— Бачите, який він. У нього дядько помер через сухоти. Знаєте ж, Андріян, той, що криниці копав…
— Та як не знати. У моїм дворі його криниця. А зараз криниць треба як ніколи. Зігнали товар. Бракує води, криниці ж то які. Шкода того майстра. А щось схоже в хлопчині є. В очах, — зиркнув Бездушний на мене.
— А сухотні всі схожі. Очима. Отож іде до діда. Корівку усуспільнили, молока нема, отож і йде на молочко…
Я ненароком:
— Не було в нас корови…
— А тебе не питають! — замірився Явтушок ложкою на мого лоба.
— А то все твої?
— Мої, — посміхнувся Явтушок. — Ах і люди! Просто чудо в дорозі. Як один. Тільки встигай за ними.
Бездушний встав.
— Там Зелені Млини так і чекають на вас. Аякже! Повертай, чоловіче, у свій Вавилон, поки не забрався далеко, та живи собі, як усі. Не хитруй, не мудруй, однаково нічого не вимудруєш. Докотиться і до Зелених Млинів, хоч там народець хитрющий та непокірний. Я лемків знаю…
— Ні. Хай будуть Зелені Млини, — підвівся і Явтушок. — Підемо…
Там Лук'ян Соколюк веде людей од вітряків, весь у борошні іде Фабіян із вавилонськими хлопчиками, іде Рузя, геть не причинна, нормальна, навіки закохана у Клима Синицю, іде Савка Чибіс, що помудрішав на сто років, скриплять вози з борошном, а ми відбились од лебединої зграї і маємо за те ніч, міражні овечі череди в Овечому нам переходять дорогу, і вищать, вищать коліщата у візку.
Райгород. Містечко, яке батько вважав своїм рідним, бо він тут вінчався. Трішечки менше за Глинськ, щось середнє між Вахнівкою і Махнівкою. Височенна споруда бовваніла над тим притихлим містечком. То був костьол із двома банями, костьол, у якому і мені довелося побувати. Батько вперто вважав себе католиком, від чого ми в нашій хаті анітрохи не втрачали. Бо коли в інших домах усі свята справляли лише по одному разу, то в нашому домі великі християнські події відзначалися двічі: Великдень, Трійця, Спаса, Покрова і так далі. На свої свята батько почував себе обранцем Господа Бога, запрягав коні, садовив усіх нас на воза, застеленого прядив'яним рябчаком, якого знімали з лежанки й довго вибивали з нього пилюку, і їхали до костьолу на відправу. Інколи ксьондз приїздив у наше село, обходив католиків, і тоді нам, дітям католика, діставалися цукерки в золоченій обгортці — такі православним і не снилися. Проте ксьондз здавався нам суворим, сухим і занадто хитрим, бо говорив мовою, якої ми, діти, второпати не могли, і навіть батько не все дотумкував з його мови і лише похитував головою, мабуть, удаючи, що він прекрасно розуміє того голомозого чоловіка. Щоразу, коли ми повертались із костьолу, мати розпікала батька своїми в'їдливими судженнями про його віру: "Не люблю отого вашого фальшивого панства. Ти–но роздягни їх та подивись, у яких сорочках приходять твої католики до храму…" Мамині празники наставали рівно через два тижні після батькових, але то вже були торжества, під час яких батько не міг не відчути всіх переваг православної віри у Вавилоні. Щоправда, отець Сошка не приносив таких вишуканих цукерок, навпаки, завше що–небудь перепадало йому з вареного і печеного, але свята доброта на обличчі отця Сошки зразу відкидала геть сухорлявого ксьондза й робила мого батька дедалі хисткішим католиком.
В костьолі саме правили всеношну… Ми зупинились, Явтушок замилувався будовою, що біло сягнула в ніч, а як поїхали далі, то крізь скрип коліщати ще довго вчувалися нам звуки органа і ввижався вечірній хід навколо костьолу з вогнями, хоругвами і піснями чужою мовою.
