Нехай так і буде, цього разу прощаю. Не треба лози! Правду кажуть: шкурка за чиньбу не варта. Ми не комісари, обдирати не будемо, а тільки люди дорожні, і гроші нам зараз потрібні, то ти позич, що можеш, а ми потім тобі віддамо з лишком.
— Ой вельможний пане! — скрикнув і зраділий, і зляканий Хойнацький.— Хоч усі кишені повивертай — сам побачиш, що нема й шеляга... Були в мене останні десять тисяч злотих і ті позичив, ох, майже гвалтом позичив суддя лі-тинський... Дав вексель, але що мені з того паперу?.. Не можу й вимагати, боячись нагадати йому, щоб знову не почали діймати асесори та комісари.
При останніх словах Хойнацького по обличчю Кармелюка ковзнула хвацька усмішка.
— А е в тебе той вексель?
— Є, завжди з собою вожу.
— Ну й добре! Давай же його сюди, та не бійся... не бійся, кажу! Тому що ти через мене так багато збитків маєш, то треба й тобі допомогти. Гроші я одержу від судді і по-товариському як слід віддам половину тобі, а половину візьму собі .за труди, бо без моєї допомоги не бачити тобі їх, як своїх вух!
Тремтячими руками вийняв Хойнацький з кишені гаман, дістав з нього складений учетверо папірець і дав його Кармелюкові. Кармелюк швидко перечитав його.
— Одержимо! — промовив він уголос.— Тільки гляди, для цього ти повинен зробити ось що: передусім сядеш зі мною в повіз і робитимеш те, що я тобі наказуватиму. Не бійся, зла тобі ніхто не зробить.
— Ой, роби, що хочеш, пане ласкавий... пощади тільки мені життя! — простогнав Хойнацький і клюнув червоним носом у землю.
— Тьху! Та й нагнали ж тобі холоду комісари! — мимохіть усміхнувся Кармелюк.— Ще раз кажу тобі: не бійся, нічого тобі не буде, і це — перша кондиція; друга ж — ось яка: коли ти повернешся у Вівсяники, то щоб до самої неділі не казав нікому й слова про те, що сталося тут. Сім днів, чуєш, тільки сім днів помовч, а тоді дзвони, скільки хочеш. У неділю одержиш і гроші. Але якщо ти,— грізно промовив Кармелюк,— до неділі заїкнешся кому-небудь хоч одним словом, то не тільки пеньонзів не побачиш, але й спину твою так спишу, що місяць лазитимеш рачки...
— Ой літосці! — заволав Хойнацький і простягся ниць на містку.— Все, все... як пан хоче...
— Підведіть, братове, вельможного пана та витягніть скоріше повіз... Треба поспішати, а поки що одведіть йогомосць туди, в холодок, та постережіть, щоб не скоїлося з ним чого. Уляно, ти, як господиня, розваж якось вельможного пана та принеси закусити...
Два розбійники в супроводі Уляни одвели Хойнацького в лісові хащі й зосталися там стерегти його, поки всі інші заходилися рятувати коней і екіпаж.
На щастя, екіпаж був не дуже пошкоджений, і за півгодини спільних зусиль уже все було готове до дальшої подорожі.
— Ну, ведіть лишень пана сюди! — скомандував Кармелюк.— Ти, Чапле, та Гололобий, та Лівшак, зостаньтеся поки що коло спарованих плашок, одтягніть їх подалі в ліс, а ми пришлемо по них підводу. Ти, Ониську, лізь на козла, на старе місце, Андрій — за козака, а ви,— звернувся він до всіх інших,— сідайте на коней і скачіть коло нас, щоб і ми їхали, як годиться благородним шляхтичам. Держи на корчму, Ониську, а ти, Андрію, оглядайся на всі боки.
В цей час до екіпажа підвели Хойнацького.
— Ну,— Кармелюк зробив граціозний жест,— проше пана. Пан, як поважний господар, сяде на головному місці; а Уляна, як пані, поряд з ним... не прогнівайся, пане, що з мужичкою сидиш: поглянь на неї — чи знайдеш таку й серед ваших вельможних пань? А сам я сяду проти вас, як і годиться панському економові. Ну, що ж, пане? Чи не слухаються ноги?
