Одна з дійових осіб цього дійства, ну, скажімо, ряба Надька, яка пізніше посварилася з Валентиною, зі злостивості оповідала потім цю історію інакше: той молодик зовсім не був створений гарячою уявою зацікавлених осіб, а родом був із далекого, глухого села й сам нипав по глухих міських вуличках у надії натрапити на такі тенета, тобто він був не мухою, як вважала більшість учасників чарування, а таки павуком, притому, здається, сам був переконаний, що коли потрапить у тенета, то не тільки буде зловлений, а й ловитиме сам, адже був він із тих павуків, як сказала злостива Валентинина приятелька-ворог, тобто ряба Надька, які самі тенет не тчуть, бо в них є певна вада у слизовій оболонці, але використовують для своїх цілей тенета готові й, трактуючи при цьому господарів тенет як мух, спокійно користуються з такої своєї переваги.
Як там не було, а молодик безбоязно зайшов у хвіртку і поквапливо, але й упевнено попростував до ґанку, на якому аж рота розтулила від здивування чи захоплення Валентина.
— Драстуйте, — сказав молодик м’яким голосом. — Мене прислала до вас Нора Анатолівна…
Він обдивився хату, садок і город і тільки тоді зирнув на ту, що аж з ґанку підхопилася: обличчя її стало кругле й усміхнене, як гарбуз, котрий з певних міркувань турбується про свій рід.
— Да, — сказав молодик, переступаючи порога, — Нора Анатолівна сказала, що я можу познайомиться у вас із дівчиною, вашою дочкою.
— О, вона зараз прибіжить з роботи, — захоплено, аж вискливі ноти пробилися їй у голосі, сказала Валентина.
— Да, — мовив молодик, холодно роздивляючись хату, — Нора Анатолівна сказала, що вона зараз прийде. А де вона, коли не секрет, работає?
Валентина охоче розповіла де "работає" Марина. Власне, вона, тобто Валентина, в житті не бачила тих машин, що лічать (свої гроші Валентина рахувала і без машини і, здається, непогано вправлялась), але оповіла те, що знала машини ці від пімоги аж до стелі, вони такі великі, що людина біля них, як комашина (сподіваємося, що Марина пізніше поправить ці гіперболізовані порівняння своєї матінки).
— Да, — сказав молодик. — Спеціяльність у неї непогана.
Валентина при нагоді поцікавилася, чим займається гість, і той рівним голосом відповів, що він часто висить головою донизу, тобто монтажник-висотник, що зарплатня у нього така й така, бувають преміяльні, тобто розказав Валентині все, що її цікавило, так просто, чітко й зрозуміло, що вона, котрій часто бували невтямки й простіші речі, все гарно затямила, через це не дуже й приглядалася до того, що гість при цьому ходив і оглядав кімнати, часом торкаючись чогось і пальцем.
— Да, Валентино Микитівно, — сказав молодик, хоч Валентина йому й не називалася, — мені у вас наравиться. Гарне у вас гніздечко. І дочка у вас, гадаю, несогірш…
— Вона в мене красуня, — аж розцвіла Валентина. — А як ваше прізвище, коли не секрет?
— Корж, — не моргнувши, відказав молодик.
— Господи ти мій! — аж сплеснула руками Валентина. — І я була в дівоцтві Корж!
— Да, — мовив молодик, — моя хвамілія справді Корж. Батько мій був Корж і дід. Хіба вам не наравиться?
— Та Бог ти мій! — вигукнула Валентина. — Я ж кажу, що це чудово! Бо і я була в дівоцтві Корж.
Молодик подивився на неї з підозрою, наче перевіряючи, чи не сміються з нього, але перед ним сяяло кругле, як сонце, лице.
— Да, — сказав він. — Може, воно комусь і смішно, а моя хвамілія таки Корж!
5
Жили-були на світі дід і баба і спекли вони коржа "Оце поласуємо", — сказала баба, а дід аж слинку ковтнув. Розчинили вони вікно у своїй зеленій хатці й поклали коржа на підвіконні, щоб прохолов.
