Негарне обличчя — то ще нічого не значить. Людина з негарним обличчям може бути кращою, ніж та, що...— і багатозначно подивився на Сідалковського.
— Та хіба я кажу про обличчя? — розгнівався раптом Ковбик.— Я кажу про вираз його, про якісь окремі деталі: тонкі губи, хижий погляд чи відвислу щелепу... От про що я кажу! Про кабанячі очі, що стримлять, наче з-під стріхи,— кольнув Ховрашкевича, бо не допускав у своїй присутності заперечень навіть з боку улюбленця. Ховрашкевич раптом спалахнув, але Ковбик не дав йому загорітися, негайно переводячи розмову на Сідалковського. Та й Нещадим уже наближався до них.— А чого ото ви, Сідалковський, ніколи не з'їздите до матері? Он Арій Федорович,— кивнув на Нещадима,— доповідає мені, що за вами матуся у селі скучила. Пора б ото і з'їздити...
— У нашому селі для моїх черевиків, Стратоне Стратоновичу, ще не проклали асфальту.— Євграф спробував звести все до жарту.
Та Ковбик так просто свою жертву не відпускав.
— Кого ви з себе корчите, Сідалковський? Інтелігента? А ви знаєте, що справжні інтелігенти народжуються тільки у третьому поколінні?
— Справжні народжуються в першому, чи не так, Масик? — Сідалковський звернувся до Панчішки.
Панчішка знизав плечима. Йому не хотілося заперечувати обом.
— Масик вчився в школі для обдарованих,— кинув Ковбик.— Вам, Сідалковський, нічого рівнятися до Масика. Як ви на це, Карле Івановичу?
Карло Іванович, що переносив з Ховрашкевичем стіл, лагідно посміхнувся.
— Правильно я кажу? — Стратон Стратонович у хвилини сервіровки стола завжди мав чудовий, навіть піднесений настрій.
— Ви завжди кажете правильно, Стратоне Стратоновичу, посміхнувся у відповідь Бубон такою чарівною посмішкою, що від неї, здавалося, хвіртка сама відчинилася — і на доріжці з'явилася Маргарита Ізотівна.
— Мабуть, можна й починати,— підійшла до гурту Мацеста Єлізарівна.
— А чого ж! — відповів Стратон Стратонович.— Гості всі? Чи ви ще на когось чекаєте?
— Та тільки ваших: Баронецького і Грака...
— Семеро двох не ждуть,— Ковбик підтягнув штани і заховав мундштук: це означало, що можна приступати до роботи.
— Тоді, товариші, прошу до столу! — подала найприємнішу, на думку Стратона Стратоновича, команду господиня дому і садиби з садом, що його посадив ще батько Бубона.
Після першої чарки настала та благословенна тиша, коли людям з підвищеною чутливістю стає ніяково і вони починають говорити дурниці або вносити пропозиції. Першим не стримався Ковбик. Очевидно, його службова совість не давала йому спокою:
— Ви що, прийшли сюди наїдатися чи пити? — напівжартома запитав він.
— То Стратон Стратонович правильно каже. Я теж так кажу,— підтримав свого директора Ховрашкевич, хоч був, здавалося, то дуже неуважним, то зосередженим.
Усі розуміли: у Ховрашкевича народжується нова теорія, не знали тільки яка. А саме в ці хвилини, дивлячись на чепчик Маргарити Ізотівни, Ховрашкевич винайшов (поки що теоретично) літню вечірню шапку для жінок. Вона відрізнялася від усіх інших тим, що скидалася на сідло від велосипеда. Тобто мала верх з дірочками, щоб у найспекотнішу пору року чи задушливий вечір тім'я клієнта дихало. Це повинно було зберігати волосся, сприяти його буйному росту. Пізно увечері, особливо в темних вуличках чи закутках, такі шапки, за задумом Ховрашкевича, мали освітлюватися знизу. Мікропрожектори на напівпровідниках вмонтовувалися в хутряні комірці чи синтетику і повинні були працювати на мікробатарейках типу "Сатурн" чи "Марс".
