еред ним стояла Дашунька.
— Погасіть світло,— звеліла вона невидимому водієві "Жигулів", бо то були просто "Жигулі" з черговим Дашуньчинпм залицяльником.— Погасіть і їдьте, а ми з Лсвснцем підемо пішки. Пе заперечуєш, Гршпо?
— А ти... па весілля? — пе знаючи, що сказати, промимрив віп.
— Вже була. Захотілося трохп подихати степом — мене й підвезли...
— Дашупько Юхимівно, ЯК же? — ображеним басом погукав з темряви "жигуліст".
— Я вам сказала — їдьте. Тон ще стояв, огинався.
— Ну?
Машипа фуркнула, поволі рушила з місця, але від'їхала недалеко. Хряпнули дверцята, вплізло велике й темпе, притупало, прпхекало назад до Дашупьки.
— Даінунько Юхимівно, пе можу без світла.
— Світіть, абп не па мспс!
Похекало, погупало, сіло, поїхало. На Веселоярськ? На весілля?
— Хто вопо? — спитав Гриша.
— Гість Безтурботного. Щось мені турчав, а я пе розчула. Хвалився знайома вами, зв'язками, посадою. Дурні завжди хваляться посадами. Л мені на дурнів так щастить, Гршпо. Віриш?
— Не знаю,— щиро промовив Левепець.— Я сьогодні не знаю нічого. А про тебе, Дашунько, то й піхто... Хіба про тебе можпа?
— А правду кажуть, піби в тебе левпне серце? — поспитала воьа.
Грпша —мовбп ая? загарчав. Справжпісіпькпй тобі лев. Тут загарчиш, коли так потопталися по серцю. Невже й Дашунька ще хоче?
70
Так мп закономірно і послідовно добралися до Дашуньки. Тирапія ісіннп тяжіє над автором, як отой дамоклів меч, що вже тисячі років перемандровує з одної збірки крилатих слів до другої і, мабуть, не затримається і в останній з них, зібраній доктором філософських наук. Істина ж велить: розповідати про Дашуньку від дня її появи у Веселоярську.
Сам факт появи, на жаль, не був задокументований. Бо Дашунька ні прийшла, ні приїхала, пі прилетіла. Ось що вчора не було, а сьогодні вже є. Ніби впала з хмари. Ще ніхто, здається, й не бачив дівчинп, а вже по Веселоярську покотилося:
— У конторі...
— Та ні, в Наталки!
— Там таке-е!..
Г~ — Сидить — гарне, встане — ще краще, а вже як піде — умри Ii воскресни!
— І не наше!
— Куди твое діло!
— Професорська дочка.
— Може, й вище!
— Тю! А що ж вище?
— Академіки ще є, не чув?
— Для села — академіки?
— А ти ж думав!
— Розробляють, як хапатп бика за роги, зайця за хвоста, а цапа за бороду?
— А я думав — ламають голову над способами з'їдання свинячого сала.
— Го-го! А то, кажуть, о такі, що хочуть вивести крилатих корів, щоб літали й поїдали гіллячковий корм, обчухруючи дерева.
— Або рогатих свиней...
— Або жаб у пір'ї й заготовляти з них пух на перини...
— Розхихотілися! Забули, які врожаї були, поки вчені не дали нових пшениць? Чи, може, про "мнроиівську" пе чули?
— Так то ж "мпронівська", то Ремесло.
— А Ремесло хто? Академік і Герой.
— То ж настоящий академік...
— А це дівча, може, й від настоящего прибуло.
— Чого воно? На екскурсію? Вареників з вишнями покуштувати?
— Прислане чп само?
— Хто ж його знає? Може, стихія закинула, а може, й само — побалується та й гайно назад...
Сьогодні незмога уявити, що колись Полярпої зорі не було в північній точці неба і навіть поблизу теж. Те само .можна б ска-вати про Дашупьку в Воселоярську. З'явилася, як зоря, і залишилася сяяти пе на день і не на два, сяяла вже два роки, а вже ж і світила, а вя^е Й сяяла! j Ну де могло таке народитися?
