе, щоб в атестаті були круглі п’ятірки!
Напружено працювала й Ніна. Крім навчання, вона багато часу приділяла піонерському загонові. Довелося чимало докласти зусиль, щоб знищити формальність у роботі з піонерами, щоб повернути до себе їхнє довір'я, яке вже мало не втратила зовсім.
Ніна продумала все, що вона з самого початку робила в загоні.