Ховрашкевич сидів блідий, як фантаст у хвилини найбільшого натхнення. Його блідість налякала господиню.
— Вам погано? — запитала Мацеста Єлізарівна.
— Ні, ні, не заважайте, будь ласка,— піднявши вгору два пальці, попрохав Михайло Танасович.
— Архімед думають. Це краще, ніж Ціцерон говорять,— іронічно пояснив Мацесті Єлізарівні Стратон Стратонович.
Сідалковський підвівся.
— А ви ото куди? — зупинив його Стратон Стратонович.
— Мені час. Через хвилин десять за мною машина прийде. У мене ділове побачення.
— Ну, коли за вами машини приходять, тоді звичайно,— не стримався Ковбик, щоб не пустити шпильку.
Сідалковський елегантно розкланявся, сердечно подякував Бубонам і вийшов.
— Так що нехай вони виздихають, як кажуть у народі,— підняв нову чарку Ковбик.
— Хто вони? — обережно поцікавилася Мацеста Єлізарівна.
— Вороги наші,— пояснив Ковбик.— Цей тост не розжовується. Кожний п'є до дна і думає про свого ворога.
— Цікавий тост,— похвалила Маргарита Ізотівна і навіть трішки розцвіла.
— То, я вам скажу, в грузинів цікаві тости,— забувши про світлові ефекти на капелюшках дам, втрутився Ховрашкевич, на обличчі якого блідість почала чергуватися з першими червоними плямами.— То, я вам скажу, ми завжди так: то щоб у сусіда корова здохла чи, приміром, десь фурункул сів. До речі, у народі не кажуть фурункул. То ми, науковці, кажемо фурункул, або по-латині фіріатус. Що в перекладі на нашу мову означає — жахливий.
— Давайте вип'ємо, бо це вже буде до ранку розпатякувати...
— Нічого,— підтримала Ховрашкевича Мацеста Єлізарівна.— Це справді цікаво.
І вона мала рацію, бо хто вперше зустрічався з Михайлом Танасовичем, той і справді заслуховувався. Але досить побути з ним в одній компанії двічі чи тричі підряд, щоб більше не витримувати його. Бо Ховрашкевич нагадував стару грамофонну пластинку, котру крутять щодня, оскільки в квартирі немає іншої.
— Так-от я й кажу. У нас так, щоб тобі на м'якому місці фурункул сів чи щоб у тебе корова здохла. А в грузинів чи японців — по-іншому. Все це робиться культурно, ввічливо. Наприклад, приходять там до Гоги чи Кахі гості. От як ми. Кахі, приміром, сердитий на Гогу. Кахі, Гоча, Гога — то грузинські імена. Так от, Кахі Гочі каже: "Я тобі, кацо, бажаю не дім мати, а палац. І щоб у тому палаці було не три кімнати, а вісім. І щоб у кожній кімнаті стояв телефон. І щоб кожної хвилини ти з того телефону, кацо, дзвонив: то нуль-один, то нуль-два, то нуль-три. Так вип'ємо, дорогий Карле Івановичу, щоб у вас, нарешті, був телефон, але щоб ви ніколи не дзвонили нуль-один, нуль-два, нуль-три!"
За столом бурхливо зааплодували. Так бурхливо, що навіть Муза і Дем'ян, яким заборонялося бути серед дорослих, повискакували на ґанок.
Михайло Танасович поступово став душею вечора, і навіть Ковбик був задоволений, бо, добре підпивши, Ховрашкевич міг вписуватися в будь-яку компанію, чого не скажеш про нього у тверезому стані. Мовчазний і скромний у незнайомому товаристві, після перших двох чарок він раптом перевтілювався, і вже на той вечір усі замовкали, бо говорив тільки Ховрашкевич. Говорив, витанцьовував і, зрозуміло, грав на гітарі. Ховрашкевич вмів усе, як і знав, за його власним підрахунком, усі пісні. Він брав гітару, завмирав на мить у позі Миколи Сліченка й починав пісню Євгена Гребінки "Очі чорні".
