і розкидуєш свої білі ніженьки. Нє, не задурно, за ті ж ордени, за славу. Що з того, скажете, що слава фальшива? Хто ж із слави брехню злущить? Хто доведе, що твоя ланка виростила не по 450 центнерів солодких коренів з гектара, як пишуть у газетах, а лише 240? Жінки мої в ланці все знають, але мовчать, їм вигідно мовчати, бо дістають додатково і рублики, і цукор... їм солодко. А мені вранці гірко...
— Почекайте, — вихопилось в мене, — а як же вранці, коли повертаєтеся із нарад, із з'їздів усяких додому, дивитеся в очі чоловікові й синові? — Я не мав права на таке запитання, я взагалі не мав ніяких прав, але обізвався в мені моралізатор. — Чи чоловік не здогадується, Михась ваш?
— Певно, здогадується, не дурний-бо. Та й у селі пліткують. На чужий роток... Але мовчить, пальцем не рушить. Лише чорний ходить. А здалось би, вхопити ремінні віжки та й поїздити ними по мені, бабі партєйній. Може, спам'яталась би. — Вона говорила про себе спокійно, відчужено, немов мова йшла про когось іншого, далекого.
— Хіба без реміння не можна? Видно, Михась віжки взяти не зважується, за вами оборонці горою в колгоспі і в районі, скрізь. — Я собі уявляв, як її Михась, можливо, чолов'яга дебелий (бо якраз високі кряжисті чоловіки люблять мініатюрних жіночок), синцює тяжко свою Марійку, синцює й обертає на всі боки, як сніп, а вона проситься: "А бий-но, Михасю, іще моцніше. Бо-м сесе заробила".
— Ні, без віжок не обійтися, — відповіла. — Втім, чи воно, реміння, люте, поможе? — запитувала саму себе. — Життя, як колесо від воза, увійшло в прорізану колію і котиться собі узвичаєно. Все зв'язано між собою: Михасеві гордощі... аякже, і гордощі Михасеві, що жінка висиджує в президіях, що передовичка, треба врахувати. Тепер ще ружні плати додаткові, премії — хлоп, прецінь, на гроші ласий. Та і я увійшла в смак: рахуйте, і в закордони посилають, і се, і те, і стежку на базу за дефіцитом знаю — вбратися чейже хочеться по-людськи. Та й у ресторані посидіти приємно... і приємно часом, коли тебе голублять чужі... на руках носять, — признавалася щиро.
— Але ж олжа все це, Маріє! — мало не вигукнув я. — Олжа і гнилизна.
— Чи я перечу? Олжа і є, — погодилася сумирно. — Най буде. Блуд, брехня в мені, в кожному з нас і навколо нас. Ніби я сліпа? І нема від неї, від олжі, як ви кажете, куди втекти. Ви знаєте як від неї порятуватися? Я, на жаль, не знаю, — схлипнула. Одначе споглядала на мене сухими палаючими очима (терен горить сухим вогнем). — Ви от ховаєтеся від олжі в Святому Дусі... вам добре, шукаєте там старої тайни або ж власного спасіння. Правда? Де ж я маю порятуватися? Скочити у воду? — Вогонь ув її очах причах, погляд устромився в синю далечину, обминаючи і мене, і мій покинутий мольберт, і трикутник незораного поля з червоно-сизим полум'ям маків та заржавілою сівалкою, і навіть розлите море пшениць лишала вона під ногами; вона була готова перейти в інші світи, це я побачив ув її згаслих очах, і розпачлива її безнадійність хлинула на мене. Я злякався; я раптом повірив, що Рибка готова на все... Рибка давно свою безнадію носить, визріла вона в неї, і я тут ні при чому, я випадково трапився людині під руку.