Біле, як пухнасте гусеня, як заячий хвіст спіднизу, як... На жаль, вссслоярівські порівняння розходяться з літературними нормами і навестп їх автор ніяк пе може.
Ходить розметано, мовби аж' падає наперед, і біжить, біжить — куди? І обличчя потусвітнз, в очах обурлива неувага до всієї чоловічої частини людства, коли ж вдається кому зазирнути в ті очі, то здається, піби якась сила підносить його над землею і вже як понесе, як понесе! Нема рятупку пі від кого — ні від царів, ні від богів! Шкіра в Дашуньки тонка (судний синьо просвічуються, мов ріки на карті), тепла, шовковиста, па губах — вічпа смага, мовби палить дівчину щось усередині, тупуватий упертий ніс з нервово трепетливими ніздрями, і все в ній мовби кричить, гукає, радіє:* погляньте на мепс, я вродлива, вродлива!
Вродливе обличчя — це не просто щастя окремої людини. Це вищий наслідок зусиль природи, її шедевр, едппий експонат для виставки людського роду. Носити таке обличчя доручено одному, а належить воно всім. Треба, щоб люди раділи, дивлячись на таке личко, і ставали й самі кращими та добрішими. Дашунька радо роздаровувала свою вродливість, світилася ще здалеку доброю щедротою, здоров'ям, довершеністю, очима блискала через усю колгоспну садибу, через ферми, комори, контору, клуб, механізаторську бригаду, через увесь Веселоярськ, і на те блискання хлопці полетіли вже з першого дня і не пообпалювали собі крил тільки тому, що, на щастя, не мали їх. Першим рвонув до Дашупьки Самусь і спробував убити її трудовими успіхами. Але Дашуньку не цікавили трудові успіхи. "Все правильно,— спокійно відзначив Самусь.— Чого сама не має, того по визнає і в інших. Підождемо й подивимось!" Рекордист Іванович спробував підкотитися на мотоциклі, але Дашунька до техніки ставилася так само спокійно, як і до трудових успіхів. "Кам'яний вік!" — зневажливо заявив Рекордист. Але Дашунька вже через місяць організувала мотосек-цію для веселоярівських дівчат і сама стала вчити їх водити мотоцикл. Чи коли й чув хто таке!А тоді організувала при Будинку культури секцію канатохідців — і теж для дівчат!
— Та навіщо, кажеться-говорпться! — не міг збагнути товариш Зповобрать.
— Хочу, щоб дівчата не втікали з Веселоярська, йшли до мене на ферми,— пояснила Дашунька.
— Канатом їх прив'яжеш, чи як?
— Грацію вироблятиму, красу, щоб ходили, не торкаючись 8емлі. А вас попросимо перукарню відкрити і для жінок салон краси — зачіски, масаж, манікюр і педикюр.
— Для гумових чобіт, кажеться-говорпться, педикюр?
— Сплять же не в чоботях! Ще нам треба купити верхових копей, вчитиму дівчат їздити...
— Вибрики,— зітхав Зновобрать,— ох і вибрпкп, кажеться-говориться!..
Зате несподівано з першого ж дня в усьому підтримувала Дашупьку Зінька Федорівна. МОЯЇЄ, бачила в пій мовби повторення своєї молодості, на відповідно вищому рівні, ясна річ, а може, дивилася на неї по-материнськи, як на дочку. Припустити, що Зінька Федорівна могла повірити в зоотехпічпі Дашуньчині таланти, тяжко, бо таланти, як відомо, річ невловима й непростежувана, до того ж і сама дівчина ще пе могла з певністю сказатп: є вопи в пій чи ні.
Приїхала ж Дашунька до Веселоярська головним зоотехніком колгоспу. Мала диплом сільгоспакадемії, нуль досвіду, трохи студентської ще практики, характер зухвалий, а зовнішність таку, що Зінька Федорівна перелякалась: "Загине дитина! Коли не втече від нас одразу, то пропаде!" В селі, навіть у такому пайсучас-пішому, як Веселоярськ, ніхто ще не здогадався споруджувати будинки для неіснуючих, неприсутніх спеціалістів. Прибудеш — рідведемо діляпку, бери позичку в держави, будуйся, поможемо. Але щоб одразу по прибуттю — ключ, і чисті половички на паркетній підлозі, і клацання вимикача у вітальні, і трам-тарарам? На жаль, і з прикрістю...