— Співи з коментарями,— називав це Ковбик, але не перебивав, коли бачив, що загальній масі такі співи подобаються.
Ховрашкевич і справді знав майже всі пісні. Точніше, початки всіх пісень, але цього було достатньо. Бо в піснях до кінця, як і в своїх оповідях, він ніколи не добирався.
— Ця пісня, скажу я вам, повинна співатися так, але її співають отак,— роз'яснював він.
— Та співайте вже, — сердився Стратон Стратонович.
— А ви не спішіть. Нам поспішати нікуди. Ми тільки прийшли, Стратоне Стратоновичу, і взагалі. А ось пісня Голохвостого із п'єси Старицького "За двома зайцями". Історія народження цієї п'єси така...
Ковбик тут не витримував, підводився з-за столу, і зупинившись навпроти Ховрашкевича, майже слізно його просив:
— Михалку, та будьте ж ви людиною! Заспівайте, нарешті. Вас же просять.
— А я що роблю?
— Коментуєте!
— А то я вам скажу, треба знати якщо не все — усього знати неможливо,— то хоч якнайбільше...
Ховрашкевич все ж, нарешті, погоджувався і починав свою улюблену пісню, з якої, здається, знав аж дві строфи:
В небі канареєчка літаеть
І співає прямо в горизонт.
А ми підем, вип'єм, погуляєм —
В цьому все життя і весь резон.
Далі він, звичайно, знову коментував, дратуючи слухачів, аж поки це їм не набридало. Гості, розбившись на кілька маленьких груп, розбрелись по саду. Чоловіки, як завжди, говорили про політику, жінки — про чоловіків.
Коли над Бубоновим садом опустилися перші сутінки, а в будинку Карла Івановича спалахнули електролампочки, гості почали роз'їжджатися по домівках. Першим непомітно щез Нещадим, який, кажуть, не боявся нікого, окрім своєї тіні й дружини. Так боявся, що навіть спеціально для нього приготовлений кров'яний біфштекс, який він любив більше, ніж Адам Євині яблука, і то не встиг з'їсти. Після нього пішли Маргарита Ізотівна і Зося, котрим потрібно було ще добратися до Кобилятина-Турбінного передостанньою електричкою. Прощаючись, Марго не забула записати три найновіших рецепти для Мацести Єлізарівни. Перший рецепт на торт "івмонтан", назва якого писалася разом, другий — як готувати оселедець на подушечці під покривалом.
— Боже,— клялася Маргарита Ізотівна,—такі страви подавали тільки на столи імператорів! У роті тане, як і торт "івмонтан". А ще рекомендую вам коктейль "помаранчеве небо". Рецепт його такий...— говорила вона, а Мацеста Єлізарівна під диктовку записувала.
Останнім, як ви вже здогадалися, залишав будинок Бубонів Михайло Ховрашкевич або зовсім не залишав його. Він міг переспати й тут, знайшовши в Бубонові єдиного свого співбесідника і друга.
РОЗДІЛ XVI,
в якому розповідається про чорну ніч, дніпровські бакени, стару липу і її шепіт, відмінників хімії, поцілунки й інші прозаїчні атрибути
Ніч, як чорний кудлатий пес, лащилася до підніжжя Володимирської гірки, ховалася в кущах, просиджувала до ранку під деревами і в під'їздах великих сірих будинків. Вона лизала своїм вологим холодним язиком дніпровський берег і Євині ноги, опущені в древні води Славутича. Підносила на тріпотливих листочках дерев як на долонях густу і синю прохолоду, наповнюючи нею груди Сідалковського, що сидів поруч Єви і дихав за методом йогів. Ніч п'янила їх озонною свіжістю і час від часу, підморгуючи синьо-оранжевими вогнями старих досвідчених бакенів, кричала у темінь тривожними сиренами пароплавів.
Єва, опершись ногами на ажурну металеву огорожу, сіла на лавку поруч Сідалковського і замовкла.