Справді, змертвілий од страху Хойнацький не міг зрушити з місця. Кармелюк підняв його і всунув у глиб екіпажа.
— Гляди ж, пане,— суворо промовив Кармелюк,— ні слова, кого б не зустрів! Ти спиш? Чуєш? Я добра тобі хочу, і якщо робитимеш усе те, що звелю, допоможу тобі більше, ніж усі твої сусіди, а якщо хоч у чомусь не послухаєшся — суд у мене короткий. Уляно, ти візьми пана за руку та дивися за ним; ось тобі пістоль, і якщо він надумає крикнути або хоч ворухнутися — стріляй!
— На бога! — заблагав Хойнацький, одсуваючись убік.— Я ніц... нігди... Ой пані, проше... пані ж не знає... може стрельнути... Ой!!.
— Не стрельне, не бійся,— посміхнувся Кармелюк, кладучи Уляні на коліна пістоль.— А тепер я ще зав’яжу тобі очі, щоб краще спалося... Ну, отак!
Кармелюк зав’язав нещасному Хойнацькому очі, прихилив його до спинки екіпажа й скомандував голосно:
— На коней, хлопці, рушай!
Ляснула пуга в звичній руці Оииська; коні дружно підхопили, і пишний панський повіз загойдався й стрілою полетів на гору...
Літинський суддя Йозеф Сливинський, розповнілий за останній час до надмірності, сидів у своєму кабінеті, як видно, дуже стурбований: вже саме те, що він не спав роздягнутий у ліжку,— а час був пообідній,— показувало, що якась незвичайна тривога вибила його із звичної колії життя... Нащо вже більше? Він навіть забув змінити незручний мундир на м’який халат, сидів у глибокому вольтерівському кріслі з високою спинкою, з приробленими з обох боків до неї закругленими підголовниками, сидів зігнувшись, а не спочивав, як завжди, у напівдрімоті, відхилившись назад. Лиса голова Сливинського з широкими складками на потилиці тонула тепер у стоячому комірі мундира; в зубах судді стирчав довгий чубук давно згаслої люльки, перед ним лежав якийсь папір, від якого він не одривав очей. Зрощені широкі брови були насуплені, заплилі жиром очі злобно витріщалися, та й взагалі роздуті ніздрі й схудле обличчя його нагадували розлюченого бегемота. Суддя со-пів, віддихувався, час від часу хапав цього папера, перечитував його, знову клав поперед себе і хриплим голосом вигукував лайливі фрази:
— Лайдак, шельма! Не може бути!.. Але з полку папір... Які заходи?.. Де?.. А бодай вас відьми обсіли... бодай на вас рубця сухого не зосталося! Знову почнеться, спочити не можна буде й хвилини... А той презус43 не їде та й не їде: орацію, мабуть, десь виголошує... А бодай тим усім ораторам язики попухли й у горлянці застряли!
Останні побажання судді стосувалися, звичайно, Янчевського, до нього-бо він послав гінця ще зранку й ждав пана презуса нетерпляче, але той не з’являвся...
Відчинились із внутрішніх покоїв двері до кабінету, і в них увійшла кошачою ходою дружина судді, пані Агата; вона була така ж чарівна, тільки щічки її стали пухкіші і бюст розвинувся розкішніший...
— А ти, мій котику, й не опав по обіді, а я все ждала,— заспівала вона солодким голосом, в якому чути було,; і скаргу, й досаду.
Не до того,—понуро буркнув суддя,—тут біс його знає, що заварюється знову... А ваш диявольський Демосфен не їде та й не їде...
— Як? Хто? Що? — стрепенулась пані, і в погляді її, спалахнувши, заіскрилася цікавість.
— Та що! Знову з’явився каторжний Кармелюк!..
— Гм...— розчаровано протягла пані,— ці Кармелюки набридли... Зрадієш інтересові, а вони всі фальшиві!