"Еге, — сказав собі Корж, — коли хтось мною поласує, то діло моє швак! А я, — подумав він, — не такий вже дурний".
Еге ж, не такий він був дурний. А ще подивився у небо і побачив там сонце. "Онде мій брат, — сказав він сам собі, — певне дід і баба спекли його раніше. Він гуляє по світі, і я погуляю, він гуляє по небі, а я — по землі!"
Корж скотився з підвіконня і покотився в білий світ. І не зустрілося йому по дорозі ні Ведмедя, ні Вовка, бо Ведмедів давно вже в цих краях не було, а вовків — знедавна. Отож ніхто не поривався з’їсти золотистого Коржа, бо й нікому було. Дорога текла довга й курна. Корж котився, аж піт йому по лобі спливав. Вже й сам був голодний і мучила його спрага. "Це коли так діло піде, то мені буде швак!" — подумав він. Над головою в нього котився так само Корж-сонце і начебто посміювався з нього, невдахи. "Дражниться з мене" — недобре подумав утікач і вже неприязно позирав на того, кого уважав за свого брата. Так біг він до вечора, а ввечері ліг у траву відпочити.
І друге диво побачив він у небі: там світився інший Корж. "Еге, — сказав він сам собі, — нашого брата у світі немало! Але скільки я можу котитися отак без мети?"
— Гей ти, — гукнув він у небо, — може порадиш мені. — Куди мені котитися, бо не зустрів мене ні Ведмідь, ні Вовк.
— Вернися до діда й баби, — сказав йому Корж із неба.
— І вони мене з’їдять, хе-хе, — сказав Корж із землі. — Не такий я дурний.
— Ти вже став черствий, як камінь, — сказав Корж із неба. — Коли хочеш, допоможу тобі: станеш їм за сина.
— Чи ж для того я вийшов у світ? — сказав Корж із;ісмлі. — Знайду собі Лисицю. Адже Лисиці ще не перевелися і на землі.
— Вона тебе з’їсть, ця Лисиця.
— Лисиці черствих коржів не їдять, — резонно зауважив Корж із землі. — Їй треба куряток і качаток. А до того і я ласий. Хочу їсти курятину, качатину, гусятину і ковбасу.
Але місяць німував. Місяць чудувався: якісь чудні тепер стали Коржі. Тоді Корж побачив, що нічого йому теревенити, зірвався з трави й покотився. Він біг і знову піт його заливав. А коли закінчилася ця ніч, коли помер на небі той Корж-резопер, коли світло почало розливатися по землі, а небо замерехтіло, затремтіло і раптом стало бездонно-неозоре, тоді Корж відчув, що в нього ростуть руки й ноги, що в нього витинається білява голова, що очі в нього голубі, що на нього хтось-таки чекає в цьому світі, що на нього навіть тенета розкладають і що ті тенета не тільки не страшні, а й пожадані йому, бо їх легко переробити на гамака. Він чув навколо себе таємничі шепоти, відчував, що довкола існують люди і, хоч вони невидимі, причаєно дихають і пильно за ним спостерігають. "Он що воно таке — Лисиця, — подумав він. — То хто кого їсти буде?.."
— Я, — сказав він Валентині, — чоловік спокійний. Мене не тірисують компанії, випивки, а хачу мати затишне гніздечко. Жінку ж свою хочу уважать…
Він подивився на Валентину прозорими очима, і вона побачила, що вони повилися ніжною задумою.
— Да, — сказав він. — А ще я люблю рибки…
— О, в нас тут у річці риби скільки хоч, — заспокоїла його Валентина.
— По-моєму, ви мене не так пойняли, — сказав Корж — Я люблю не рибу, а рибки…
— Які це рибки? — трохи здуміло подивилася на нього Валентина.