— Господи, про що ви говорите, — квапливо схопив її за рамено. — До того ж у Золотій Липі нема глибокого ковбура, щоб Рибка могла втопитися. — Я пробував трагедію її життя обернути на жарт. — Ну, крім того, сина маєте, обороніть його від зла. Ви зобов'язані це зробити. Хто ж більше... А ще: хочу вас намалювати... намалювати хочу не ланкову з орденами, а тільки жінку, яку можна носити на руках.
— То коли ж збираєтесь малювати? — перепитала враз, мовби це було тепер дуже важливе.
— Колись... — пообіцяв я невизначено. — Та буду напевно.
— Як у церкві Святого Духа повідкриваєте всі тайни? Я таки колись постукаю у церковні двері. Відчините? — Жінка говорила одне... говорила про малювання, про церковні двері, а насправді вона перебувала в іншому світі, погляд її блукав в далечині, вишукував чогось... вишукував, може, рятівного човна.
— Відчиню, — пообіцяв, не вагаючись. — У Святому Дусі зміцніє віра, що жити треба і можна. Олжа — це лише леп, який змивається.
— Ой ні, — сказала Марія. — Олжа — це ядуча іржа, що роз'їдає душу. Ая, стоїть моя подірявлена душа посеред бур'янів, як сівалка, з якої не висівається... так, не висівається ні одного чесного зеренця. Боюся, що коли стану на порозі Святого Духа, то лусне грім і поцілить в мене блискавка.
— Я буду малювати вас, Маріє, коли ваша душа гола-голісінька забреде запаморочена у ці бур'яни, у ці маки, що обпікають стегна... і буду малювати, коли у вас поцілить грім. — Щось таке я плів; щось таке уявляв; уявляв вже готове полотно, на якому Марія стоїть без єдиного рубчика, по пояс у бур'янах... так, бур'яни по пояс, будяки синім цвітом цвітуть на пуп'янках її по дівочому стирчку-ватих грудей, а в жінчиних очах безодня пережитого болю... а на голові — вінок зів'ялих маків... бліді пелюстки скануються на голі плечі.
— Нащо я вам потрібна... нащо я вам здалася у вашому малюванні й у вашій тайні, яка є у Святому Дусі? — вже сполохано допитувалася.
— Ви самі сказали, що все на цьому світі пов'язане... ми, отже, всі пов'язані тайнами, коріння підземне, невидимі нитки, повів вітру, голоси, що сидять у нас, невідомі й підступні, і Бог знає що ще нас єднає. Ось нині я вам знадобився, щоб могли виговоритися і перепалити на попіл вашу журу... найшло на вас сповідання, може, й проти вашої волі. А ви — мені потрібні... — мої думки, виявляється, скрізь і всюди, навіть тоді, коли розмовляю з принадною жіночкою, кружляють навколо Святого Духа. — Так, ви мені потрібні, як, зрештою, потрібні всі, хто приходить до мене і кого я шукаю.
Марія пирскнула сміхом, вона знову ставала Рибкою, кокеткою, яка вміла й хотіла всім подобатися.
— Я, грішна, втішилася: потрібна я маляреві для того, щоб носив мене на руках. Хіба ви не обіцяли? — і підморгнула лукаво. Була зваблива, близька, і я мусив стерегтися, щоб її не обняти.
Таки буду носити на руках... буду носити, й зблизька буду зазирати в очі, й бачити буду у них сплески болю... цілі вулкани прихованого болю. Хочу довідатися від теперішніх людей: чи біль триває у часі... триває століттями, передаючись від людини до людини, від покоління до покоління? Один чоловік із моєї тайни, що в Святому Дусі, викрикує біль на цілий світ, і мені здається, що його крик триває у кожному з нас... у ваших очах також, Маріє. Так приблизно я говорив.
— Свят-свят, таке вигадуєте. — Жінка не второпала мого намагання стикувати, злютувати в єдиний ланцюг час минулий і теперішній і, певно, подумала про мене як про дивака.