— А ти, моя дурнесенька, хотіла б справжнього? — І суддя приторкнувся рукою до ніжного, кругленького підборіддя своєї дружини, і його суворе, навіть дике обличчя роз-пливлося масною усмішкою, а вузькі очі геть сховалися під припухлими повіками.
— А звичайно! — засміялася пані Агата, відхиливши назад свою голівку, і золотисті пасма її волосся розсипалися й збігли з плечей світлою хвилею.
— Ох ти, шельмочка! — І суддя, пихкаючи, поплескав її по щічці широкою й дебелою долонею.— Ну, якщо в тебе азарт, то радій: тепер уже з’явився не фальшивий Кармелюк, а справжній... Ось із його полку папір одержано: сповіщають, що бестія не захотів київ і перёд самою карою втік, та й утік, звичайно, у свій край, де й раніше гуляв, а це означає — до нас, по сусідству...
Ой, як весело! — сплеснула руками Агата.
— Весело? Ост> як почнуться кругом грабунки та розбої, та поллється шляхетська кров,— побачиш, як буде весело... Доведеться облави робити, ловити в пастки того хлопського звіра...
— Чудово! І я на облаву поїду, неодмінно, неодмінно!..
Суддя тільки махнув рукою.
— Авжеж! Неодмінно... От і мені самому доведеться відправлятися та й попасти під ніж збойці... Га? Весело?
— Звичайно, веселіше, ніж так! Принаймні хоч відчуватимеш життя: страх підіймає енергію, красень розбійник примусить серце битися скоріше... Чудово, я в захваті!
— Та звідки ти взяла — красень? Пика, диявольська пика, та й годі!
— Еге, кажи! Мені пані Розалія передавала...— протягла принадливо Агата, примруживши свої лукаві оченята.
— А ти мені поменше інтимничай з Розалією! Я бардзо поважаю панство Фінгер і пані Розалію вважаю чарівною, але... але... в усякому разі, вона не є добра католичка... в голові в неї французький вітер гуде... Хіба не було якоїсь історії з таємничим графом...
Ха-ха! З Кармелюком!
Ну, це ще... чого не набрешуть... це неймовірно... А ось базікають тепер і про пана Янчевського...
— А що ж, і пан Янчевський дужий, ставний... З ним не може рівнятися її туша-маршалок!
— Ну, ну...— запихкав з хрипом суддя.— То, по-твоєму, можна дорідного чоловіка міняти на всякого дужого пройдисвіта?
— Ага! Злякався, котику? — зареготала Агата й заходилася лоскотати своїми тонкими пальчиками вигини вгодованої, м’якої шиї свого чоловіка.
Суддя, примруживши млосно очі, відкинувся на кріслі й почав солодко,-з присвистом дихати...
— Але ж! — схаменулась Агата...— Невже через цей папірець і твого презуса, пана Демосфена, буде відкладено сьогоднішній картярський вечір?
— Незручно ж...
— Нізащо! Не смій!! —дуже роздратовано тупнула ніжкою пані суддиха.— Для мене дябелка — єдина розвага, і я запросила вже постійних наших гостей.
— Гаразд, добро, моя пупопько!
В цю мить одчинилися задні двері, і козачок, появившись у них, сповістив:
— Якийсь вельможний пан хоче бачити йогомосць у справі.
— Хто такий? — здригнув суддя.
— Вперше бачу... Приїжджий, мабуть... Під’їхав на четверику впростяж, коло воріт виліз, а коней і повіз відправив до корчми.
— Дивно...— знизав плечима суддя.— Однак проси!
— А я побіжу переодягнуся,— заметушилась Агата й проворно прослизнула в свої двері,
XXXVIII
Хвилин через дві увійшов до кабінету літинського судді згорблений дід; він спирався на палицю, бо ноги його тремтіли від кволості; довга сива борода обрамляла бліде симпатичне обличчя, яке одразу ж викликало довір’я.
Суддя квапливо підвівся з свого крісла і з особливою гречністю простяг обидві руки своєму гостеві; той відрекомендувався поміщиком Волинської губернії, дідичем Руднівського Джерела, паном Кшижановським.