Але хто куштував, то кажуть, що наче молодий волик — делікатес. Диво. В цьому і вся складність моєї місії, — посміхнувся самими ямочками на щоках Тесля.
У Теслі валіза, шинель, яку привіз іще з Краматорська, місцями протерта до дірок, поклав її на валізку, зате парусинові чоботи новенькі, пошив їх собі для жаркого літа. Дивина! У Глинську шістдесят шевців, а ці літні чоботи найкраще шиє Шварц, австріяк. Він закинув своє ремесло давно, прочувши, скільки шевців у Глинську, й повертається до нього лише у виняткових випадках, як він сам каже — "по велька люді Глінська". Що тим австрійцям так важко дохопитися нашої мови? Зиркнувши на розбиті озувки Синиці, Тесля порадив і йому звернутися до товариша Шварца, той і йому змайструє чоботи з зеленої парусини. Дуже зручно.
— Я в іноземців не шию… — Хоч і парило його у тій яловичині страшенно, ноги пекло вогнем.
— Шварц попрохав нашого підданства…
— Тоді й пошиємо. А зараз я ось думаю про тебе, Максиме. Бачу, ти шинель узяв, усе взяв…
— Хтозна, як воно там складеться. Ану ж перед тобою вже стоїть син куркуля? Може ж статися таке? З усього видно, старий Сак розперезався там не на жарт. Синова спина є, невістка у Краматорську. Ще б пак! А того не тямить старий, як цій спині важко. Ні, мусить син відповідати за батька. Надто в такий момент. Скажу тобі, Климе, я зараз готовий на все. Жодні вороги не видавалися мені такими страшними, як мій батько з воликами. Бо то вже я. Я сам…
Вибіг черговий у жовтому кашкеті, впізнав обох, привітався й побіг викликати той поїздок чи не із Журбова. Цукрозавод вважає, що поїздок належить йому іще з часів Терещенка, який проклав "мотузянку" для вивезення буряків, то поїздок там затримують безбожно.
— Час і про нову дорогу подумати. Цією навіть молотарки не можна завезти. А тракторці теж побільшають, і все, Климе, побільшає. Причому скоро. За якийсь рік–другий усе потече сюди інше, більше, вагоміше. До цієї землі треба великих машин.
— А я, Максиме, мрію про оту найменшу машину, що буряки проривала б сама, маленьку таку та хитру, як людські руки…
— І це зроблять. От тільки цього ніхто не замінить, — поплескав долонею в груди. — Душі нашої… До речі, що в тебе з Мальвою? Чому вона знову у Вавилоні?
— Коли віз її з лікарні, коні самі повернули на Вавилон…
— Як же самі, коли на передку сидів кучер… Я бачив з віконця, як ви їхали. Виїздили із Глинська. Любо було дивитися збоку.
— Так то збоку… Попрохала кучера. Юхим і повернув. Я не став перечити.
— Буваєш там?
— Буваю.
— Правильно. Є речі, які треба просто перечекати. Я певен, що любов нам відмірює на терезах якийсь великий скнара. Треба дочекатись отих останніх терезів, що на ціле життя.
— То однаково, що перечікувати вічність…
— А раптом… Он у Рубана як? Неждано–негадано…
Глинськ вигасав. Південний Буг ще не видихався з повені, крався у степ зі скель. Десь далеко гули тракторці, які Тесля сам навчився спускати з вузеньких площадок "мотузянки".
— А знаєш, чого я найбільше боявся, коли все почалося?
— Того, що і всі. Пострілу з–за рогу…
— Коли старе ламається, то напочатку з ним гине і якась частка нового. Це факт. Ну, вбили б Теслю. Велике діло. Прийшов би ти чи Рубан на його місце. Найбільше боявся я, Климе, ну як би тобі сказати, щоб із наших внутрішніх протиріч не скористалася світова контра. Зберись ота вся Антанта. Ти уявляєш собі, який був момент для нанесення удару в спину?
