Чалого, записано оповідання капітана Макшеєва, що сам був у тій експедиції, через що звістки його мусимо признати більш відповідними дійсності. Макшеєв в перший день походу спізнався з Шевченком і присогласив його до своєї "джеломейки" (повстяна кибітка). І Макшеєв каже, що Шевченко усе йшов пішки, окремо від роти і не в одежі жовніра. Він був веселим. Походні обставини не тяжили його. В дорозі Шевченко багацько розповідав про дрібні пригоди з свого життя, але нічогісінько не говорив про політичні чи інші які великі пригоди. /281/ З ним була одна-єдина книжка — Біблія; але він мало читав і нічого не писав. Про пожежу в степу і Макшеєв розповів те саме, додавши, що малюнок з неї Шевченко зробив на прохання головного начальника експедиції генерала Шрейбера і подаровав йому той малюнок.
Що увесь похід Шевченко зробив пішки, дак се знаємо і з листів його до Бодянського і до Козачковського; але як йому тяжко й дорого дався той похід і плавба по морю, те ми бачитимемо трохи згодом.
VI
Червня 19 експедиція прийшла в Раїм і заходилася складувати судна — "шхуни" — задля плавби по морю. Заким ті судна — одно звалося "Костянтин", друге — "Михаїл" 541 — складали та риштували, минуло більш півмісяця. Увесь сей час Шевченко жив з Макшеєвим у кибітці останнього і змалював портрет його аквареллю. Нарешті 25 липня усе було готово! Парус розпустили" і
Посунули по сивій хвилі
Поміж кугою в Сирдар’ю
Байдару та баркас чималий... 542
Шість день плили лиманом Сирдар’ї і тільки 30 липня виплили в море 543.
Шевченко ішов на шхуні "Костянтин", якою командував Бутаков. Судно було невеличке. Команди на йому було 27 чоловіка і між ними чотири офіцери. Про останніх на судні була невеличка каютка, де, опріч офіцерів, містилися ще три чоловіка, між ними і Шевченко 544.
Опріч тісноти, доводилося зазнати великої недостачі в харчі і в прісній воді. Харчі були заготовлені в Оренбурзі задовго до експедиції, а через те скоро попсовались, "сухарі поцвіли, солонина почервіла, масло так згіркло, що каші з ним не можна було в рот взять, зацілів тільки горох, але його було так наомаль, що давали його раз на тиждень" 545.
541 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 246.
542 Кобзар. 1876. — Т. І. — С. 239. [Тут — "синій хвилі". — Ред.]
543 Оренб[ургский] лист[ок]. — [1898. — № 41]
544 Истор[ическия] вест[ник]. — 1886. — Кн. I. — С. 165.
545 Оренбургский листок. — [1898. — № 41].
Два місяці "Костянтин" ходив по Аральському морю; плавба була вельми трудна: досить вже того самого, що /282/ море було невисліджене, майже нікому з плавців невідоме; а через те доводилося коштовати плавцям усякого лиха. Увесь час плавби Шевченко змальовував береги Аральського моря.
Два місяці — час вельми малий на те, щоб вистежити, виміряти глибину і обплисти Аральське море. Але ж скоро наступила осінь, — плавба по морю стала неможливою; та й харчів на судах вже бракувало. Тим-то 7 вересня мусив Бутаков повернути на зимівлю. Зимовати експедиція повинна була в новому форті — на острові Косаралі, що недалеко від Раїму. До Косаралу приплили 23 вересня. Тяжко було Шевченкові зимувати в оцій пустині. Бутаков, Макшеєв і інші освічені офіцери, а з ними і Шевченко, зимували в тісній халупчині-землянці, харчі у них були дуже злиденні, напр[иклад], картопля була великими розкошами. Залогу на Косаралі правили уральські козаки, люде темні, грубіянських звичаїв і великі фанатики своєї "старої віри". Розважав свою нудьгу Шевченко інколи тим, що ходив в Раїм; але небавом мусив лишити і сю розвагу, бо трапилася йому чудна пригода. За увесь час, як виступила експедиція з Орська, Тарас не голився; виросла йому широка борода. Вона-то й спричинилася тій пригоді. Скоро він приплив до Косарала, уральці, побачивши його бороду, імкнули собі, що вже ж він ніхто більш, як не мученик за віру, і зараз подали про те звістку свойому командирові. Останній, покликавши нашого поета в захисток в очерет, упав йому в ноги і благає: "Благословіть, батюшко! ми про все відаємо". Тарас і собі імкнув: зрозумів, що його взяли уральці за попа та й поблагословив чисто так, як благословляють попи у роз кольників. Осавула зрадів, поцілував йому руку, а увечері справив такого бенкету, який Тарасові і в сні не ввижався. Але ж Тарас догадався й собі, що треба бороду зголити і небавом після того пішов до Раїму. Тут уральці з притаєним захватом зустріли його. Начальник їх, взявши у поета благословення, сунув йому в руку 25 карб. Тарас не взяв. Таке незвичайне безкористя так вплинуло на старого розкольника, що він побажав одговітися потайно в кибітці і, коли можна, запричаститися з рук такого незвичайного "пастиря — як я, — каже Тарас 546. — Отже, щоб не придбати собі якої незвичайної халепи через таких-от дурнів, я швидше покинув Раїм і почав голитися двічі щотижня.
546 Кобзарь. — Т. III. Записки, с. [66, запис від 16 лип. 1857 р.].
Коли б, — додає поет, — отака смішна дурниця випала де-будь /283/ на берегах Уралу, де б було і жіноцтво, не спекався б я так дешево".
