Явтушок при згадці про ваги гарно згадував Теофілу, називаючи її "смертельною женщиною", що в його понятті було вершиною хвали.
Тепер діяла лише вага для підвід. Будка була замкнена (на віру), за замок правив костиль, увіткнутий у вушко, — таке недбальство до війни було б неприпустиме. Причиняю за собою двері й кілька хвилин ніби вживаюсь у це нове притулисько, тоді знімаю пальто, все в череді та реп'яхах, кашкета, вішаю на гвіздку біля дверей. Дзеркальце, вмуроване у стіну, нагадало про Теофілу. Сідаю на стільці перед терезами і вдаю із себе бозна–якого вагаря. З першою ж підводою гайну звідси…
Але ще рано — нема ні клієнтів, ні Теофіли, завод тільки–тільки прокидається, німці прочісують ліс, чути короткі автоматні черги, поодинокі, розрізнені постріли, а я дивлюсь на терези, намагаюсь збагнути ту механіку. Відкидаю замок, і терези починають грати, чутливі до найменшого переміщення важка. Дерев'яну площадку, що надворі, перед віконцем, вага піднімає легко, як пір'їнку. Але чи спрацює вона, коли там стане перша підвода з буряками? В шухляді столика знаходжу кілька книжечок із бланками квитанцій, олівець (огризочок) і копіювальний папір, що хтозна й скільки разів був у вжитку. Квитанції довоєнні, наші, на них стоїть графа: колгосп, радгосп, ланка, прізвище здавця, вага брутто й нетто, чиста вага. Напевне, й вагарка довоєнна, бо хто ж іще здогадався б зберегти оці квитанції на вагах?
Десь за лісом озвалися вози, вантажені, поскрипують, либонь, їдуть через греблю. Або журбівські, або ж наші, бо якоїсь іншої дороги сюди з Вавилона нема — тільки через греблю. Зупинилися, затихли, чи не перевіряють їх, та щось довго перевіряють, а тут на терезах кожна хвилина дорога: швидше б починалося життя, потрібен рух якийсь, потрібні сліди, сліди, сліди, щоб збити пошукових собак з пантелику. Вози знову рушили, тягнуться на гору через ліс. Повз ваги йдуть вервечкою журбівчани на зміну. Сюди долітають слова, уривки фраз. І всі про одне: про сутичку на греблі: "Ні, ні, куме, це не один. Це була гарна компанійка… Замарчук каже, стріляв один, а було їх двадцять чи й тридцять…" А кум — просто не кум, а золото: "Шкода, що не поклали Замарчука. Гад гадом. Минулої п'ятниці примусив мене зняти штани та витрусив гарний пуд цукру. Я його у штани насипав, поверх спідніх, так він, гаспид, і там знайшов. Просто нюхом чує". — "Наскочить колись, наскочить…"
"Так це не той Гуралик?" — "Ні, не той. Хіба б той Гуралик подався в поліцію? Хто б того Гуралика туди взяв? Гураликів ліс! Гураликів син! Боронь боже! Їм тільки подай того Гуралика. Вони б його живцем спалили". — "А гарний був куточок, правда ж?" — "Нічого не щадять, гади…"
"Вагаря ще нема". — "Важити ж нічого. А пригадуєш, Омеляне, в ті часи що творилося тут о цій порі?" — "Як же, вічні черги до ваги". — "Слухай, Омеляне, а нинішній вагар тобі нікого не нагадує?" — "Вусань?" — "Ага, вусань". — "Здається, ні". — "А пригадуєш, Омеляне, був колись у Глинську Тесля такий. Райкомівський секретар. Невеличкий такий. Виступав на заводі. На мітингу. Мене тоді витягли на той мітинг…" — "Такого недомовка?" — "Е, я тоді в ударниках ходив. На мойці стояв…" — "Ну, ну". — "Так це він. А не ступити мені кроку, що він. Ну викапаний тобі Тесля". — "Вагар?" — "Вагар". — "Мовчи! Очі не виділи, а вуха не чули, — мовив Омелян, теж літній робітник. — І вигадає собі чоловік…"
Отакі розмови. Підводи вже сунуть сюди під гору (завод стоїть на горі, з трьох боків оточений ставом, тобто Чебрецем, перекритим у цих місцях), чути, як погоничі погукують на коней. Зараз має підійти вагар. Чи вже ж Тесля?.. Оживає заводська кузня, тоді зачахкала "овечка" десь біля депо, напевне, готується у Пилипи. Прогув гудок — попереджувальний, а ще прогуде основний, — так було і до війни.