Зінька Федорівна запропонувала Дашупьці жити в неї. Дім великий, кімнат вистачить, та й контакт же їм потрібний, так буде зручніше.
— Для вас, може, й зручніше, для мене — навряд,— заявила {дівчина.— Залежність зашкодить у моїй роботі.
— Я ж від доброї душі...
— Дякую. Вже маю собі квартиру.
— До?
— У тітки Наталки.
— Звідки ти її знаєш?
— Не знаю і но бачила ніколи, але вона мспе жде.
Це була друга Дашупьчипа несподіванка, коли першою вважати її появу в Всселоярську.
Про Наталку в новому селі вже стали й забувати, вся її слава залишилася в Карповому Яру, затоплена дніпровою водою, завіяна вітрами. Тоді, в старому селі, Наталка славилася борщами. Що вона в пих клала, в яких пропорціях, так і лишилося нерозгаданим, бо вона й сама до ладу не могла пояснити, до того ж борщі в неї виходили смачними тільки для людей чужих, прибулих чп то з району, чи з області, а для своїх хоч як старалася, ніколи не могла зварити нічого путнього. Хитрощі? Але варто було поглянути на цю жіпку, щоб умпть знпкла думка про її хитрування. Наталка поставала перед вами ніби живо втілення української [Породи і природи. Обійти її довкола було однаково, що обійти комбайн. І доброта розлита в усьому: в обличчі, в руках, у голосі, в по-'гляді. До Наталки завжди відправляли па ночівлю всіх представників, уповноважених, гостей бажаних і навіть небажаних, і всі вопи виїздили з Карпового Яру з солодкими споминами про На-талчин борщ, пухкі подушки, затрушену духмяними травами долівку і сой, як у раю.
До речі, коли вже мова зайшла про борщ, то автор з усією відповідальністю заявляє, що цю унікальну страву винайшли амазонки. Так, так, оті войовничі діви, про яких писав ще Геродот, які жили на Дпіпрі між Дніпропетровськом і Запоріжжям і наганяли холодку багатьом древнім героям і хвалькам. Можуть спитати: чому про борщ пе згадують ні грецькі міфи, ні біблія? Дуже просто. Не доросли. Не той рівень. Далеко куцому до зайця. Греки знай вихваляли амброзію, якою насолоджувалися боги на Олімпі, та якісь асфоделі, що ними живилися вопи самі, а біблійні апостоли й святі отці харчувалися акридами. Для невтаємничеппх все це лупає так загадково й привабливо, коли ж доскіпатися, то виявиться, що амброзія — звичайна ячміппа каша, схожа на пашу кутю, але без маку, асфоделі — їжа мало по козяча, щось середнє між лопуцьками и козельками, акриди, попри їхпс розкішне звучання,— звичайнісінька сарана! Можна собі уявити, з якою зверхністю амазонки дивилися на всіх тих голодних греків і голодраних палестинських пастухів, маючи серед набутків своєї цивілізації борщ! І коли сьогодні хтось спробував би дослідити родовід тітки Наталки, то неминучо мав би починати від амазопок. Заважка тітка Наталка, щоб сідати верхи на коня? Але ж Тарас Бульба був що огрядніший. Окрім того, ніхто пе зпас, якої породи були коні в амазонок. МОЯЇЄ, ОТІ гігантські кістки, що їх усе життя збирав палеонтолог Підоплічко, були й пс мамонтові, а конячі?
Наталчппі ночувальники пе володіли такою розвогненою уявою, як автор цієї розповіді, до амазонок за щоденними клопотами вони сягнути ніяк не могли, але знайшовся з-поміж них запеклий театрал, який бачив у вахтанговців "Господиню заїзду" Голь-доні, і з його легкої руки Наталку прозвано було серед уповноважених "нашою Мірандоліною".
Та все це, нагадуємо, було в Карповому Яру.
У Веселоярську, серед іпшпх сучасних штуковин, збудовано було готель на шість кімнат, і степову Мірандоліну забули, здавалося, назавжди. Н