Останні кілометри — наче сон, уже підсвідомо йдемо та йдемо за Явтушком, ніби так буде вічно, — вищатиме перед нами переселенський візок і гнатиме нас хтозна–куди. Вже нам не треба ні теплого молока, ні свіжого хліба. І ніякі духові оркестри тут не грають, і батьків кларнет у візку ні до чого. Ніч, тиша і невідомість. Із ночі, з Європи в Азію важко йде поїзд. Прокричав паровоз під хатою мого діда. І ми — на той крик, з останніх сил: ось він, осокір із випаленою душею, вічне дерево в цій маленькій державі з довжелезними хатами, як фантастичні поїзди. Паровози для нас погасли, не димлять, і поїзди позупинялись безладно, хтозна–де…
Кожен має тут свою дорогу, ось дідова — ще ніколи наш возик не котився так шпарко. Приїхали, поставили візка, Явтушок постукався у вікно. За вікном появився хтось у білому — вже почало сіріти, дід чи не впізнав Явтушка, кинувся до дверей і, відчинивши їх, остовпів. Чого ж він мовчить:
ми пройшли тридцять п'ять кілометрів, а він мовчить… Далі ми вже не можемо ступити ні кроку, а Явтухів дядько живе у другім кінці села. Менші попадали на спориш…
— Вас не зупиняли? — запитує Чорногор у білому.
— Ні, ніхто не зупиняв… — То Явтушок. — Онука вам привели.
— Бачу, бачу… — ступив у мій бік Чорногор.
— А ми вже якось будемо добиратися до дядька…
— Вчора тут стайню спалили. Колгоспну…
— І тут колгосп?.. — зачамрів Явтушок.
— Згоріли коні… Воли… Які воли!.. І мій один волик…
— То як нам ближче до дядька?..
— Спровадили їх сьогодні з Зелених Млинів. Дядька з дядиною та ще кількох паліїв. Забрали у нього олійню, то він, дурень, кинувся на таке… Запеклі ви люди. Голі. А втім, не такі вже й голі. Ваш дядечко посмоктав із нас олійки… Чого ж стоїте? Забирайте діток до хати. Візка можете залишити тут. Ну й візок! Ото Вавилон не міг вам дати справжнього воза?
— Міг… — мовила Пріся, підводячи зі споришу меншеньких.
— Вози є… А коні плохенькі… Не дійшли б. На шлеях висять… Моїх там пара. Одного ви бачили, як ми приїздили сюди… Дереш… Підручний ходив…
— Ага, пригадую… А Каштан же як, живе?
— Крутить кірата, — сказав Івасько–старший.
— О, важко все починається… Що там цінніше — теж до хати з візка.
— Кларнет, — нагадав Явтушок.
— А хто гратиме? — запитав дід.
— Я.
— Ну–ну… — І пішов до шопи по солому. Для нас…
— Ось що воно, Явтуше, відбитись від Вавилона… — кинула Пріся, тримаючи обіруч двох меншеньких. І понесла їх до чужої хати…
Через який день–другий прийшли по Явтушка. Хтось доказав з Вавилона, що він тут, у Зелених Млинах. Повезли його в Копайгород, а вже звідтіля переправлять у Глинськ, до Македонського. Саме той зацікавився ним, а ці, з Копайгорода, якихось претензій до нього ніби й не мають. Для них він — громадянин Голий Я. К.
— Це ви?