— Ет, — схопилася вона з місця. Взула нашвидкуруч капчики, поправила спідницю й кофтину. — Дурниці якісь тут я наговорила, цілу бочку дурниць. Найшло на мене... Вітер навіяв... а чи правда, чи брехня? — розсипала дзвінко сміх. — Забудьте все, га?
Я мовчав; я не мав права забувати.
ІВАН СЛОБОДЯН
10
Чи ви, добродію мій Василю, сам отут, у Ключаревому саду перебуваєте? Я не хотів би, щоб тут був хтось третій, щоб людські язики розіп'яли мене на хресті і зробили з мене мученика, щоб хтось із-за воріт або ж при здибанні на вулиці якщо не навпростець словами, то бодай очима, поглядом запитував мене: "Як то, сусіде бай Іване, сталося, що ви утаїли перед цілим світом самого себе... а в тому світі, прецінь, були не тільки запеклі вороги, а й жила також ваша Параска, царство їй небесне, й дотепер не зле маються ваші сини Митро та Григор, та й сусіди ваші не якісь там сексоти, не побіжать міх-мах на енкаведе з доносом, що так і так, Іван Петрович Слободян, колгоспник із Черчена, вічний фірман на худоб'ячій фермі, у якого мозолі пороговіли на долонях від гралей і котрий увесь просмердів-ся гноєм, силосом і стухлою соломою, не є тим чоловіком, якого усі знають... знають як чоловіка відкритого, котрий за пазухою ніколи не приховував чогось такого протидержавного, не був він ані в бандерівській сотні, ні в батальйоні стрибків, які з лісовими хлопцями воювали не на життя, а на смерть, і не брали його до ніякого війська замолоду, бо кривуляв на праву ногу; і не рахувався, отже. Слободян підкуркульником, бо в табулі було записано, що має чотири морги ріллі, морг дубняка молодого на "Вовчих Кутах" і не цілий морг сінокосу понад Золотою Липою. Коли в п'ятдесятому силували до колгоспу, то як стій нашкрябав заяву, хоч з Парасею своєю і хлопцями вночі, щоб люди не виділи, наплакалися, скрегочучи зубами, бо не міг чоловік, ґазда з діда-прадіда, уявити, як то можна буде жити на світі й прогодувати родину без поля, без плуга, рахуйте, й без сивого коника.
Усі ці роки, цілі, вважайте, століття я був інакшим, був скрит-ним, принишклим і фальшивим; жив чоловік у страху, занурили мене немовби в копанку з гнилою водою, і мусиш, хло', цією смердючою водою дихати, нею живитися і крізь її каламуття дивитися на світ. Намалюйте собі таке, добродію мій Василю, перед очима: чоловік, скажімо, бабрався в гною на фермі, спав і їв, любився з жінкою а чи хлопців своїх виколисував на коліні, а чи вклякав перед образами з молитвою, а чи в сільській чайні, яка з-російська називається "Берьозкою", вицмулював гальбу пива, а чи в полі напровесні стояв і слухав жайворона (а озимина пахла тобі зеленим розчавленим соком), а, проте, чоловік не віддавався сповна ні любові, ні роботі, ні пиятиці, ні навіть сповна не бачив, як світить сонце, і не чув, як його діти вимовляють перші свої слова. Чоловік жив розполовинений а чи й розчетвертований, котрійсь четвертині дозволялося сміятися, і сміх мав право докотитися до певної межі, до греблі, котрійсь четвертині дозволено було плакати, і плач теж мав свою границю; котрійсь четвертині дозволено було поцілувати жінку, але ти мусив пам'ятати, що твої цілунки теж приховані; а ще інша четвертина (чи й половина?) твоєї душі була замурована камінням, її вікна й двері закували в залізо, а всі вільні куточки заснували павутинням.
Ось так я жив і мався, добродію мій Василю, до сьогоднішнього літа й, певно, вмер би я нерозпізнаним, непомітним, вічним колгоспним фірманом, котрий, правда, вже три роки, як пішов на пенсію, якби не зачастила до мене ночами небіжка моя Парася.