Якби мені зараз Микола Гуралик, я б із вами заговорив інакше. Гуралик чудово стріляв, навчився в лісі. Піднімаю руки, чей не порожні, разом з ТТ, який всю дорогу тримав напоготові. Піднімаю, що ж робити. А ці вже стоять, вперлися стволами гвинтівок у груди. Приглядаються, розпізнають. Здоровань — чи не Замарчук, новий начальник поліції з Глинська. Люди тепер і поліцаїв називають замарчуками.
…Цибульські переїхали сюди з якогось невеличкого міста, переїхали без матері, батько, головний лікар, або ж не мав часу займатися донькою, або ж потурав їй в усьому. Вона ж з теї свободи рано визріла, вкинулась у дівування, й досить одверто, доки ми, її ровесники, все ще у фазі чистої любові до неї. Залюбила вона в себе якогось Кулибабчука, із заводських, білочубого, вилицюватого, з гарними сірими очима. Щоправда, ненадовго. Кулибабчук потім одружився на Полі, рудій журбівській красуні, яка ще до того вже не одного парубчака вивела в люди.
— Хто будеш? — запитує Замарчук.
…Ну, десятий! Як швидко, одначе, ти одвоювався. Лель Лелькович, справжній десятий, нізащо отак безрозсудно не вихопився б на цю греблю.
— Я? — (Ким би мені стати у цю хистку хвилину? Кулибабчуком? Ану ж бо знають чи знали Кулибабчука? До війни він працював експедитором. Експедитора могли знати. Ким завгодно, тільки не ним. Та й завелика честь для нього… Щось–таки було в мені до Цибульської іще й зараз). — Гуралик я…
— Лісничий? — аж відсахнувся Замарчук. Це таки він. Погляд у нього важкий, як ніч.
…Лісничого то вони знають, якщо тутешні, ще б пак не знати знаменитого Гуралика.
— Син Гуралика… Микола…
— А йдеш куди?
— На завод іду… На нічну зміну.
— Де стоїш? Що робиш на заводі?
— Я? На мойці стою…
— Йдеш красти цукор?
— Який же на мойці цукор? Це там, на варці, цукор. — (Як чудово, що Павло Іванович, наш хімік, водив нас на екскурсію. Ось воно де знадобилося через стільки років). — А я — вода… тепла вода. Мию… Буряки мию. Хіба вам ніколи не доводилось бувати на мойці?
— Гуралик, кажеш?
— Гуралик…
Замарчук, не повертаючись, не змигнувши оком:
— Гуралик! Сюди! Бігом!
Що за напасть? Який іще Гуралик? Невже Микола? Великий наш математик, знавець небесної механіки, якому вчителі пророкували долю чи то Кеплера, чи то Лапласа — когось із них (Микола похвалявся математично відкрити орбіту Фаетона — загиблої планети). До цієї хвилини я був певен, що Гураликів нема в лісництві, за всіма моїми уявленнями про них, вони мали виїхати. Йде неквапом, мабуть, чув, ким я себе назвав.
Приходить, зупиняється, вглядається в обличчя пильно так, аж мороз перебіг по всьому тілу. Ні, не він. У Журбові жили ще якісь Гуралики, родичі цих. Та, може, це і є порятунок? Що йому варто, цьому Гуралику, сказати, що це я, Микола, син лісничого…
"Ну, Гуралик. Будь же Гураликом! Не губи душу, сам іще ж зовсім молодий". Зачув, зів'яв, знітився.
— Ну, він? — запитує Замарчук.
— Вперше бачу… — каже Гуралик і стоїть винувато.
Замарчук посміхнувся білими зубами, таки піймав мене, гаспид, на Гуралику. Напевне, й на Кулибабчуку піймав би, і на будь–кому. Кинув меншому, той, жвавенький, як сороканіжка, обмацує мене. Шастає по верхніх кишенях пальта, витрушує кілька сигарет та сірники (Паня виміняла їх у німців на яйця, то, власне, і вся плата мені за хату), після верхніх Сороканіжка тягнеться до спідньої — це мій кінець, там друга обойма від ТТ… Скрикує дико, та пізно вже…
— Десятий! — відсахується Замарчук, стріляє зопалу і гупотить до верб.