— А я, між іншим, теж про це думав. Частенько бесідував із товаришем Марксом віч–на–віч. Це й мене мучило більше за все, більше за сам Вавилон.
— Тепер уже нам нічого не страшно. Тепер уже ми на коні…
— От за що я люблю тебе, Тесле. А то все у тобі від Краматорська. Від Краматорська, брате–товаришу. Що живеш ти не одним Глинськом. Хоч би й це. Іншому плювать би на тих воликів. Є в Лебедині власть, нехай вирішує. Не один зараз зречеться своїх батьків. А ти… І я зробив би так. Ось тобі слово товариша. Тільки мій помер у глинищі. Не дожив до хати о п'яти вікнах… А Гапочка — наволоч усе–таки…
— Що наволоч, то да, але досвід Гапочки слід поважати. Жодна пошта не працює краще за нашу. А вижени Гапочку, і все піде шкереберть. Ти одержуватимеш мою пошту, а я твою, і так далі. А тут нічого ніколи не пропадає… Викуємо свої кадри, тоді замінимо Гапочок.
Знову вибіг черговий, пожвавішав, щасливий, наче він веде той поїздок:
— Зараз прибуде…
Підійшов поїздок. Зійшло кілька пасажирів, і серед них міліціонер із Явтушком. Міліціонер із Копайгорода, зелененький, нетямкий, то Явтушок одразу ж узявся показувати йому дорогу в містечко. Бесідували собі, певно, заприятелювали в дорозі. Явтушка виказував хіба що мішечок, якого тримав на спині спродовга, одною рукою. Другою показував, де тут і що у Глинську.
Тричі бемкнула рейка. Поїздок рушив і відразу ж і побіг. Що там йому розганятися. Клим Синиця зняв кашкета. Тесля стояв на дверях, то зняв і свого, білого. Кинув Синиці вже на бігу:
— А Харитона Гапочку з пошти недоцільно…
— Що, що?!
— Знімати поки що недоцільно!.. Гапочку!..
Комунар посміхнувся в душі: ото і весь Тесля… Втер кашкетом несподівану сльозу. Черговий із бемкалом також стояв біля рейки і не біг до своїх закапелків, аби повідомити сусіда, що поїздок відбув із Глинська за розписом… Іще Тесля заборонив затримувати сей поїздок бодай на хвилину і всіх закликав ставитися до нього цілком серйозно, доки ходитимуть через Глинськ справжні поїзди. Бо хто зневажає мале, той зневажатиме й велике…
Харитон Гапочка міг торжествувати, перехопивши лист з Лебедина, адресований на Глинський райком Климу Синиці. Перечитуючи його, поштмейстер устиг двічі чи й тричі розчесати гребінчиком пухнасті вуса, які так пасували колись до кашкета з кокардою (його Гапочка ховає у сейфі іще з тих часів, коли у Глинську перестала функціонувати царська пошта). У цих маленьких і потаємних чиновниках дух реставрації живе чи не найдовше. Харитон Гапочка не мав себе за ворога нового ладу, але ладен був триматися старого світу, щоб і самому не опинитися під його руїнами. Велетенські рулони плакатів, що надходили до Глинська на погибель старому світові куди справніше, аніж сіль, гас та сірники, жахали його, зате кожне слово розпачу чи зневіри, подибуване у приватних листах, живило злостиве запілля його душі. Отож і розчісував свої вуса в лупі, з якою ніколи не розлучався, щоб не прогледіти щось істотне в чужих листах, та яка водночас правила йому і за дзеркальце, що спотворювало Гапочку до невпізнанна, але ж сам–бо Гапочка знав, що це він, а не хтось другий на його місці.