Кажуть, комендант Клаус після цього гудка стає на прохідній з канчуком і б'є кожного, хто запізниться. Жінки й дівчата плачуть, а чоловіки терплять того канчука мовчки, лише механік, літній чоловік, якось огризнувся, то був засічений до крові.
Ось і основний гудок.
Іде… Чоловік середніх років, невисокий, у брезенті, правда, поношеному вже, в чоботях, геть запилених (де можна отак припилити чоботи?), у кепці зі зсунутим на очі козирком; гарно так іде, чинно (ще б пак — вагар!), тихо насвистує (знайшов час для свисту, ось я тебе потримаю у цій будці без обіду, то спаде з тебе оця награна безтурботність). Зупиняється перед дверима будки, затих раптово, напевне, помітив, що костиль не на місці, тоді прочиняє двері й, побачивши мене за терезами, все ж заходить. Проникливі сірі очі дивляться на мене з ледь прихованим подивом, а обличчя поймає посмішка, не така вже й безтурботна. Так і хочеться уявити це обличчя безвусим і з ямочками на щоках.
— Важиш?
— Ще не було нікого… Он ідуть…
— Це Вавилон. Ранні птахи… — Два золотих передніх зуби надають його посмішці чогось лукавого і, либонь, хитрого.
— У напарники мені, чи як?
— Я?.. Так зайшов. Хотів побачити Теофілу…
— Це ж хто?
— Теофіла? Вагарем була до війни…
— Ага, Теофіла… Була, кажуть, така. Обважувала тут. Родичка твоя?
— Родичка. Вони з батьком якісь там родичі.
Він зиркнув на пальто на цвяшку, підбив козирка з очей, і знову ті два золоті зуби сяйнули в мій бік, якось недобре сяйнули під вусами, що теж із прозолоттю.
— Давно тут?
— Недавно…
— А вони там з собаками?
— Хто?
— Німці. Хто ж.
— З собаками…
— А як прийдуть сюди?
Вже бачу з віконця Явтушка на передній підводі. В фуфайці, у шапці, правує на ваги. Позаду нього стримлять увіткнуті в буряки дрелі. Ще не зліз з воза, а кричить у віконце:
— Доброго ранку вам!
— Привіт, привіт! — поспішає відповісти йому вагар.
Тоді показує мені на куток, сідає на терези, ловко соває важком, щось помітив на терезах, гука Явтушку:
— Голий, таку–перетаку, коня прибери з ваги!
"Хіба ж товариш Тесля міг би отак?"
Той згонить коня, зате важить і себе заодно з возом, — мені видно, як він стоїть на краєчку вагів.
Замкнувши терези, вагар виписує квитанцію, подає її Голому через віконце, той доскіпливо розглядає її, бурмочучи щось собі під ніс, перше ніж прибратися з ваги. Відчувається, що в них нелади з вагарем.
Сім підвід прибуло з Вавилона. Щось не всіх погоничів упізнаю, а ось Федора Ямкового знаю як облупленого, він у всьому солдатському, а буряки привіз чи не вперше, ніяк не може втрапити на ваги — то недоїде, то переїде, січе коней по очах, здаючи назад.
— Вже? — запитує вагар.
— Важ! Важ не важ, а цукор не наш!
— Ого, навалив, — зауважує вагар, тоді заповнює квитанцію: — Ти вперше?
— Вперше.
— Прізвище…
— Ямковий… Федір по отцю, а по матері — к чортій матері…
Різкий, строгий, але добрий, одне літо я був у нього погоничем на жатці, трудоднів заробив, як ніколи. Він уже з'їхав з вагів, та вагар гукнув його:
— Гей, Ямковий, квитанцію забув.