А тут падає Сороканіжка, падає Гуралик (він так і не встиг зняти гвинтівку з плеча), я ж засліп від спалахів, не бачу, куди бігти, стою над цими двома: "Гуралик… Гуралик…" Мовчить. А я ж то мітив у Замарчука… І Сороканіжка мовчить…
Ті ж, у вербах, приєднались до Замарчука, вигупотіли з ним на узгір'я, куди круто вибігла дорога з греблі, похоробріли, палять з гвинтівок, безладно, може, по греблі, а може, викликають допомогу з заводу. Озвалася лише "овечка", яка могла щойно прибути з Пилипів. Кілька днів тому німці пустили завод, то "овечка" підвозить з Пилипів вапняк, вугілля, буряки. Озвалася мляво, наче стомлена дорогою. До війни по заводській вітці ходив куди солідніший поїзд з власним вагоном, крім товарних, на поїзд продавались квитки до Пилипів (це звідси сімнадцять кілометрів). Далі вже Південно–Західна залізниця, великі станції.
Подвір'я Гураликів колись було таким собі зеленим райочком, обладнаним для людини. Вигинисте, зелене, на підгір'ї. Бувало, ввійдеш туди з дубового згромаддя й мимоволі замилуєшся його ідилічним життям: гудуть бджоли, сокочуть кури, з повіток пахне дровами й сіном. Пасіка стояла кучно, виставляли і її на першу вербу, від цвіту якої бджоли ставали жовті, як наче з міді. Здавалося, вони не гули, як всюди, а виддзвонювали в повітрі. Обидва Гуралики — батько й син — боялися бджіл, то пасіку доглядала мати, Катерина Григорівна. Стукаюсь у віконце. Собака задзяволів у сінях. Підходить жінка, злякано, сторожко дивиться на мене. Ніби Гураличка.
— Катерино Григорівно! Це я… Пам'ятаєте?..
— Нема їх. Виїхали вони…
— Давно? — (Яке безглузде запитання!)
— Тоді ж. Як втікали всі.
— А ви ж хто?
— Новий лісничий… Вам лісничого?
— Ні–ні… Я до Гураликів….
— Виїхали…
Кривдно мені, що їх нема, а наче полегшало на душі. І колодязь той, з журавлем, і повітки, й дрова лежать рівними штабелями, і сіно в стогах, як за Гуралика… Жінка відходить, а натомість постає у вікні голова лісничого — скуйовджена, видовжена страхом, проткнута чорним вусом, якась украй недоброзичлива голова. Немислимо навіть уявити на ній того гербового кашкета, що його носив стільки літ Гуралик.
— Кого тобі?
— Микола, син лісничого, не об'являвся тут?
— Не об'являвся… А що?
— Коли об'явиться, то скажете, що його друг навідувався.
— Який друг? Звідки?
— Він знає…
Іду геть з цього подвір'я, від цієї химерної голови у вікні. Собака все дзяволить у сінях. Ті можуть прийти сюди за Миколою. Треба швидко вибиратися з лісу. Десь тут недалеко заводський став переходить у руду, в болото. Там має бути гать. Ще Микола якось казав мені про неї — взимку, коли гать промерзає, нею ходять вовки на полювання та ще лісові злодії. Микола з батьком часто ходили туди в засідку на возків. І на злодіїв. Новий лісничий може й не знати про неї, мені ж саме враз скористатися гаттю.