— Абникнавені, — сказав молодик. — Ті, що в якваріюмах пливають…
— А-а! — протягла Валентина.
— Ну да! — незворушно сказав молодик. — Знаєте, я можу на ті рибки годинами дивиться…
Він поводив холодними синіми очима по кімнаті й зупинив їх у кутку біля вікна.
— Отут його можна й поставить, — сказав.
— Кого? — перепитала Валентина.
— Якваріюма. А в ньому щоб рибки плавали.
— Ну, якваріюм — це не те, що чоловік горілку хлеще, — згодилася Валентина.
— Да, — сказав молодик. — Я спокойний. І тулятися по світі мені набридло. Хочу завести собі сімню, якваріюм і рибки.
— Може, дітей? — делікатно поправила його Валентина.
— Да, й дітей, — сказав молодик і обвіяв її справді спокійним синім поглядом, в якому на деньцях ховалося трохи й криги.
6
Десь у цей час Степан Карташевський дерся з Андрієм на круту гору, де стояв настромлений на залізну шпицю літак, — пам’ятка останньої війни, і де можна було без особливих ускладнень розпити ще одну пляшку "чорнила". До літака можна було підійти сходами, але ті загинали дуже вже простору петлю, а чоловікам нетерпеливилось. Отож вони лізли й пихтіли, молодий подавав старшому в найкрутіших місцях руку, піт заливав їм очі, і поки дісталися вони вершини, відчули, що їх у цьому світі щось-таки по-справжньому зв’язує, що вони, можливо, й народилися для того, щоб бути тестем і зятем, — кожен подумав про те одночасно. Відтак зігріло їх спільне тепло, і вони поспішили розпити свою пляшку "чорнила", щоб тепло оте з їхніх тіл не пропадало.
— Хотів би я мати такого зятя, як ти, — сказав Степан, розчулено дивлячись на пам’ятку з останньої війни.
— От би нам, дядьку, таку талабайку, — засміявся Андрій. — Як ревонули б оце зараз у небо.
— А коло хати й сіли б, хе-хе! — зареготався й Степан.
Вони уявили ефект, який мали б викликати, коли б на вулицю перед хатою Карташевських і справді сів із ревом отакий літак. З хати перестрашено вискочили б Степаниха й Марина… такі чудові в тої Марини очі, подумав Андрій, чорта лисого вона мене схоче.
— Не схоче мене ваша дочка, Степане Григоровичу, — трохи плаксиво сказав Андрій — його таки розібрало.
— Бо дурний, — сказав Степан. — Я тебе навчу, як з бабами тра. Думаєш — хвостом вилять і моняться? Зараз я тобі все, що треба, розкажу. — Він зробив поважне лице й зирнув на Андрія майже суворо. — Хочеш, щоб була твоя, приходь і бери. І не моняйся! — рубонув він. — Чув, що я сказав: р-раз — і в кулак! Не будеш моняться, сама за тобою побіжить. Як собачка, да-м?
Андрій хотів уявити, як біжить за ним, наче собачка, ота пишна й горда Марина, і йому стало смутно. Не хотілося йому вже сідати і в того літачка, не хотілося з ревом приземлятися біля хати Карташевських, а хотілося йому обійняти оцього славного Степана Григоровича і поплакати разом з ним, а може, й заспівати якоїсь журливої, такої журливої, що серце вирветься з грудей.
— Не схоче мене ваша дочка, — сказав печально Андрій.
— Коли будеш така кваша, то й не схоче, — сердито блиснув оком Степан. — Я зі своєю як! Підійшов, а до цього знать не знав. Славна бабка, думаю. То й до неї. Втюрився в неї очима, а сам іду. Ну, а вона вже й тікать зібралася. Да-м, про що це я?
— Про те, як ви свою жінку теє-то…
— Да-м, як каже той і сей, — мовив Степан. — Значить, іду. Іду і як той вужака, очима її до себе кріплю. І що ти думаєш?
— Та ж женилися з нею, — печально прорік Андрій.