Чотири порції!
Офіціантка так само довго записувала, розверталася, пробиралася, мов слаломіст, поміж столиками й знову гукала:
— Катю, чотири порції вареників з сиром!
— З сиром уже закінчилися, — гукали чиїсь ноги тим самим тоном.
Тоді таким самим робом переходили до вареників з вишнями, з картоплею, з капустою, картоплею і грибами, слухаючи аналогічні повідомлення голосу-баритона, відвідувач нарешті не витримував, кричав уже не своїм голосом:
— А варениці у вас хоч є?!
— Катю, у нас варениці є?
— Варениці є,— відповідала амбразура.
Відвідувач їв варениці, підігріваючи свій апетит думкою, що їсть вареники. Бо харч хоч і не той, що в меню, але ціна однакова.
Кажуть, колись у давнину, коли ще не було Кобилятина, на цьому місці стояла корчма, де, скільки й пам'ятають, завжди варили знамениті кобилятинські варениці. Довгий час навіть на гербі самого Кобилятина була зображена варениця, наколота на виделку. Та Стратон Стратонович мало в те вірив, вважав, що той історичний факт дещо перебільшений…
Різко скрипнули гальма. Машина під Стратоном Стратоновичем присіла, потім нахилилась на бік і, ляпаючи шинами, мов калошами, з'їхала на узбіччя.
— Шина спустила. Піймав свіжого цвяха, — спокійно повідомив Антоша.
— А звідки ви знаєте, що він свіжий? — механічно запитав Ковбик.
— А для мене кожний спійманий цвях — свіжий. Навіть іржавий, — кинув Антоша, нехотя вилізаючи з теплої кабіни.
"Це не на добро, — подумав забобонний Стратон Стратонович, — інтуїція так підказує… Мо', у "Вареничну" сходити, вареників з капустою поїсти?" І одразу згадав Понюхна.
Сам до себе посміхнувся.
— Антоша, — голосом Іраклія Йосиповича гукнув, опускаючи бічне скло. — Ви б оце зараз свіженьких вареничків з капустою з'їли?
— А чому б і ні!
— А де ж їх у біса взяти?
— А он у "Вареничній". Ще відчинено, — не зрозумів Ковбикового гумору Антоша.
"А й справді,— загадав собі Стратон Стратонович, — зазирну я у "Вареничну". Якщо офіціантка виконає замовлення, то все буде гаразд, а як ляпне, що вже закінчилися, — моє діло труба. Чекай претендента на папаху…"
— Антоне Петровичу, поки ви тут з колесом возитиметесь, я й справді загляну у "Вареничну". То ви розумну думку подали.
— А наше діло шоферське, — відповів, як завжди, Антоша. — Крути "баранку" і дивись, чи за бордюром автоінспектор з "рефлектором" не сховався.
Ковбик увійшов у "Вареничну", і йому здалося, що він в одному з паризьких бістро на вулиці Кліші.
— У нас НЕ самообслуговування, — підвелась, як заводна лялька, резервна офіціантка.
Поважно підійшла основна офіціантка. Ковбик не раз бачив її, бо часто сюди заглядав, хоч ніколи ще не їв тут вареників. Офіціантку він нарік "яловою телицею" і, пропонуючи комусь зайти у "Вареничну", завжди казав: "Мо', заглянемо до ялової телиці?"
— Є вареники з м'ясом, — поважно подала меню офіціантка.
Стратонові Стратоновичу це сподобалося. Вона подавала меню тільки відвідувачам, яких поважала або вбачала у них прихованих ревізорів чи представників торгінспекції.
— З сиром, з капустою, з грибами й свіжомороженими вишнями…
Стратон Стратонович мовчав, мовчки заглядаючи їй у вічі, ніби вгадуючи, де вона каже правду, а де нахабно бреше, хоч і меню подала. "А може, для мене й справді знайдуться? Що ти скажеш?"—звернувся до своєї інтуїції. Інтуїція, заколисана довгою їздою в автомобілі, спала.
— Що будемо замовляти? — поцікавилась "ялова телиця".
