Звісно, він був старий і тому вживав цю, вочевидь, застарілу лексику – так, чи інак, однак вона була вже не про нас. Бо які ж ми мудьки? Зізнаюся, правда, зблиснула думочка така, піти й добряче прокататися катером; однак там, головне, не було ніяких кущів.
____________________
Віктор Баранов
Дивовижний
Звісно, центральною постаттю всіх творів Богдана Жолдака є його мова, яку ні з чиєю іншою не сплутаєш. Він сам витворив власний лексичний художницький контекст – і той зрештою явив творчий образ неповторного прозаїка, що заслужено посідає осібне місце в сучасній українській літературі.
Про мовно-психологічну структуру від Б. Жолдака, прозове мислення його, мову, можна писати дисертації як про новоявлений феномен, "запатентований" у світі слова, де вже, здається, відкриття важко здійснити, як про дивовижу рухливого, мінливого й феноменального у своїй невичерпності й непередбачуваності явища, явленого устами численних "людей з народу", як про самобутньо зорганізовану лексично-стильову структуру, самодостатню і в своїй зображальності, і в ліпленні внутрішніх портретів та характеристик персонажів, і в розвитку інтриги добре замаскованої фабули того чи іншого твору. Слово, фраза у Жолдака – то не називання предмета або дії, не інформаційний акт, а щось набагато глибше, вагоміше, суттєвіше; то чергова порція психологічного завантаження, імпульс до розгортання думки чи картини, подразнення читачевої уваги аномальними синтаксичними конструкціями та сполукою слів, часто далеких одне від одного семантично, а відтак практично непоєднуваних. Одним реченням, одним абзацом досягається довершена, вичерпна змістова наповненість і психологічна достеменність зображуваного.
Якийсь час я побоювався, що Жолдак, вдало осідлавши макабреско-суржикового коника, прикипить до його сідла навіки. Наведений щойно період, як і загалом мовний інструментарій розвіяв мої побоювання. І коли кажуть, що в суті терміну "талант" обов'язково має входити почуття міри, то таке почуття в новій книжці письменник явив уповні.
Щоправда, рецидиви ще трапляються, однак їх треба сприймати лише як епізоди, а може, і як своєрідний авторський прийом: ось бачите, яким я був колись раніше – і як вигідно відрізняюся від себе вчорашнього нині! Прозаїк уже не прагне скрізь і в усьому опускатися до мовного рівня своїх антигероїв, мудро передбачаючи марноту наступних пошуків успіху у царині вже розробленій, нехай навіть доволі вдало. Відтак його мовна палітра набула нових забарвлень, а головне – відмова від суржику вибила всі аргументи з рук тих спостерігачів за творчістю Богдана Жолдака, котрі воліли б назавжди закріпити його в реєстрі несерйозних "хохмачів". На щастя, він – письменник серйозний і глибокий. Він іще не діждався своїх дослідників.
До речі, новітніша проза показова також іще з одного боку: тут фабула лежить на поверхні. Це не надто характерне для письменника з того погляду, що його текст можна переказати "своїми словами", тобто сказати – про що воно: і все ж навіть тут вам не сховатися від Жолдакової парадоксальності: переказане кимось іншим, оповідання втратить свій колорит і ту свою невловну суть, яка набуває рис живої душі твору тільки в устах його автора. Маємо, отже, справу з існуванням автономної "закритої" системи Жолдакового слова, яку можна тільки або сприймати, або не сприймати, але яка в жодному разі не потерпить ні косметичного, ні тим більше хірургічного втручання ззовні. За всіма класичним ознаками це і є те, що має повне право називатись літературним явищем.
Не можу оминути однієї "делікатної" площини творчих зацікавлень Жолдака, котрої він послідовно не зрікається і яка викликала неоднозначне сприйняття навіть в його покійного батька. Це – людський інтим, "фізіологія" в чистому вигляді, те, що нині називають сексом. Треба сказати, що й тут прозаїк далекий від самоповторів. Так, він, як і в попередніх виданнях, незрідка іронізує над інстинктами й почуваннями персонажів, часом творить пародійні картини близькості протилежних статей, вдається до шаржування і гротеску (однак, зауважмо, при цьому знову ж таки не принижує гідності "мешканців" своїх творів). Скажімо, на дрібне літературне хуліганство "тягне" блискуче розіграні Жолдаком такі пасажі – і чомусь на гадку приходить симпатичний шибеник і насмішник Тулуз-Лотрек...
Та зримо постають й нові нюанси цієї площини: автор неприховано схиляється до думки, що "сексом" усе-таки рухає почуття душі, а не фізіологія (новела "Слово любов", у назві й змісті якої сама присутність слова "любов" є свідченням нового погляду прозаїка на плотське й "низьке").
Нова книжка Богдана Жолдака явила його творчий портрет багато в чому знайомий і впізнаваний. Воднораз той портрет бачиться в інтер'єрі слова оновленого, я сказав би – продуктивнішого, усвідомленішого, ретельніше зваженішого. І в кожному разі ця книжка, з першої ж сторінки постаючи звабливою і притягальною для прочитання, дає чимало нагод усім учасникам і шанувальниками сучасного літпроцесу уважніше поставитися до творчості письменника, однакової мірою як талановитого, так і неоднозначного. А яким іще має бути справжнє художнє явище?
[1] Віталій Сулима — український кінооператор-документаліст.