Найбільшої нудьги на Косаралі завдавало Тарасові те, що не приходило до його жодної звістки від приятелів з рідної України. Пошта туди приходила двічі на рік, і під той час, коли вона приходила, Тараса саме тоді не було в форті. Через те він на Україну ні до кого не писав; а приятелі не писали до його, бо не відали, де він. Від 7-го березіля р. 1848 аж до листопада р. 1849 не стрічаємо ніже єдиного листа ні до його, ні від його. "Хіба самому написать таки посланіє до себе?" 547 — каже поет, нудьгуючи, що немає ні від кого листів, і тут же нарікає, що його усі забули! Тяжко! Ніби розпуку чуємо в його словах.
Неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає,
Заходу сонця дожидає...
Отак-то я тепер терплю
Та смерть із степу виглядаю.
А за що?.. їй-Богу, не знаю.
А все-таки її люблю,
Мою Україну широку...
547 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 233.
Зима, сніг, вітри з своїм скигленням і хуртовиною наганяли в наболілу душу поета ще більш туги; а як прийшла кутя свята, з душі тієї вирвалися нікому не зримі ридання в посланії до Хведора Лазаревського. Він просить-благає свого друзяку згадати
...в пустині
Далеко над морем
Свого друга веселого,
Як він горе боре,
Як він свої думи тяжкі
І серце убоге
Заховавши, ходить собі,
Та молиться Богу,
Та згадує Україну...
...Наступає свято!
Тяжко його, друже-брате!
Самому стрічати
У пустині...
...Завтра вранці
Завиє голодний Звір в пустині і повіє /284/
Ураган холодний
І занесе піском-снігом
Курінь — мою хату...
Отак мені доведеться
Свято зустрічати...
Тяжко, смутно, скорботно...
Треба б вмерти, так надія
Не вмирає, брате! 548
548 Ibidem. — [с. 244] — 245. [Не додому вночі йдучи...].
VII
Хмарно, журливо зустрів Шевченко рік 1849!
Мов за подушне обступила
Мене нудьга на чужині...
Де ж заховатися мені?
Що діяти? Уже й гуляю
По цім Аралу, і пишу, —
Віршую, нищечком грішу,
Бог зна колишнії случаї
В своїй душі перебираю
Та списую, щоб та печаль
Не перлася, як той москаль,
В самітню душу! Лютий злодій,
Впирається таки, та й годі 549.
549 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 247 — [248].
Вже ж на Косаралі поета не мордовали ні солдатською муштрою, не забороняли ні писати, ні мальовати; про таку заборону косаральське начальство, як се потім виявилося, і не відало; навпаки, воно бачило, що Шевченко повинен обов’язково малювати береги моря Аральського. Але ж поетові, дійсно, опріч казарми, нігде було дітися, нігде сховатися. Казарма, чужина, заслання із усіма своїми печалями і невсипущою тугою і на Косаралі лишились не більшими, дак такі самісенькі, якими були і в Орську. В Орську була муштра, але ж були і книжки, і листи від приятелів з рідної України. А на Косарал — листи не приходили. Тут тільки й було, що
І небо невмите, і заспані хвилі,
Та понад берегом геть-геть, /285/
Неначе п’яний, очерет
Додолу гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще мені, — (тужить поет)
В оцій незамкненій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем
Нудити світом?
Нудьга страшенна гризе поета, жодної розваги нема. Показуються ознаки душевного недугу — туги за рідним краєм... "О Господи!" — плаче він, —
Дай мені хоч глянуть
На народ отой убогий,
На ту Україну! 550
Так нудився-сумовав Тарас цілу зиму й весну р. 1849, аж доки не розпочалася знов плавба по морю. Певна річ, що вона, товариство Бутакова і ясна літня година трохи роз важили поета, трохи розвіяли його журбу, може, хоч стільки, скільки розважує узника соняшний промінь, попавши через узеньку щілину до темної його келії-темниці!
На превеликий жаль, не маємо жодних звісток, як поводився Тарас, як йому жилося під час нової плавби по Уралу 551. Можна, одначе, гадати, що не добре. Вернувши вже з походу, коли, значить, вражіння його стали ділом минулим, Шевченко писав до професора Бодянського 552: "Перейшов я пішки двічі увесь киргизький степ аж до Аральського моря, плавав по йому аж два літа. Господи! як погано! аж бридко згадати, не то що розказувати добрим людям! Нудьга! Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я караюсь і не знаю, за що?" Взагалі, Тарас не любив роз повідати подробиць про те, як йому жилося під час плавби по Аралу.
550 Ibidem. — Т. II. — С. [128]. [Заросли шляхи тернами...].
551 Аралу — Ред.
552 Русск[ая] стар[ина]. — 1883. — Кн. IX. — С. 640.
Коли княжна Рєпніна вдалася в серпні 1849 р. в Оренбург до Лазаревського, просячи його ради всього святого, всього дорогого, звістити її, де Шевченко і що з ним, бо вона вже більш року зовсім про його нічого не відає, і коли Лазаревський звістив про се Тараса, дак останній, пишучи до неї, вже вернувшись з експедиції, каже: "Не багацько минуло часу, а як багато перемінилося! Ви тепер би й не пізнали мене! Колишнього поета з захватними пориваннями — нема тепер. Я став дуже розважним. Виобразіть собі: /286/ впродовж майже трьох років — ніже єдиної ідеї, ніже єдиної думки натхненної; проза і проза, або, ліпше мовити, степ і степ!.. У мене нема тепер ні туги, ні радощів; зате є мир душевний, моральний спокій, подібний до риб’ячого холоднокров’я. Будуще про мене — ніби не існує! Чи вже ж повсечасні нещастя спроможні так скорботно переробити чоловіка? Авжеж, що так! В киргизькому степу і на Араль ському морі є доволі цікавого; але — ви відаєте, що я ворог усяких описів; тим-то, й не пишу вам про оцю неісходиму пустелю.