"Замовлю варенички, а їх не буде, так і знай — невдача", — подумав Ковбик.
— Дві порції,— глянув у її прозорі очі Стратон Стратонович. — Дві порції варениць і чашку кави з молоком.
Офіціантка поважно розвернулася, зробила вісімку навколо двох столів і наблизилась до амбразури:
— Катю, дві порції варениць і чашку кави з молоком!
Катя за цілий день, очевидно, вперше не витримала й виглянула з вікна. Вона закрила грудьми всю амбразуру, притисла фартухом, який колись був білим, посуд на підвіконні і, здивовано лупаючи великими очима, шукала поглядом відвідувача-дивака, що сам замовив варениці.
"Який?" — випромінювали її очі благальний погляд.
"Он той", — повела двічі пофарбованими бровами поважна офіціантка.
"Солідний, — закопилила Катя губу. — Може, йому й справді вареничків зліпити? Спитай, чи почекає".
Поважна офіціантка розвернулась, запитала про це у Стратона Стратоновича.
— Дві порції варениць і чашку кави з молоком! — розгнівався Стратон Стратонович. "Невже невдача? Ні, таки мені личаки сплетуть".
— Катю, дві порції варениць і чашку кави з молоком, — продублювала офіціантка.
— Скажи йому, що молоко скінчилось.
Стратон Стратонович надщербив емаль на лівих кутніх зубах і підвівся з-за столу.
— Варениць без молока не вживаю! — кинув на ходу і вийшов.
Антоша вже сидів за кермом і спав. Стратон Стратонович відчинив двері тихо, ніби боячись розбудити водія, усівся на своє місце й подумав: "Таки невдача. Паразити!.." Останнє слово він випустив без адреси.
— Свіжий! — прокинувся Антоша.
— З вашої мармизи я б цього не сказав, — засумнівався Стратон Стратонович.
— Цвях свіжий! — повідомив Антоша. — Мабуть, Кнюхова робота.
— Ну да?! — насторожився Ковбик, бо якраз у цю хвилину подумав про Кирила Гавриловича.
Ковбик уже не раз чув про незрозуміле для нормальної людини Кнюхове захоплення, але мало в те вірив. Казали, що Кнюх жовчно ненавидить автолюбителів. Чи вони йому колись чимось насолили, чи просто тому, що він сам не міг ним стати, — як би там не було, але Кнюх і справді автолюбителів не любив, дивився на кожного з них, як молодий слідчий на першого зустрічного підозрюючи саме в ньому вбивцю. Щоразу після зарплати Кнюх заходив у господарчий магазин, купував цвяхи, а тоді прямував до гаражів і непомітно, з-під поли піджака чи пальта, посипав ними автомобільні колії.
— Ух, куркулі! — крізь зуби, що нагадували два ряди пилки, лаявся він.
Кажуть, що його й з попередньої роботи вигнали через автолюбителя, у якого в дворі загорівся гараж. Хтось із сусідів хотів подзвонити власникові на роботу, Кнюх вискочив у коридор, де у них стояв спільний телефон на три сім'ї, поклав руку на важіль і твердо сказав:
— Хай горить! Що тобі, куркуля жалко?
— Який же він куркуль? Звичайний робітник-слюсар, майже сам склепав той драндулет!
— Все одно куркуль. У тебе та в мене і драндулета нема!..
Якщо Кирило Гаврилович помічав, що якийсь водій міняє колесо, то зіскакував з трамвая чи автобуса і щодуху мчав до шофера, забуваючи про свою службову поважність, яку він напускав на себе в домашніх умовах. Ставав таким лагідним і добрим, яким не пам'ятала його навіть колишня дружина шлюбної ночі.
— Любий мій, — казав він. — Що у вас трапилось?
— Та, мабуть, цвяха впіймав!
— А на того цвяха можна поглянути? Автолюбителів це здебільшого дратувало, вони огризалися:
— А чого на нього дивитися? Це ж не дівка — цвях!