Ямковий повернувся до віконця:
— А що, і тепер квитанції видають? Ото біда!
Ямковий підбіг до віконця, забрав квитанцію і, склавши її вчетверо, заховав до нагрудної кишені, на якій був слід від якогось значка, може, від ППХО. Ямковий до війни побив у Глинську рекорд із стрільби у протигазі. Я відвернувся, щоб Ямковий не впізнав мене. Та жаткарі, напевне, своїх погоничів не так пам'ятають, як ми їх. Та й коли це було! У Глинську вже секретарював Валігуров.
Коли всі переважились, вагар підморгнув мені, забарабанив білими невиробленими пальцями по столику. Тоді дістав з кишені капшука, справжнього, з кабанячого міхура, запальничку й невеличку книжечку, складену з газети. Вирвав листочок, довго обстукував один крайок зубами, саме отими двома, золотими, так роблять заправські курці, щоб папір краще склеювався. Від першої ж затяжки цигарка спалахнула під вусами, та він звично задув полум'я.
— Німці, німці, а газети не вміють зробити. Горить, як порох… Закурюй. — Показав на капшук. Чи не занадто пильно стежив за тим, як я звиваю цигарку, либонь, залишився задоволений з того, як ловко я це зробив. — Горить! — показав він на мою цигарку, коли я запалив. Вона справді вся почорніла.
Глянув ще раз на моє пальто на цвяшку.
— А пальтечко, пальтечко яке! Хоч би реп'яхи обібрав.
— Не встиг…
— А як опинився тут, у будці?
— Я ці ваги ще до війни знав.
— Ого, який давній.
— Буряки сюди привозив.
— Звідки?
— З Вавилона.
— А тепер куди?
— Туди ж…
— І цих знаєш? — показав на валку, що одважилась.
— Як облуплених. Як не знати Явтушка. І Ямкового впізнав. Колись у нього поганяв на жатці. — Так і кортіло сказати: "І вас знаю. Ви товариш Тесля?" Але ж ніби нічого від Теслі. Зняв кашкета, геть лисий, а той чубатий був, та ще який чуб! Як у голови Раднаркому Чубаря.
— З якого табору?
— Втік? З уманського. З ями…
— Рядовий?
— Рядовий…
— А тут сьогодні бій на греблі був. Поліцаїв побили…
— Хто побив?
— Отакі, як ти. Хто ж…
А які ж очі були у Теслі? Не пам'ятаю очей… щоб запам'ятати очі, треба хоч раз їх побачити зблизька. Як ось ці. Руді, з вогниками. І до чого це сказано: "Отакі, як ти…" Певно, здогадується…
— Ось тобі ключ. — Він виклав його на столик. — Забирай оце, — показав на моє пальто, — і он тими двориками, бачиш? — підвів мене до віконця, — пройди до ставу. Там стара пекарня. Над ставом. Чорна труба на ній. Двері з причілка, вузенькі. Зачиняйся й чекай мене. Мене замінять десь о шостій. Служба, брат… На випадок чого там є хід на горище. В кутку коридорчика. Тільки вибереш драбину на горище… Зрозумів? Теж мені вагар… — з докором сказав він, вішаючи на цвяшок свого кашкета, і знову сів за терези. Підходили підводи з Райгородка. — А пальтечко своє вкинь у став, щоб і духу його не було. Та дивись, не наткнись на поліцаїв. На заводських…
Йду до пекарні через тісні дворики, тоді переходжу головну вулицю, власне, і єдину, біля входу на завод стоїть вартовий у цивільному, але з гвинтівкою, ще один стоїть біля хвіртки того будинку, в якому жив колись Соловйов, директор заводу. Там, за мурами, дворик, фонтан, кілька старих лип, тепер цей дворик займає комендант Клаус. З колишнього пожежного депо виходить ще один з гвинтівкою, переходить вулицю, либонь, іде міняти вартового. Я тим часом чимчикую вниз, до пекарні, несу своє пальтечко. Тесля колись був чубатий… Головні двері забиті, проти них всихає бур'янець, а стежка з кам'яними приступцями веде до вузеньких дверей.
У кімнаті все ще не вичах запах гашеного вапна.