Добравшись до Лебедина, Тесля вже не застав там свого батька — старого видворили за межі республіки як злісного ворога колгоспного ладу. (Тут Гапочка так розсміявся, що мусив закрити долонею власного рота.) Йому, тобто синові, не залишилось чогось іншого, як самому подати заяву в колгосп, усуспільнити батькову хату, а також волика та індиків, яких старий розтикав по родичах, аби ті птахи не дістались колгоспові. Одначе Теслин приїзд в Лебедин виявився не лише необхідним, а й до певної міри своєчасним. Йому разом з іншими лебединськими комуністами вдалося врятувати від ножа сто сімдесят воликів, а сам він став за старшого воловника і доглядав тепер ту грізну силу, яка має витягти Лебедин у майбутнє. Сто з лишком воликів, притому найкращих, за почином батечка, було прирізано, складено у бодні, солі ж виявилось обмаль, то з настанням тепла м'ясо точать черви (тут Гапочка згадав про свої запаси солі, яких вистачило б на кілька бодень). Лише сто шкір волячих знято з бантин і здано державі — вийде добра тисяча підошов, а то вже також чимало. Тесля їздив у Харків, до Косіора, той кілька днів не приймав його, то Тесля переадресувався до Чубаря, голови Раднаркому, розповів йому, що і як; товариш Чубар дуже уважно поставився до Теслиного горя, а десь за тиждень, коли дорога підсохла, сам приїхав у Лебедин, зібрав сход і порадив лебединцям обрати Максима Теслю головою колгоспу замість приїжджого примаковця із Сум, чоловіка гарячого, але мало досвідченого в сільських ділах. От який поворот у житті Теслі.
Новий голова сіє. Воликів багато, а плугів катма, їх завше в Лебедині було обмаль, то доводиться закладати по дві–три пари до плуга і поганяти чимдуж. І закінчується лист: "Оремо глибоко, розорюємо межі назавше, так, напевне, римляни розорювали Карфаген. Не залишаємо й згадки про жодного і найменшого супостата, шкода, що батько не бачить цього велетенського суцільного поля, адже сам він, будучи іще бідаком, колись мріяв про це. Жаль мені батька, бо ж батько у кожного з нас один. Ну, а як там твоя весна?..
…Я тут, у Глинську, а комуну передав на Мальву. Вона взялась за діло гаряче, та тільки дні комуни, вважай, полічені. І там має бути колгосп, комуну розглядають тепер, як утопію мрійників, але ж я з цим ніяк погодитись не можу, особисто для мене комуна була предтечею майбутнього. Нашого майбутнього. Можливо, я не все розумію, життя покаже. А тим часом дні й ночі мотаюсь по селах, обмаль насіння, обмаль збруї для тягла (підступні дії ворогів!), прислані іще при тобі тракторці зібрав до одної бригади, бригадиром поставив Даринку Соколюк (ту, що ти посилав на курси, бідова виявилась жінка), оце днями придушили "бабський бунт" у Прицькому (контра не дрімає!). Харитона Гапочку доведеться віддати до суду за зникнення великої партії плакатів, які до Глинська надіслано, але не отримано. На плакатах було написано: "Пильність і ще раз пильність! Ворог діє тихою сапою". І малюнок. Уявляєш собі, яка втрата на даний історичний момент. Двох прийняли до партії: Лук'яна Соколюка, ти, либонь, пам'ятаєш його — друг Рубана. Свого брата, заколотника, він таки піймав у Вавилоні і привів до Македонського. А другого прийняли із Журбова, робітника цукрозаводу, того, що кожні свята вішав червоний прапор на заводській трубі, ризикуючи життям. Ти ж бо бачив цю трубу — висота страшенна!
Пересилаю тобі лист Іванни, прийшов на райком невдовзі, як ти поїхав від нас, не знаю, що там у ньому, а Гапочка напевне прочитав, бо конверт побував над парою… Привіт ще тобі од Варі. Якось зайшла сюди, в райком, розпитувала про тебе. Сказав я їй, що ти поїхав у Лебедин, а вона: "Той Лебедин, напевне, білий?" Кажу, що не знаю, не бував там.