Кнюх похнюплювався і, розчарований, йшов геть, а після цього цілу ніч не міг заснути. Іноді автолюбитель казав:
— А чого ж, будь ласка. Ось вам і цвяшок. Якась сволота розсипала. Новенький же! Напилось, певно. З тверезої голови цього ж не зробиш…
— А не зробиш, — погоджувався Кнюх, і на душі йому ставало так добре, ніби йому щойно подарували автомашину, а далекий родич безкоштовно віддав ще й гараж.
Такої ночі Кнюх спав на спині, на його тонких і тісно стиснутих губах розтягалась посмішка, і він бачив кольорові сни. А снилось йому, що сторож автостоянки запрошував його через прохідну, вручав кілька авторучок і просив: "На, Кнюх, понаписуй на кожній автомашині її номер". Кнюх брав ті авторучки, дивився на них — і раптом помічав, що всі вони перетворювалися на великі цвяхи з добре загостреними кінцями замість пер. Автомашин було багато: жовті, червоні, сині, зелені, голубі, охристі, оранжеві, білі, морковні, темно-сині, коричневі, лазурові, і всі різних марок та новенькі-новенькі… Щасливий Кнюх йшов серед безконечного моря цих машин, писав на них цвяхами, але не цифри, а якісь коротенькі слова, щасливо посміхався зайчикам, що стрибали по капотах машин, а він їх пришпилював цвяхами і коротко під ними розписувався…
Стратон Стратонович намагався згадати в цю хвилину обличчя Кнюха. Але воно розпливалось, тож Ковбик згадав тільки міцно стиснуті, як дуги капкана, Кнюхові губи, за якими причаїлися два ряди відточених зубів…
— А ви в цьому впевнені, Антоне Петровичу? — поцікавився у водія.
— Як у своїх гальмах! — відповів Антоша.
Ковбик знову уявив Кнюха. Той зараз десь лежить на тахті, гріє п'яти біля електрокаміна-рефлектора і, дивлячись у стелю, блаженствує. Він бачить, як по стелі біжать маленькі автомашини, як вони раптом натикаються шинами на щось гостре, шиплять і зупиняються. Лаються водії, проклинають і бога, і чорта. Тільки не його, Кнюха. Бо ніхто з них і не здогадується, що це він, Кирило Гаврилович, підклав їм сьогодні ті цвяшки. А надворі слякота, а надворі колюча мжичка сіється, не замерзаючи, а тільки перемішуючи сніг з болотом. А Кнюх лежить собі на тахті і гріє п'яти електрокаміном…
"Я б тобі зігрів! Я б їх зігрів тобі на сковороді! — лютиться Стратон Стратонович, дивлячись на мжичку, що вологою застилає вітрове скло і ніби засліплює йому очі.— Я б тебе зігрів!.." А вголос каже:
— І це ж його хтось цілує! Антоша мовчить.
— Воно все життя намагалося комусь зробити підлість, та навіть на це у нього не вистачало розуму. Бо воно як природою не дано, то в Парижі не купиш!
Антоша мовчить.
— Воно як природою не дано, то у Парижі не купиш. Навіть у "Луврі"! — уточнює Стратон Стратонович.
Антоша мовчить.
"Шосте чуття мене ніколи не підводило", — подумав Стратон Стратонович і спочатку наїжачився, як від морозу, тоді втягнув голову в комір і сховався в ньому, як Мамуня.
Антоша скоса глянув на нього і знову нічого не сказав. Тільки цього разу в його очах проглядалась іронічна посмішка і таке всезнайство, що коли б у цю хвилину Ковбик виглянув із свого бобрового коміра, то неодмінно сказав би: "І воно щось знає, тільки сказати не може…"
РОЗДІЛ XXVII,
читаючи який, треба встати, бо суд іде, хоч мовиться тут не тільки про Феміду та її служителів, а й про біле кладовище з червоними трояндами, плагіат Мамуні, проценти в ощадкасі, предмети жіночого туалету, зозульок та морську ложку
Перед тим, як їхати до суду, Сідалковський узяв пляшку вже відкоркованого дорогого французького коньяку (колись І я принесла), випив добру склянку.