— Я… — сказав Явтушок. — Явтух Корнійович… і Голий…
Щоночі Прісю будять поїзди…
А жита квітують перед самим порогом. І проклинала, і любила тут свій Вавилон як ніколи. Зелені Млини не для неї… А Явтушок сказав, що як усе буде гаразд, то він повернеться сюди, може, й назавше…
Розділ одинадцятий
І знову отой майже іграшковий поїздок із "мотузянки", з якого глузувала Іванна Іванівна, коли Тесля виряджав її до Краматорська, де хіба такі поїзди й така станція! Туди приходять з усіх кінців велетні, заходять прямо на їхній завод і вантажать, що їм там потрібно, з велетенських гамірних цехів, одним із яких командує Іванна Іванівна. Обіцяла йому переїхати до Глинська не далі як цієї весни, з дітками, з усіма пожитками, але ще й сама не певна, чи відпустять її. Металургійний завод працює тепер виключно на урядові замовлення. Тесля був слюсарем на тому заводі, прийшов туди з Лебедина у вісімнадцятому, там і побралися вони з Іванною, потомственою краматоркою. Бився з гетьманцями у Краматорську, роззброював те воїнство, показав себе відважним бійцем і агітатором. Тоді ж і вступив до партії. Потім війна із непманом у самім Краматорську, ніби й мирна, але теж запекла війна. Коли прибув до Глинська, то вже не застав Сосніна в комуні, яка була чи не єдиним оплотом нової влади в районі. І ось вони разом із Климом Синицею воювали, вимірювали новий світ довкола комуни, разом пройшли через важкий перевал, щоб зараз разом і прийти на цю невеличку глинську станцію та й собі скористатися "мотузянкою", життя на якій, проте, пожвавішало цієї весни.
У Теслі прикрість. Він переконав цілий район піти в колгосп, а сам виявився сином одноосібника. Ось як воно буває. Старий Сак там, у Лебедині, поставив своїх сірих воликів та свою нову хату на п'ять вікон над усі ідеї, над усі ознаки часу, над долю сина, над усе, чим славен був Теслин рід усі ці роки.
— Тяглися й ми з Іванною на ту хату, відривали від діток і від себе. Подавай йому п'ять вікон і не менше. В халупі ж звікував, багатій нещасний. Спалю ту хату над ним. Клянусь, спалю. Ти мене ще, Климе, не знаєш. Тут погукують на мене, я ж чоловік рішучий, коли треба. Подумати тільки: син одноосібника! А ще поки доберусь туди, то не хитро стати і сином цього самого… Ти уявляєш собі? Глинським воякам тільки дай…
Сак не послухався ані синових листів, ані лебединських комуністів, які скаржилися Максимові сюди, що одного волика батечко вже прирізали, а з другим збираються заподіяти те саме. Пара воликів — воно й ніби ніщо, якби та зараза не перекинулася на цілий Лебедин, загрожуючи колгоспові залишитись без найкращого тягла, бо ж коні в Лебедині ніякі, тут здавна віддавали перевагу волам. Кілька десятків воликів уже впало ні за що, бо ж м'ясо із них жилаве, нікудишнє, пропаде у боднях. Лист був приватний, але ж є у Глинську Харитон Гапочка, на другий день про це вже знали всі. У райпарткомі відбулися досить неприємні для Теслі збори. Клим Синиця, головуючи на них, ледве вгамував Чуприну та Рубана, яких уже саме слово "одноосібник" бісило. Тесля визнав, що класова боротьба не знає компромісів, навіть коли йдеться про рідного батька. Отож і їде рятувати не так батька, як лебединських воликів… Певно, ще жодний син за всю історію не опинявся у такому скрутному становищі. Де Глинськ, де Лебедин, а він мусить відповідати за тамтешніх воликів. Лише подумай, Климе Івановичу, яка напасть. Щоправда, волики там такі, що можуть витягти цілу країну з біди… Де Тесля не бував, ніде чогось подібного і не бачив.
Коли поставив валізу на пероні, то показав, одбігши далеченько від Клима:
— Отака довжина. Отакенні роги, — розкинув руки. — А сила!
На пероні поблимували напівсліпі ліхтарі, то воли лебединські з того, як їх малював Тесля, уявились Климу Синиці просто велетнями.
— А м'ясо із них, Климе, не таке вже й погане. Ти коли–небудь молоденького зубра куштував?
— Де ж би я його мав куштувати?
— Я також не мав такої нагоди.