Микола запевняв, що в цих нетрях водяться болотяники. А це і сам бачу його: ввесь у баговинні, очі горять — постояв, похитав головою і зачалапав на гать. Тільки, дивна річ, босий, а чоботи, зв'язані за білі вушка, перекинуті у нього через плече. Микола тоді нічого не говорив про чоботи, та і які в біса чоботи у болотяника, вони, напевно, як і сам болотяник, плід моєї з'ятреної уяви, вигадки. Але ж гарна вигадка, коли застерігає тебе, показує тобі дорогу. Гать і справді нікудишня, хистка, місцями зника у твані — вовча гать. Привиду байдуже, лише в одному місці притопилася під ним, наче і він живий, а мені складніше, один необережний крок — і на той світ. На самій скруті над Журбовом спалахнула ракета, долинає гарчання мотоциклів, а в хор журбівських собак вривається щось зовсім чуже: вівчарки. Один раз на Хорольських болотах мені вже доводилося чути їхнє виття: пронизливе, пробирає до кісток. А це могли підоспіти з Глинська. І болотяник кудись запропастився, як на теє. Хіба ж можна довіряти життя привидам? Гаті нема, обірвалася зовсім… Лише чути, як хлюпотить струмок, пробивши собі й тут дорогу.
Вівчарки стали на слід, ведуть до лісництва. Лементують люди. Напевне, вивели з хати лісничого, лісничиху, дітей. Підпалили хату чи щось у подвір'ї сухе, спалахнуло враз, освітило ліс, болото. І тут я бачу, що твердь за якийсь крок від мене, по той бік струмочка. Перебираюсь туди, дрібноліссям дістаюсь до мокрого лугу.
А тут світанок. І коні. Журбівські коні… Після біганини по вовчій гаті коні — як мана. Чималенький табун, начебто розполоханий. Повставали лошата, потягуються, як діти спросоння, одне біле на весь табун, а його білої матері не видно, не видно й конюха нічного, напевне, звечора їх сюди приганяють, а вранці приходять за ними.
Між старими, виробленими шкапинами, геть байдужими до моєї появи, є іще сторожкі, бистроокі, акурат для мене. Он хоч би гнідий коник, що помітив мене чи не перший і зафоркав з перестороги. Іду до нього: ксьов, ксьов! Цьос, цьос, цьос! Підступив, а тоді на дибки й геть від мене. Кидаюсь до другого, до третього — те саме. Збурився весь табун. Собаки вже гавкають у Черемську, там, де привидівся мені болотяник (мабуть, ще той, з Миколиного дитинства), а тут людина метається в табуні, благає вже викислі очі шкапин, хоч які–небудь, та все даремно.
Горить лісництво. Гуралик набудував багато, є там чому горіти. А пошукові собаки вперлись у болото, загубили слід, не можуть знайти гаті, виють сюди, напевно, зачули коней на лузі. Так і не доп'явши коня, біжу вже й бозна–куди, проклинаючи коней, які даремно забрали у мене стільки часу, коли тут дорога кожна мить.
Ось і заводські ваги. Стоять осторонь від поля. Одна для машин, друга для підвід, дві будки під одним дахом. Ще тихо тут, ще немає підвід, та ось–ось почнуть прибувати. Звідси я можу дістатись у перше–ліпше село, доки ті шукатимуть десятого в лісі. Дивна, підсвідома радість враз охопила мене перед цими вагами.
Ще до війни про ці ваги я чимало наслухався від вавилонських селян. Уже й не знаю, як на інших заводах, на цьому вони начебто були місцем великого ошуканства. Саме тут, на вагах, спалахували вічні конфлікти між колгоспами й заводом. Вавилон, а за ним і інші колгоспи, присилали сюди своїх довірених, людей непідкупних і доконче таких, які б і самі щось тямили на терезах. З вавилонських найдовше протримався Фабіян, але наприкінці сезону начебто й він зіспівався з Теофілою — тодішньою вагаркою, і був відкликаний з цього поста. Після нього сюди прислали Явтушка, той проявив себе якнайкраще, і, може, завдяки йому Вавилон поставив того року рекорд по буряках. Вперше!
Та вже наступної осені Явтушок, знову посланий сюди, закохався в Теофілу (вона була вродливою й до того ж самотньою жінкою), почав шахраювати заодно з нею і також був з ганьбою відкликаний у розпал сезону.